Вінчання Артема й Насті.
Уже в 13 років Артему довелося стати самостійним і жити без батьків. Він розуміє, що його доля могла скластися по-різному. Але милістю Господа поруч завжди були люди, готові простягнути руку допомоги й підтримати. Тому, коли подорослішав, досяг успіхів у спорті, бізнесі, а пізніше й став народним депутатом, він завжди намагався допомогти слабким і не залишити в біді нужденних.
Артем з мамою Іриною і сином Іваном.
— Якщо я допомагаю людям, чиї права порушені, за кожного з них я відповідаю особисто, — каже Артем. — Інакше, якщо підходити до таких питань формально, все втрачає сенс. «Стався до людей так, як хочеш, щоб ставилися до тебе», — каже один з постулатів віри, і я його неухильно дотримуюсь.
Прихід Артема до віри був поступовим. У 13—14 років з’явилося неусвідомлене бажання зайти в церкву й поставити свічку, потім — прочитати молитву, звернутися по допомогу до Всевишнього, поговорити зі священнослужителями.
Його підтримував і дядько — сільський священик. Він ні на чому не наполягав, просто іноді підказував, чому людині так важливо йти по життю з вірою в серці. Й Артем уже навіть не дивується, коли представники церкви кажуть йому:
«Займайся, чим займаєшся, все одно колись панотцем будеш». Як знати, може, подальша його доля справді зробить такий поворот.
— Своїй дружині ще на першому побаченні я сказав, що віра дуже багато значить для мене, — продовжує Артем. — Настя це прийняла, бо ще до зустрічі зі мною була віруючою людиною. Тепер підказує мені якісь моменти, пов’язані з постом, службою в церкві. Ми вінчалися, і наш син Ваня народився в освяченому Богом союзі. Хочемо, щоб він виріс сильним духом, гідною й порядною людиною. І щоб у нього ще були брати та сестри.
Артем мріє, щоб у його домі жили представники різних поколінь родини, щоб рідні були поруч, а мудрість старших передавалася молодшим. Щоб не тільки у свята, а й щовечора велика родина могла збиратися за одним столом.
— Можу назвати себе колективною людиною й вважаю, що велика сім’я — це найбільше багатство. Тільки в родині людина одержує всю її силу, захист і підтримку, а втрачаючи родину — слабшає й не може досягти свого максимуму. А найстрашніше — коли родичі стають ворогами. Ненависть знищує людину зсередини, непомітно для неї самої.
З Артемом і його дружиною вже мешкає його бабуся — джерело мудрості, любові й доброти. Бабуся завжди підтримувала й наставляла. А ще Артем мріє, щоб після 15-літньої відсутності в Україну повернулася його мама і теж жила з ними.
— На жаль, колись моя мама була змушена виїхати з нашої країни, і тільки приблизно два роки тому в неї з’явилася можливість періодично приїжджати до нас, — розповідає Артем Дмитрук. — Я дуже ціную час, проведений разом.
Розмовляючи з нею, відчуваю, як мама сумує за домом, як їй хочеться надолужити упущене нами спілкування за 15 довгих років. Вона багато мені дала в дитинстві, заклала надійний фундамент, який дав змогу не зламатися, правильно визначитися в житті й відбутися як особистість. Усім, чого я досяг, я зобов’язаний мамі. І нині вона пильно придивляється до всього, що я роблю. Критика від неї буває жорсткою, але конструктивною, а похвали — завжди заслужені.
Мама чудово відчуває і розуміє мене.
Артем вважає: хоч би як захоплював вир подій, невідкладних справ і турбот, завжди потрібно знайти час, щоб поговорити з мамою. Не забувати казати їй «дякую», допомагати відчувати себе потрібною, незамінною й взагалі найнайкращою! Адже нічого ліпше не продовжує життя наших мам, як відчуття присутності в житті своїх дітей тут і зараз.
Фото надано автором.
