Після сутичок 18—20 лютого 2014-го тисячі українців вийшли на вулицю Інститутську у столиці, аби вшанувати пам’ять загиблих тут Героїв Небесної Сотні. Вулицю було встелено квітами, а згодом уздовж дороги почали з’являтися пам’ятники полеглим. Відтоді меморіали Героям Небесної Сотні встановили у багатьох українських містах і навіть у США, поблизу Чикаго, у місті Блумінгдейл (Іллінойс). Збирала кошти на пам’ятник українська громада США.

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.

До прикладу, у 2001-му, за даними департаменту фінансів КМДА, менш як 5 мільярдів. Тобто тільки за останні 20 років надходження до скарбниці столиці збільшилися майже у 12 разів. Внаслідок адміністративних та інших реформ до бюджету додатково почали надходити й нові податки — на прибуток підприємств, на нерухоме майно, надходження за надання адмінпослуг та інші бюджетоутворюючі платежі. Отже, у перерахунку на кожного киянина у 2001-му місто заробляло 1 770 гривень, а у 2020 році — вже майже 17 тисяч гривень на рік!

Та чи не найбільший скарб міста — це кияни, які наповнюють скарбницю, будують нові житлові квартали, створюють нові підприємства і дивують світ власними науковими відкриттями...

З давніх-давен і навіки

Українська державність народилася у Києві. І хай що з цього приводу кажуть патріоти з інших куточків України, цей факт — беззаперечний, бо тримається він на сакральних стовпах історичної пам’яті. Про часи виникнення державницьких традицій в Україні й донині нагадують споруди Національного заповідника «Софія Київська». Собор вистояв усі навали, війни, революції та заворушення, які прокотилися Києвом протягом цілого тисячоліття. Саме Софія — одна з найголовніших християнських святинь Східної Європи та історичний центр Київської митрополії — була німим свідком становлення державності України з давніх-давен і до початку новітньої історії вільної держави.

Нагадаємо, саме у Києві і саме на Софійській площі 22 січня 1919 року відбулося проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки в єдину незалежну державу. Саме в Києві Українська Центральна Рада (тепер у цій будівлі — міський Будинок вчителя) складала «Універсал соборності»: «...Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України».

А бій під Крутами? Нічого не нагадує із новітньої історії боротьби за Незалежність? 18—20-річні хлопці — курсанти юнацької школи, студенти і гімназисти з Університету Святого Володимира, Українського народного університету, Київської гімназії Кирила та Мефодія — зупинили наступ більшовиків на Київ, поки велися переговори між Українською Народною Республікою і країнами Четверного союзу. Завдяки сміливості та жертовності юних патріотів Брестський мирний договір, яким УНР визнавалася самостійним суб’єктом міжнародних відносин, таки було підписано.

На таку самопожертву готові були й ті хлопці та дівчата, які вже за сучасності вийшли на київський Майдан, аби обстояти свою громадянську позицію, право усієї нації на самовизначення, захистити свій вибір...

1990 рік. Революція на граніті.

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.

Після того, як площа стала Майданом

Головна площа столиці неодноразово ставала епіцентром політичних подій, які визначали увесь подальший перебіг історії України. У жовтні 1990-го тут відбулася Революція на граніті. За свідченнями учасників тих подій, власне, сама революція відбулася на площі Жовтневої революції за... збігом обставин. Спочатку акція протесту планувалася під стінами Верховної Ради, але там студентів зустріли посилені загони міліції. Одна з груп молодих патріотів, опинившись на площі перед монументом Леніну, вирішила зайняти позиції й розгорнути наметове містечко просто там. Студенти закріпилися на граніті за лічені хвилини, тож коли правоохоронці отримали сигнал про розгін протестувальників, хлопці вже стали «в кордон», аби захищатися. Розганяти молодь силою влада не наважилася...

У 2000—2001 роках центр Києва, зокрема і вже перейменований Майдан, став місцем акцій громадянської непокори, які вписані в історію як акції «Україна без Кучми». У 2004-му на Майдані Незалежності українці вже обстоювали демократичні вибори. А майже через десять років після Помаранчевої революції тут, на Майдані, українці захищали свій цивілізаційний вибір. Євромайдан, який пізніше політики назвали Революцією Гідності, був наймасштабнішим за новітню історію України.

Після усіх тих подій на київському Майдані змінилося навіть філологічне значення самого слова «майдан». Точніше, додалося ще одне його тлумачення: відтепер Майдан — це український спосіб обстоювання особистих і громадянських свобод у відповідь на свавілля та деспотію влади. І це вже не суто столичне явище. Це вже традиційна форма мирного колективного протесту української громади у відповідь на порушення прав людини та питань, які мають загальнонаціональне значення. За потреби Майдани виникають тепер в усіх куточках України — в обласних та районних центрах, там, де влада перестає чути людей. По суті, Майдани — це і є народовладдя в Україні. Вони зазвичай супроводжуються велелюдними народними вічами, демонструванням масового волевиявлення й характеризуються відмовою учасників від особистого заради досягнення спільної мети.

Столичний Майдан став своєрідним уособленням кардинальних змін у країні, символом патріотизму та жертовності. Він запустив процес не лише трансформації політичної сцени, а й соціальних і культурних перетворень у країні. Вочевидь, наслідки цього вибуху народного гніву та сплеску гідності, що вивільнили колосальну суспільну енергію, даватимуться взнаки ще не одне десятиліття і в геополітичному вимірі, і у внутрішніх соціально-політичних відносинах.

З нагоди річниці Акта Злуки у 1990-му відбулася одна з найбільших у Центральній і Східній Європі масових акцій — понад мільйон людей, узявшись за руки, створили безперервний «живий ланцюг» від Києва до Львова, засвідчивши усьому світу, що Українська революція ще жива, а східні і західні землі України — не роз’єднати.

Фото Олександра КЛИМЕНКА.

Від ленінопаду до Алеї Небесної Сотні

Є ще одна вагома місія, з якою Київ як столиця за роки здобутої Незалежності впорався, безперечно, на відмінно. Усвідомлюючи досвід історичних перемог українців, Київ послідовно і невтомно бореться за відродження генетичної пам’яті українців, за відновлення традицій та культурної спадщини свого народу. Так, за роки Незалежності у місті відбудовуються церкви, реставруються пам’ятки культури, які підкреслюють ідентичність українців як великої нації. Небагато сучасних столиць можуть похизуватися пам’ятками часів виникнення державницьких традицій, яким понад 1000 років! Сучасний Київ зберіг ці артефакти, відродив і гідно їх оберігає. Бо вони — хранителі історії самодостатньої незалежної держави з багатовіковою історією боротьби за свою Незалежність.

Чого варта лише одна історія відновлення Михайлівського Золотоверхого. У 1934—1936 роках собор і комплекс супутніх споруд радянські партократи зрівняли з землею, а стародавні фрески вивезли до музеїв Москви, Санкт-Петербурга та інших міст РФ. На святому місці хотіли зводити урядовий квартал. Та не склалося. Українських науковців, які вступилися за собор, репресували...

Відновлювати храм почали фактично одразу після здобуття Незалежності. Одним із активних ініціаторів відбудови Михайлівського став класик вітчизняної літератури Олесь Гончар. Українська православна церква Київського патріархату почала збір коштів на відбудову храму. Але, звісно, такий масштабний проект, який би відтворив зруйновану святиню у первісному вигляді, був для громади непідйомним. Та, незважаючи на важкі часи, коли молода держава будувала економіку нового типу, адаптувала до життя власну грошову одиницю — гривню, до відбудови собору долучилися і держава, і столиця. Проект потрапляє в категорію загальнонаціональних пріоритетів, і у 1998-му на День Києва собор знову відчинив свої брами для вірян. 2001-го та 2004 року Києву повернули старовинні фрески, які зберігалися в Ермітажі.

Паралельно з відновленням та спорудженням пам’ятників, які підкреслювали українську ідентичність, столиця «провокує» справжній ленінопад у регіонах. Так, першість повалення в Україні Ілліча належить не Києву. Однак після Революції на граніті, уже в 1991-му, вождя з Майдану прибрали. А той, що стояв біля «витоку» Хрещатика, навпроти Бессарабської площі, тримався аж до грудня 2013-го. Його ретельно охороняли і комуністи, і правоохоронці, а демонтаж забороняли під приводом приналежності монумента до... «об’єктів культурної спадщини», які мають художню цінність. Знесли «ідола» з постаменту патріоти після повідомлень про смерті активістів на Майдані на стику 2013—2014 років. І вже після того країною, як цунамі, покотилася хвиля демонтажів і повалень пам’ятників та погрудь політичним діячам радянської доби. Нація переосмислювала події ХХ століття і знезаражувалася від нагромаджених на свідомість ідеологічних штамів.

Тим часом пробуджена патріотичними вибухами столична спільнота запроваджує нову суспільну моду — щирої української доби. Тепер модно все українське: пісні, танці, вишиванки, мова, музеї, пам’ятники. Вільний український бренд стає вже пізнаваним у світі. Після Майданів закордоння з поглибленим інтересом спостерігає і за нашим Євробаченням, і за Євро-2012, і за суспільно-політичним життям молодої незалежної України.