Він із династії військових та нащадок гетьмана Запорізького Григорія Лободи (ХVI ст). Ще на початку війни поїхав добровольцем на фронт і формував батальйон «Донбас». Побратими кажуть, що командир завжди брав на себе відповідальність, не ховався за спинами підлеглих і спокійно та впевнено віддавав накази. Принциповий комбат (а нині начальник Управління цивільно-військового співробітництва Генерального штабу Збройних Сил України) одразу попередив, що не любить говорити про патріотизм і про те, чому він пішов воювати.

— Пане полковнику, коли для вас почалася війна?

— Коли 14-го року нахлинула «руская вєсна». Коли сєпарська шваль і росіяни активізувалися в Криму і на сході України. Ввечері того дня, коли захопили півострів, я гортав сторінки Інтернету, а о пів на четверту ранку вже сидів у потязі, який прямував на схід. Приїхав у Кіровоград і побачив багато людей, яких «Рух опору» мобілізовував у батальйон Кіровоградської територіальної оборони. Через три дні я зрозумів — де війна і де Кіровоград. Я зібрав 43 однодумці, ми знайшли в Інтернеті батальйон «Донбас» і поїхали в його напрямку. Батальйон існував тільки в соцмережах і налічував... 48 осіб. Ми почали шукати вихід на центр. Гелетей (на той час міністр оборони. — Ред.) тоді сказав: українська армія сильніша в Європі і ніякі добровольці не потрібні та відмовився від наших послуг. А Арсен Аваков (міністр МВС) погодився і надав нам можливість сформуватися у Нових Петрівцях на колишній базі підготовки спецпідрозділу «Беркут».

Я займався безпосередньо формуванням батальйону, структурою, написав штат, погоджував його. І тільки потім ми приймали добровольців. Було майже 2000 охочих. Кого брати, як відрізнити — де шахрай, де маніяк, а де патріот? Важкість була в тому, що годували тільки тих, кого брали в штат (497 бійців). Я придумав такий варіант: ми почали формувати навчальні роти по 100 осіб, а командирів призначали із тих, хто має хоч якесь уявлення про армію. Вони проводили заняття, співбесіди і називали кандидатури. Потім співбесіду проводив я. І тільки після цього включали офіційно до складу «Донбасу».

— А чому така назва — «Донбас»?

— Тому що майже 80 відсотків батальйону — це мешканці Донецька, Луганська, які захищали свою малу батьківщину. Через те, що багато рідних бійців жили на окупованих територіях, ми спілкувалися через позивні. Намагалися приховати всі списки зі справжніми іменами і прізвищами, але вони, на жаль, вийшли у відкритий простір та були опубліковані на «сєпарських» сайтах. Але я своє ім’я і обличчя ніколи не приховував.

До речі, перша назва батальйону була «Восток». Але на окупованій території існував батальйон з такою ж назвою, створений із бандитів, колишніх есбеушників, ментів, київської беркутні. І тоді було прийнято рішення активістами донецького Євромайдану називати батальйон «Донбас».

— Якою була заслуга добровольців 14-го року?

— Російська Федерації готувалася до операції «Новоросія» не один рік, як мінімум чотири, а то й більше. Операція «Новоросія» включала захоплення Криму і південних і східних областей від Харківщини до Одеси. Формувалися терористичні осередки, які очолювали професіонали головного розвідувального управління Російської Федерації. Когось із громадян України підкупляли, когось залякували — вербували. Для того, щоб ці зрадники, коли розпочнеться активна фаза бойових дій, вдарили нашим військам у спину. У такому випадку багато бригад були б деморалізовані, травмовані психологічно і фізично. Але ніхто не очікував, що добровольчий рух буде таким потужним. Коли «Правий сектор», «Донбас», «Айдар» заходили у будь-який населений пункт, терористи ховалися по підвалах і не вилазили. Отже, ми не дали кремлівським агентам вдарити в спину Збройним Силам. Звісно, нам не подобалося, що путін створив імідж «Донбасу» як «каратєльного» батальону. Але ми, «карателі», при необхідності забезпечували безпеку мирних мешканців, годували їх першими, а потім їли самі...

У 14-му це була індивідуальна війна. Кожен був воїном і міг прийняти рішення. Нині вже колективна війна — воюють підрозділи, бригади, військові частини...

— Яким був найстрашніший день?

— 28—29 серпня 2014 року. Ми виходили з Іловайська. Ворог розраховував, що через його оточення в три кільця ніхто не прорветься. І я був впевнений на 100 відсотків, що живим не повернуся. А в мене живий батько — 72 роки. Я уявив, як йому повідомлять, що мене немає — оце було страшно. З батальйону тільки чотири людини пройшли коридор від початку до кінця. Під Іловайськом загинуло набагато більше росіян. Вони не очікували, що ми розділимося на дві колони. Не очікували, що буде такий супротив. Їх було 4000, а нас вдесятеро менше. Вони не думали, що ми з дороги атакуватимемо і знищуватимемо все — і техніку, і ворогів. Все розривалося, летіло. В кінці нас оточили і захопили в полон. Там не солодко — знущалися. Вдень — росіяни, вночі сепари. Росіяни навіть не приховували свою присутність, називали військові частини.

До речі, в колоні було 10 полонених росіян, десантників. Це були молоді пацани строкової служби. Їх теж розстріляли свої. Ми тоді дивувалися — їм байдуже кого кидати у «м’ясорубку» проти України.

— Наших поранених «московня» добивала?

— Так, дуже багато свідчень. Вони — варвари. А ми — ні. Ми не добивали. Я і сам не робив цього і бійцям забороняв.

— Ви учасник бойових операцій... Артемівськ, Мар’їнка, Спартак, Ясинувата, визволення Попасної та Іловайська. Це далеко не весь перелік географії ваших подвигів. Напишете мемуари?

— Але я не герой. Я не спалив жодного танку. Протягом семи років я воював 51 місяць — це чотири роки і три місяці. 27 місяців був на полігонах. Чи напишу мемуари? Можливо. Але я не вмію брехати. Не можу писати художньо, а реальність не така красива, як у кіно. Для мене величезна цінність — люди, які віддали життя і здоров’я за Україну та залишилися в пам’яті, і гордість за таких Героїв. Реальність суворіша і прозаїчніша. Мені довелося писати б про все, а я знаю багато. Запах війни ніколи не забудеш. Але ми не повинні доказувати, хто більший патріот — фронтовик чи волонтер. Ми не маємо шукати хто з нас кращий. Взагалі не можна розділяти українців на тих, хто пішов на війну, і тих, хто не пішов. Кожен зробив свій вибір.

Розмовляли Наталя ЯРЕМЕНКО  і Світлана ЧОРНА.

Фото Олександра КЛИМЕНКА.