На знімку: із тими, кому віддає своє життя.

Найвеличніші уми б’ються над рецептом довголіття. Досліджують довгожителів на вершинах гір, у низинах та степах, запитують — що їли-пили, як жили... Та й досі ще ніхто не сказав достеменно, що чи хто тримає людину на світі до ста літ і більше, чи сама себе витягує вона на довгу дистанцію, чи то воля Божа. Єдине, про що кажуть усі довгожителі, — постійна праця. Бо хіба можна сказати, що попереднім поколінням чи якій людині серед спільноти було вготовано особливі умови? Хіба мало на долю наших прабатьків чи батьків випало випробувань холодом, голодом, війною, стражданнями за загиблими та померлими, переживаннями за дітей, онуків і лише трохи — за себе? Чи було коли занурюватись їм у психоаналіз довголіття за роботою? Чи взагалі був час довго горювати? Навряд.

До Євгенії Будяненко з Олексіївки, що на Кіровоградщині, 1 березня завітали родичі, журналісти, представники влади — вітати з першим століттям. Гіркі сторінки життя цієї працьовитої жінки — Голодомор, похорони брата і батька, вдівство, війни — що в ХХ столітті, що в ХХІ. І впродовж усіх ста років життя — становлення чогось. Один лад змінював інший, одна ідеологія перекреслювала іншу. Прості люди були поміж тими подіями — як коні, чий хазяїн не знає дороги.

Більшу частину дорослого життя Євгенії Антонівни можна описати як процес — робота. А якщо до неї додати слово «колгоспна», то можна охарактеризувати й ще одним словом — каторжна. Робота за вихододні, які давали змогу купити якогось хліба і не дали жодної копійки до пенсії. Робота в рільничій бригаді, в’язальницею снопів (десь є запис, що була найкращою), телятницею на молочнотоварній фермі, пташницею... Робота без вихідних — зранку і до пізнього вечора.

Уже 67 років доньці поважної ювілярки Євдокії Банул. З теплом, любов’ю і вдячністю вона згадує, як мама ростила її сама і вчила в Одесі на ветеринара. Згадує, як сама будувала хату, а допомагати приходила вся Олексіївка — так обживалися тоді в селах, так було заведено...

Євгенія Антонівна часто згадує юність — тяжку, голодну й холодну — як найкращий час. Бо в юності є найбільше багатство — надія на краще, яке прийде. Обов’язково має прийти, бо навіщо тоді та каторжна праця і саме життя?! Бо були мрії, і деякі збулися — про заміжжя, народження дітей, їхні перші слова, перші кроки... І було життя, яке триває...

Кіровоградська область.

Фото надано автором.