Голова Директорії УНР та Головний отаман військ УНР Симон Петлюра зі своїми співробітниками. Кам’янець-Подільський, 1919 рік.

Багатотисячні мітинги й маніфестації після 200 років бездержавності й утисків українців у Харкові й Полтаві, Катеринославі (Січеславі), Чернігові, Проскурові, Миколаєві, Одесі, Рівному, на яких ухвалюють відозви та резолюції з вимогою поновлення національно-культурних прав та автономії, створення численних культурно-освітніх закладів та громадських організацій на всій території, де мешкали українці, — так починалася Українська революція 1917—1921 років. Уже в перші її дні, після падіння самодержавства Романових, з відозвою «До українського громадянства, студентства, робітництва й українських офіцерів» заявив про себе Тимчасовий український революційний комітет Петрограда. У місті на Неві 12 (25) березня 1917-го з нагоди Шевченківських днів відбулася 25-тисячна маніфестація українців, переважно студентів та вояків, які вийшли на вулиці з синьо-жовтими прапорами й портретами Кобзаря. З вимогою автономії України, запровадження української мови у навчальних закладах, адміністраціях та судах до Тимчасового уряду звернулися українські організації Москви. Епіцентром українського національного життя в ті дні став Київ.

IV Універсал: УНР проголошується незалежною, вільною суверенною

Бурхливе піднесення українського національно-визвольного руху відбувається на ґрунті української етнічної ідентичності та прагнення народу знайти свою «українську правду». На початку березня 1917 року в Києві представники партій та громадських організацій створюють Українську Центральну Раду, яка стане керівним органом українського руху та парламентом УНР. У місті відбувається безліч зборів, з’їздів, маніфестацій. За півтора тижня після створення УЦР у Києві проходить «Свято Революції» в якому, як писали тогочасні газети, взяли участь майже 200 тисяч людей. 19 березня (1 квітня) за ініціативи Центральної Ради на Софійський майдан і Хрещатик на національну маніфестацію «Свято Свободи» виходять 100 тисяч українців: усюди тішать око жовто-сині знамена, вишиванки, лунають українські гасла й пісні.

Як зазначав голова Центральної Ради Михайло Грушевський, ця маніфестація засвідчила, що «українство — це не фікція в головах гуртка романтиків чи маніяків-інтелігентів, а жива сила» над масами, яка «їх рушає і підіймає».

6—8 (19—21) квітня в Києві проходить Всеукраїнський національний конгрес, який проголосив Українську Центральну Раду верховною владою в Україні й обрав 115 делегатів до неї. Конгрес перетворив УЦР з київської на загальноукраїнську організацію, надавши їй легітимного статусу парламентського представництва українського народу. Одразу Центральна Рада приступила до роботи з формування у столиці й регіонах органів влади та груп, що розпочали українізацію науки, освіти, діловодства.

10 (23) червня УЦР видала Перший Універсал, яким проголосила автономію України. Державно-політичний акт, що називався «Універсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й по-за Україною сущого» задекларував право українців на самовизначення й незалежність. У тексті Універсалу зазначалося: «Хай буде Україна вільною... хай народ український на своїй Землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають — вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори».

Другим Універсалом УЦР формує виконавчий орган влади — Генеральний Секретаріат. Перший уряд України, за визначенням самої Центральної Ради, став «вищим революційним органом українського народу». До першого його складу ввійшли вісім Генеральних секретарів: Генеральним секретарем фінансів став кооператор Христофор Барановський, міжнаціональних справ — публіцист Сергій Єфремов, харчових — економіст Микола Стасюк, земельних — кооператор Борис Мартос, військових — голова Українського генерального військового комітету Симон Петлюра, юстиції — правник Валентин Садовський, освіти — педагог Іван Стешенко, Генеральним писарем — публіцист Павло Христюк. Головою, а водночас Генеральним секретарем внутрішніх справ був обраний відомий політичний діяч і письменник Володимир Винниченко. Середній вік секретарів ледь перевищував 36 років (наймолодшому, Павлу Христюку, було лише 27). Незважаючи на молодість і відсутність досвіду державної служби, окрилені високою ідеєю побудови української держави, діячі одразу взялися за роботу.

Володимир Винниченко наголошував, що це був «ідеальний уряд», побудований не на примусі, а на моральному авторитеті й підтримці людей. У його розпорядженні не було жодного солдата, хоча чимало військових готові були виконати накази цього уряду. Уряд не міг призначити або звільнити жодного урядовця, дати розпорядження чи наказ адміністративним установам. Але чиновники із власної волі готові були виконувати його вказівки. Генеральний Секретаріат не мав грошей, механізму збору податків. Однак кошти до Національного фонду люди збирали добровільно. «До Києва з усіх закутків великої України їхали делегати, представники сіл, волостей, повітів, громад, комітетів, щоб на власні очі побачити ту Центральну Раду, привітати її і передати зібрані поміж робітниками і селянами гроші — мідні, срібні, золоті, — писав у спогадах про Генеральний Секретаріат Генеральний писар Павло Христюк. — Були дні, що біля скарбниці Центральної Ради стояли цілі черги селянських, робочих з мозолястими руками, постатей з пакунками і торбиночками з грішми в руках. Це український народ ніс своїй Раді добровільний податок — невеликий, але щирий, даваний без примусу, з радістю».

Третім Універсалом УЦР проголосила Українську Народну Республіку та її уряд — Генеральний Секретаріат єдиною владою на українських землях. На той час це Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська й Таврійська (без Криму) губернії. Щодо інших українських етнічних земель у складі інших губерній, то рішення про їх приєднання до УНР мало вирішуватись на місцевих референдумах. Утім, прохання про приєднання до УНР висловлювали місцеві ради навіть за межами української етнічної території: наприклад, Обоянська. Приєднатися до новоутвореної Української держави прагнули також українці Далекого Сходу, які проголосили Українську Далекосхідну Республіку та бачили її колонією УНР на Тихому океані.

У тексті Третього Універсалу зазначалося: «Народе Український! Ти, разом з братніми народами України, поставив нас берегти права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати все життя на нашій землі. І ми, Українська Центральна Рада, твоєю волею, в ім’я творення ладу в нашій країні, в ім’я рятування всеї Росії, оповіщаємо: Однині Україна стає Українською Народною Республікою».

Документ закріплював основні демократичні права і свободи: свободу слова, зборів, недоторканність особи і помешкання, восьмигодинний робочий день, скасування смертної карти, використання мов національних меншин тощо. Універсал також призначав вибори до Українських Установчих Зборів — найвищого законодавчого органу, який повинен був визначити основні засади майбутнього державного ладу новоствореної республіки.

«Читання Універсалу скінчено. Грім оплесків на останню фразу про скликання Української Установчої ради переходить в спів «Ще не вмерла Україна», потім «Заповіт», після якого оголошено перерву на 10 хв», — повідомляла київська газета «Нова Рада».

Із 47 присутніх членів Малої Ради 42 особи висловилися «за» Універсал, п’ятеро утрималися — Українська Народна Республіка стала доконаним фактом. І майже одразу зазнала більшовицької агресії з боку Росії. Вже в розпалі бойових дій 9 (22) січня 1918 року УЦР проголосила Четвертий Універсал. «Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу», — йдеться в документі. І далі: «Зо всіма сусідніми державами, як то: Россія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та инші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки. Власть в ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу, селян, робітників і салдатів, та наш виконуючий орган, який однині матиме назву Ради Народніх Міністрів».

III та IV Універсали ставилися на голосування членами Малої Ради. У такий спосіб їм було надано значення законопроектів. Історичне значення Четвертого Універсалу, зокрема, і в тому, що він означав повний розрив з імперським центром.

У своїй хаті своя правда і сила

29 квітня 1918 року Всеукраїнський хліборобський конгрес за участі понад шести тисяч делегатів у Києві проголосив генерала Павла Скоропадського, що походив із відомого козацько-старшинського роду, гетьманом усієї України — на зміну УНР прийшов Гетьманат (квітень—грудень 1918 року), який отримав офіційну назву Українська Держава.

Український політичний діяч, дипломат, історик Дмитро Дорошенко в «Історії України. 1917—1923 рр.» писав, що «Період Української Гетьманської Держави 1918 року... при всіх своїх помилках і розчаруваннях був періодом найбільшого виявлення української творчості в сфері політичного, економічного і культурно-просвітного будівництва».

«7,5 місяця існування Гетьманату були плідним етапом державного будівництва. За цей час Рада Міністрів ухвалила майже 400 законів. З обігу вивели російські гроші, натомість посилилися позиції національної валюти, налагоджено роботу Українського державного банку. Утричі збільшилась кількість кооперативних товариств: із 4,9 тисячі до 15 тисяч. Зросла балансова сума капіталів кредитних спілок, а союз «Централ» навіть викупив у Німеччині фабрику сільськогосподарських машин. Порівняно з першим революційним роком майже вдвічі зріс видобуток вугілля. За Гетьманату відбулися дві митні війни — з Румунією та Кримом. У результаті останньої півострів на правах автономії увійшов до складу України», — зазначають в Українському інститут національної пам’яті.

У період Гетьманату було досягнуто вагомих результатів в освіті і культурі — створено Українську академію наук (складалася із 45 установ — 15 інститутів, шести музеїв, Ботанічного саду, Астрономічної обсерваторії, Біологічної станції, друкарні, архіву тощо), Державний український архів, Українську національну бібліотеку, українські державні університети в Києві Кам’янці-Подільському, було введено обов’язкове вивчення української мови, літератури, історії та географії України в усіх середніх школах. Влітку 1918 року Рада Міністрів виділила на поточні потреби восьми найбільшим вишам 6,28 мільйона карбованців. Велися підготовчі роботи із заснування університетів у Полтаві, Чернігові, Сумах та Умані, але до падіння гетьманської влади вдалося лише відкрити в Полтаві юридичний та історико-філософський факультети. Уряд Скоропадського доклався, зокрема і фінансово, до створення Таврійського (відкритий в Ялті як філія університету Св. Володимира, а у вересні переведений до Сімферополя) та Білоруського університетів. Для поповнення армії кваліфікованими спеціалістами було відкрито п’ять нових військових академій. Також засновано Державний драматичний театр, Державний симфонічний оркестр, покладено початок відомій Київській капелі бандуристів.

У планах гетьмана було спорудження шлюзо-канальної артеріальної системи від Балтійського до Чорного моря, будівництво гідроелектростанцій на Дністрі, Бузі та Дніпрі, інші амбітні проекти, які не вдалося реалізувати через не-
сприятливу внутрішньополітичну та зовнішню ситуацію, головним чином через російську агресію.

Перша російсько-українська війна мала всі ознаки гібридної

17 грудня 1917-го УЦР отримала телеграфом від Петроградського Раднаркому за авторством Леніна, Сталіна і Троцького ультиматум — «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради». А вже 26 грудня «червоні» частини, що дислокувались в Харкові й звідти мали відправлятись на Дон, напали на станцію Лозова, а 28 грудня — на Чугуїв. З цього розпочалася «гаряча фаза» першої російсько-української війни, яку більшовики, маніпулюючи, назвали громадянською (Петроградський Раднарком офіційно заперечував участь РСФРР у війні).

24—27 січня розгорнулись запеклі бої за станцію Бахмач, 29 січня — бій за станцію Крути, що став символом спротиву російській окупації. Впродовж січня більшовики з боями зайняли більшість міст на Лівобережній Україні. Із середини лютого 1918 року розпочався контрнаступ УНР разом із союзними німецькими військами. До квітня Україна була повністю визволена від «червоних» військ. Перша більшовицька окупація принесла із собою «червоний терор», розстріли та пограбування мирного населення, переслідування всього українського.

У добу Директорії (грудень 1918-го — листопад 1921 року) УНР безперестанно вела бої з більшовиками за незалежність і не склала зброю навіть тоді, коли, через недооцінку значення національних збройних сил, ідейні суперечності правлячої еліти тощо, під синьо-жовтим прапором залишилося лише кілька повітів. Синьо-жовтий прапор, гімн «Ще не вмерла Україна», тризуб, обрані державними в часи УНР, сьогодні ведуть у бій за територіальну цілісність України вояків ЗСУ.

Фото із сайту УІНП.