Прибувши сюди й охопивши поглядом місцеві пейзажі, зійшлися на думці, що саме такий вигляд повинне мати справжнє українське поліське село. На галявині паслося стадо баранців, поряд — гуси, корови, коні. Лелеки впевнено прогулювалися поміж худоби (на знімку внизу). Доносилися звуки пилки, ревіння мопедів і дитячого галасу. На одному з дворів Любов Карабан з онукою Наталею перебирали кукурудзу (на знімку вгорі).
— Ми корінні бутейківці, — почала Любов Трохимівна. — І батьки тут народилися. Та й, здається, ніде більше не жила б. От приїжджаю з Рівного додому — й наче відлягає все. Так спокійно на душі, умиротворено. Хоча село просте, роботи немає, все власними силами.
Любов Карабан бідкається, що через ліквідацію колгоспу не змогли з чоловіком допрацювати до пенсійного віку. Тому отримують мінімальні виплати:
— Тоді всіх поскорочували. А влаштуватися, аби напрацювати потрібний стаж, не було де. А лишилося тільки півроку до 35-літньої вислуги. Ніхто на це не зважав, тож нараховують нам до двох тисяч гривень пенсії кожному.
Подружжя Карабанів виростило чотирьох синів. Після смерті невістки виховують чотирьох онучок. Тато дівчаток, аби забезпечити дітей, поїхав у Київ на заробітки.
— Поруч з онуками почуваємося молодими, — усміхається жінка. — Адже з багатьма дитячими, підлітковими запитаннями звертаються до нас. Намагаємося відповідати, підтримувати, допомагати. Двоє в сезон у лісі збирають чорниці. Заробили копійчину. Одна з дівчаток уже придбала собі телефон. Наймолодша Наталочка сьогодні лишилася вдома допомагати по господарству, — розповідає бабуся.
А воно в родини чимале: кролі, свині, кінь, птиця, дві корови. Є й город. Інакше у час дорожнечі не вижити.
— Доки справляємося, то триматимемо. Аби здоров’я було. Адже кращого, ніж своє вирощене, не знайдеш. Та й звикли вже. Бутейківці взагалі роботящі люди, — каже господар Василь Карабан (на знімку).
Фото Василя СОСЮКА.
