1 червня весь цивілізований світ «відзначав» і «святкував» Міжнародний день захисту дітей! Традиційно в цей день у всіх регіонах України відбуваються різні активності, змагання, розіграші, вікторини, конкурси тощо. Дітям взагалі подобається цікаво проводити час, разом зі своїми батьками та іншими дітьми. І ми, дорослі, маємо створювати для них такі можливості. Це дуже правильно і чудово!

Але в цей день ми, політики і державні службовці, маємо свій робочий час присвячувати не лише зустрічам з дітьми, участі у концертах дитячих творчих колективів, перерізанню стрічок на новому дитячому майданчику чи іншим приємним речам.

Бо цей день не є «днем дитячого сміху», «днем дитячої радості» чи «дитячого щастя»... Це передусім день захисту дітей! Свого часу, у далекому 1950 році, ООН підтримала ініціативу активної громадськості щодо відзначення щороку, 1 червня, Міжнародного дня захисту дітей, а також оголосила захист прав, життя і здоров’я дітей одним з пріоритетних напрямів своєї діяльності. А ще щороку,
25 травня, увесь світ «відзначає» Міжнародний день зниклих безвісти дітей, а 4 травня — Міжнародний день протидії булінгу, загострюючи увагу і громадськості, і посадових осіб органів влади до цих проблем...

Тому, як на мене, особливо в ці дні всі ті, хто має хоча б якісь владні повноваження в нашій державі, обіймає ключові державницькі посади і здатен приймати важливі політичні рішення в інтересах дітей, мають робити «аудит» своїх можливостей і напрямів своєї роботи і подивитися, що відбувається з питанням безпеки дітей у сфері їхньої відповідальності. Можливо, провести у своїх «владних кабінетах» спеціально присвячені цьому питанню наради, семінари, відвідати заклади освіти і поспілкуватися не з адміністрацією школи, а з дітьми, і розпитати про їхні побажання і потреби, або відвідати дитячі лікарні й глибше зрозуміти проблеми дитячих пацієнтів та їхніх батьків, або побувати у дитячих будинках, щоб зрозуміти потреби дітей-сиріт чи дітей, позбавлених батьківського піклування, тощо...

Після нещодавніх моторошних подій в казанській школі, де загинуло семеро дітей і двоє вчителів, всі почали (свідомо чи несвідомо) думати над питанням безпеки наших дітей в українських школах. Справді, розстріл учнів і вчителів у школі — це жахлива трагедія для батьків і взагалі для людства... Це означає, що ми, дорослі, десь не доопрацьовуємо або щось робимо не так. Це означає, що система освіти і виховання дає збій, якщо учень/учениця починає задумувати таку жорстку розправу над своїми вчителями і однокласниками... Тяжко усвідомлювати, що навіть у школі діти не завжди можуть розраховувати на безпечний освітній простір.

Але, крім того, що ми співчуваємо рідним загиблих дітей, ми, дорослі (політики, державні службовці, педагоги, науковці, батьки), маємо кожну смерть чи кожну травму дитини, учня/учениці піддавати ґрунтовному аналізу, робити правильні висновки і вчиняти конкретні дії, щоб зменшувати страждання і втрати в майбутньому, адже кожне життя, кожна людина є найвищою цінністю для рідних, для суспільства, для держави і загалом для людства.

Нам стає моторошно від розстрілу дітей у школі... Але нам також має бути моторошно читати про такі, наявні в Україні явища, як «соціальне сирітство», «дитяча безпритульність», «дитяча бездоглядність і жебракування», «дитяча злочинність», «торгівля дітьми», «дитяча проституція», «сексуальна експлуатація дитини», «дитяча порнографія», «дитяча наркоманія», «дитяча лудоманія», «дитячий алкоголізм», «дитячі аборти», «дитячі самогубства» тощо. І це, вочевидь, не повний перелік «дитячих» проблем, в існуванні яких безапеляційно винні всі ми, дорослі (ну не діти ж, правда?), і над ліквідацією яких ми маємо працювати щоденно. І не варто тут наводити статистичні дані по кожному з цих негативних явищ. Лише факт їхньої наявності повинен викликати шок у будь-якої нормальної людини. І про ці явища не потрібно говорити в цифрах сухої статистики — «200», «300» чи «1000», а виключно через очі і відчуття КОЖНОЇ дитини, яка «проживає» ту чи іншу ситуацію! Спробуйте себе (або свою дитину) уявити на місці тієї дитини, яка потрапляє в одну з перерахованих вище обставин і прожити чи пережити відповідні події чи дії, які вчиняють стосовно неї дорослі... Тому у нас не має бути «чужих» дітей, доля яких не цікава суспільству. Ці явища є наслідками «хвороб» і безвідповідальності всього «дорослого» населення України, «захоплюючи» ні в чому не винних дітей і назавжди забираючи у них їх щасливе і радісне дитинство, а в когось — життя чи здоров’я. Втрати ж суспільства у зв’язку зі смертю чи каліцтвом дитини, втраченою гідністю, зламаною психікою тощо ми взагалі не звикли оцінювати і рахувати, як це вже давно роблять інші країни... На жаль, ми ніколи не дізнаємося і про ті наукові відкриття для всього людства, які могли би зробити ті чи інші діти/люди, які зарано пішли з цього світу або назавжди втратили своє фізичне чи психічне здоров’я... На жаль, ми також не звикли прокладати і аналізувати прямі причинно-наслідкові зв’язки між нашими діями, бездіяльністю чи байдужістю до «дитячих» проблем і тими наслідками, які ми всі «пожинаємо» від рук цих «вчорашніх» дітей, для вирішення проблем і страждань яких ми не знайшли достатньо часу або бажання.

Варто також усім нам постійно пам’ятати, що якщо ми не викорінюємо ці негативні «дитячі» явища з життя українського суспільства, не спонукаємо всіх і кожного думати про наслідки своїх дій чи бездіяльності, не привчаємо до відповідального виконання своєї трудової функції, то рано чи пізно потенційною жертвою цих обставин може стати наша власна дитина, внук/внучка, племінник/племінниця, похресник/похресниця, дружина, брат, батьки тощо.

Я веду до того, що наша безпека і безпека наших дітей — в школі, вдома, на вулиці, стадіоні, на дорозі, в кафе, театрі тощо — це наше спільне завдання і наша спільна відповідальність! І якщо поліцейський не застосував надану йому владу до водія в стані алкогольного сп’яніння, то він має бути свідомо готовий, що «завтра» цей же або такий же водій може збити його близьких. Якщо хтось порушує технологію будівництва, а хтось закриває на це очі, підписуючи акти приймання-передачі виконаних робіт або дозвіл на експлуатацію будівлі, то вони мають бути готові до травм або смерті своїх дітей, внуків, племінників, похресників під завалами цієї будівлі чи будь-чого іншого, що має здатність впасти. Давайте ще поміркуємо глибше на прикладі казанської трагедії (хоча це лише приклад). Ми ж насправді не знаємо, чи постраждали в цій жахливій трагедії діти вчителів, які можливо проявляли байдужість до проблем цього підлітка-вбивці, чи можливо самі і були підбурювачами до цькування, чи несправедливо і необ’єктивно оцінювали результати його навчання... Ми не знаємо, чи була (і чи потенційно могла бути) серед постраждалих дітей дитина лікаря-психіатра, який/яка видав/ла сертифікат про психічне здоров’я, чи дитина інших посадових осіб, які очевидно мали би уважніше поставитися до виконання своїх посадових обов’язків (я не стверджую, а припускаю, що за більш уважного ставлення дорослих до дітей, до їхніх проблем і потреб, і ставлення дітей один до одного можна було би вчасно виявити проблему і запобігти смерті ні в чому не винних дітей).

Переконана також, що для батьків загиблих (чи зниклих безвісти) дітей немає особливого значення, де і як загинула їхня дитина — чи будучи вбитою в школі, чи біля школи, чи не дійшовши до школи чи зі школи, чи в пожежі (нагадаю, що в 2019 році під час пожежі в Одеському коледжі загинуло 16 (!) осіб та постраждало 32), чи від отруєння харчовими продуктами або ліками, чи під час ДТП (168 дітей загинуло лише в 2020 році1), чи від власних рук... Для будь-яких батьків сам факт втрати дитини є величезною трагедією, для якої немає жодних пояснень і виправдань...

Кажуть, що усвідомлення проблеми — це перший крок до її розв’язання. Думаю, що ми маємо усвідомити той факт, що наші діти, на жаль, не живуть сьогодні в безпечному середовищі і що освітнє середовище в багатьох закладах освіти, також на жаль, не є достатньо безпечним2. І питання психічного насильства є не менш важливим, аніж питання фізичного насильства, бо наслідки можуть бути ще тяжчими і не лише для дитини, стосовно якої вчиняється булінг (цькування).

На робочих групах щодо розроблення тих чи інших законопроектів ми намагаємося спонукати себе і всіх членів робочих груп до проактивної позиції. Якщо ви заперечуєте або кажете, що щось не так, то запропонуйте варіант розв’язання цієї проблеми. Тому, загострюючи проблеми безпеки дітей в нашій країні, я зі свого боку також маю пропонувати варіанти і шляхи її вирішення.

На сьогодні маю такі думки і пропозиції:

1. Про безпеку — і дітей, і дорослих, і в школі, і на робочому місці — потрібно думати всім. І думати потрібно постійно і системно, а не лише у Міжнародний день захисту дітей чи в моменти «великих потрясінь». Ми маємо навчитися самі, як дорослі, і навчити сьогоднішніх наших здобувачів освіти не лише критичного і екологічного, а й безпекового мислення. Будь-які наші дії або бездіяльність ЗАВЖДИ мають якісь наслідки. Ми маємо навчитися самі і навчити дітей думати про наслідки таких наших дій чи бездіяльності.

2. Безпеку дітей потрібно забезпечувати системно у двох напрямах:
перший напрям — умовно «матеріальний» — це створення безпечного матеріального середовища (пожежна безпека, екологічна безпека, відсутність пошкоджень несучих елементів приміщень, в яких перебувають діти, фізична безпека в сенсі убезпечення дітей від небезпечних дій окремих людей за допомогою різних матеріальних об’єктів чи створення систем запобігання небезпеки, забезпечення безпечності харчових продуктів у їдальнях і магазинах тощо);
другий напрям — умовно «суб’єктивний» — просвітницька, виховна робота, спрямована на формування безпекового мислення, на зміну поведінки дітей, людей, на запобігання виникненню у них злочинних умислів щодо вчинення будь-яких негативних дій.

Очевидно, що держава має розвивати систему безпеки дітей і людей за цими двома напрямами одночасно. Тобто, з одного боку, ми будуємо паркани від проникнення когось на територію закладу освіти, наймаємо професійних охоронців, встановлюємо відеонагляд (як, з одного боку, запобіжник вчинення небезпечних дій, а з іншого, як чинник, який допомагає швидко виявити злочинців і мінімізувати наслідки злочину), забезпечуємо пожежну безпеку, безпеку харчових продуктів і безпеку приміщень тощо. А, з іншого боку, ми маємо мати потужну систему виховання людей, які не є і не будуть створювати (умисно чи з необережності) небезпеку для інших людей. До того ж вони не будуть загрозою не лише в школі, а й в магазині, у парку, на стадіоні, у театрі чи кафе, ні вдень, ні вночі... Вони не будуть загрозою не тому, що стоїть паркан, охоронець чи відеонагляд, а тому, що вони виховані й навчені не чинити боляче іншим, бути уважними до інших і допомагати іншим. І, як на мене, така «суб’єктивна» система «безпеки» є не просто набагато більш потужнішою за будь-які заходи забезпечення «матеріальної» безпеки, а визначальним чинником безпеки в країні, адже фізична небезпека через відсутність пожежної сигналізації, необережність поводження з обладнанням чи вогнем, придбання і застосування в закладах освіти небезпечних матеріалів, порушення технології будівництва тощо майже завжди є результатом і прямим наслідком відсутності у людей, «вчорашніх» випускників закладів освіти, отого «безпекового мислення», коли кожен громадянин розуміє потенційні наслідки своїх дій чи бездіяльності для інших людей.

Звичайно, що в умовах обмеженості фінансових ресурсів ми завжди маємо так чи інакше пріоритезувати напрями витрачання публічних коштів. Можна вкладатися у формування якісного людського капіталу, у тому числі у вчителів і викладачів, які виховуватимуть наступні покоління і формуватимуть загальний безпечний простір завтрашнього дня, а можна витрачати величезні публічні кошти на встановлення різних механічних, матеріальних систем запобігання небезпеці і при цьому не вкладати кошти в усунення першопричини небезпеки — виникнення злого умислу на спричинення смерті чи каліцтва іншим людям.

Отже, на мою думку, суспільство і держава мають докладати максимум зусиль не так до того, щоб унеможливити реалізацію злочинного умислу, як до того, щоб запобігти й унеможливити ВИНИКНЕННЯ такого злочинного умислу у конкретно взятої людини, дитини, підлітка.

Тому, як на мене, ми маємо посилити увагу до системи освіти, яка здатна за всі ті роки, які кожна дитина перебуває в системі, виховати, виправити, спрямувати, скорегувати негативні ухили дитини чи принаймні спрямувати батьків разом з дитиною до психолога, якщо педагоги самі не можуть з різних причин впоратися з дитиною, але бачать якісь негативні схильності.

3. Щодо забезпечення фізичної безпеки дітей у державі.

Переконана в тому, що система охорони здоров’я і система освіти мають у собі потужний і нерозкритий потенціал не лише лікувати і навчати, а й запобігати вчиненню над дитиною фізичного чи психічного насильства. Працівники цих двох систем — лікарі і педагоги — фактично перші «представники» держави, які можуть і мають побачити відхилення у розвитку дитини, наслідки можливого вчинення щодо неї насилля, зафіксувати факт непроходження дитиною систематичного медичного огляду, відсутність дитини в садочку чи школі тощо. Це перші люди (крім, звичайно, батьків) , які мають «включати» різного роду превентивні заходи реагування держави на обставини, які викликають підозру щодо можливого потрапляння дитини в потенційно шкідливу чи небезпечну для неї ситуацію.

Думаю, що якщо ми бажаємо істотно підвищити рівень безпечності і захищеності наших дітей, то на допомогу у розбудові загальнонаціональної системи безпеки ми маємо залучити сучасні можливості штучного інтелекту. Ми можемо і маємо «бачити» кожну дитину з моменту її народження і до моменту настання повноліття. До того моменту, коли вже, будучи не дитиною, людина сама здатна давати собі раду і відповідати за свої вчинки чи рішення.

Відповідно до нашого законодавства кожна дитина протягом місяця з дня її народження має бути зареєстрована в органах реєстрації актів цивільного стану, підтвердженням чого є отримання батьками дитини свідоцтва про народження дитини. З цього моменту КОЖНА дитина стає видимою для відповідних посадових осіб, спеціальних служб, а також має ставати видимою для відповідних медичних закладів і з певного віку — для відповідних органів управління у сфері освіти.

У нас уже є затверджений постановою уряду від 13 вересня 2017 р. № 684 Порядок ведення обліку дітей дошкільного, шкільного віку та учнів, у якому детально прописані механізми такого обліку та вчасного інформування уповноважених органів про можливі проблеми з дітьми у разі невідвідування ними закладів освіти. На жаль, нині такий облік дітей дошкільного та шкільного віку ведеться лише в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці (району, міста, району у місті, селища, села) шляхом створення відповідних реєстрів даних дітей. І такі реєстри зазвичай не пов’язані з іншими електронним реєстрами, які вже є у власності і розпорядженні державних органів, до яких мають доступ різні державні органи, уповноважені на виконання певних функцій щодо захисту інтересів дітей.

Очевидно, що сьогодні нові можливості цифровізації багатьох сфер життєдіяльності суспільства і штучного інтелекту дають змогу створити загальнонаціональну систему захисту дітей, що допомагатиме запобігати вчиненню різного роду насилля щодо дітей та швидко реагувати у разі, якщо таке насильство все-таки мало місце.

4. Не менш важливим аспектом безпеки є те, що сучасний інформаційний простір заполонили різноманітні приклади агресії — через телебачення (фільми, новини, навіть мультфільми), через Інтернет, через комп’ютерні ігри тощо.

Перебуваючи в такому жорсткому і жорстокому інформаційно-емоційному просторі, майже кожна дитина волею чи неволею, свідомо чи несвідомо може наслідувати приклади різноманітних виявів агресивної поведінки... Понад те, може навіть вважати таку поведінку «нормою» у відповідному середовищі. Науковці і психологи, які вивчали масові розстріли дітей у школах, доходять висновків про відсутність якихось однозначних спільних причин виникнення таких умислів — в одних випадках це цькування (булінг), в інших випадках — порушення психіки (але знову-таки, що стало причиною порушення психіки?), в інших ситуаціях — бажання наслідувати і навіть перевершити аналогічні трагедії, що відбувалися в інших країнах чи школах. І тут, очевидно, на кожну причину мають бути вжиті адекватні, попереджувальні контрзаходи. Наприклад, якщо справді в аналогічних жахливих трагедіях підтверджується наявність цього бажання наслідувати і перевершити, то, очевидно, нам усім, дорослим, які не хочуть смерті дітей, варто подумати над можливістю мінімізації доступу до такої інформації наших дітей. Діти не мають черпати відповідну інформацію з відкритих джерел і знати про такі випадки, що, виявляється, так можна чинити, якщо тебе образили, і що вже є реальні приклади. Діти мають цінувати життя — і чуже, і своє! Діти мають бути залучені до різноманітних форм цікавої позашкільної освіти, щоб у них не було ні часу, ні бажання комусь за щось помститися чи просто планувати якісь негативні заходи. І очевидно, що і батьки, і, особливо, професіонали — педагоги (вчителі і викладачі), психологи — мають бути уважними і працювати над тим, щоб у дітей не виникало агресії, не виникало бажання помститися комусь за щось.

Формування такого соціуму є найефективнішим способом формування безпечного середовища, і не лише освітнього... Отже, потрібно працювати з першопричинами, на випередження; але не шляхом встановлення більших обмежень, камер, професійних охоронців тощо, а через виховну, педагогічну роботу вчителів, батьків, однокласників. Бо сьогодні це сталося в школі, завтра — в університеті, коледжі, післязавтра — в храмі, потім — на весіллі, в парку, на зупинці, на дитячому майданчику тощо. На жаль, таких прикладів багато. Ми не виставимо всюди професійних охоронців, це просто нереально... Але сьогодні трагедія сталася з чиєюсь дитиною, а завтра може статися з твоєю. Сьогодні твоя дитина завдає комусь страждань, і ти як батько/мати на це не звертаєш жодної уваги, а завтра з твоєю дитиною розправляються ображені однокласники. Тому і вчителі, і батьки мають завжди працювати і з тими, хто ображає, і з тими, кого ображають.

Отже, відповіді на питання про «безпеку» потрібно шукати не в матеріальних речах (хоча це також важливо), а в першопричинах виникнення небезпеки. І витрачати великі обсяги публічних коштів потрібно не так на влаштування матеріальної безпеки, як на істотне підвищення заробітної плати освітян, зокрема навчання педагогів у закладах вищої освіти, і заробітну плану вчителів і викладачів, які формуватимуть у наших молодих громадян ненасильницьку культуру і безпекове мислення.

Крім природніх катаклізмів, яким тяжко запобігти (хоча і в цьому напрямі науковці працюють), усі інші загрози у переважній більшості випадків йдуть від людини, яка може становити відповідну загрозу іншим людям свідомо чи несвідомо, умисно, з необережності чи недбалості. Інколи трапляються нещасні випадки, в яких також може бути частка недбалості самої людини або збігу обставин, але якщо глибше подивитися на певні історії, то за «збігом обставин» часто стоїть людське недбальство — безвідповідальне і недоброчесне виконання своїх трудових чи громадянських обов’язків: вчасно щось недогледіли, не відремонтували, не перекрили прохід, не огородили тощо. Таких прикладів безліч. Але таких прикладів може бути набагато менше, якщо кожна людина доброчесно і відповідально ставитиметься до виконання своїх обов’язків...

І єдина в державі централізована система, яка здатна формувати людський капітал нової якості, з новим рівнем доброчесності і відповідальності, зокрема відповідальності за своє життя і здоров’я та життя і здоров’я оточуючих, — це система освіти і науки, в якій кожна людина в нашій державі перебуває щонайменше 11 років (здобуття повної загальної середньої освіти), а в середньому зазвичай 20 років — з 3 (зарахування до дитячого садочка) до 23 років (завершення закладу вищої освіти).

Можна ще багато писати і говорити на тему безпеки наших дітей у нашій державі і придумувати нові механізми забезпечення цієї безпеки, але знаю, що і на сьогодні в Україні на нормативному рівні визначено достатньо багато різних механізмів і процедур запобігання шкоди дітям і створено багато державних структур, які уповноважені опікуватися безпекою і добробутом наших дітей.

Але головне, на мою думку, що ми маємо всі зробити. — перестати бути байдужими до «дитячих» проблем і поставити питання безпеки дитини в державі як один з основних пріоритетів серед усіх інших питань, якими опікуються органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Щасливе і безпечне дитинство — це фундамент і обов’язкова складова всебічного розвитку дитини і людини як особистості та найвищої цінності суспільства, її талантів, інтелектуальних, творчих і фізичних здібностей, формування цінностей і необхідних для успішної самореалізації компетентностей, виховання відповідальних громадян, які здатні до свідомого суспільного вибору та спрямування своєї діяльності на користь іншим людям і суспільству, збагачення на цій основі інтелектуального, економічного, творчого, культурного потенціалу Українського народу, підвищення освітнього рівня громадян задля забезпечення сталого розвитку України та її європейського вибору (преамбула до Закону України «Про освіту»).

Переконана, що Україна може і має стати однією з найбезпечніших країн для щасливого дитинства наших дітей!

Ольга КОВАЛЬ, народний депутат України, голова підкомітету з питань професійно-технічної та фахової передвищої освіти Комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій.