Обговорюються найрізноманітніші сценарії, однак увагу зазвичай привертають найбільш грізні та «бурхливі» з них. Тож саме час спробувати об’єктивно оцінити наявний у вітчизняному соціумі потенціал протесту, а заразом і реалістичність передбачень щодо його ймовірної активізації найближчими місяцями.

Які настрої у суспільстві?

Здатність громадян обстоювати свої права та інтереси — зокрема у протестний спосіб — є важливою ознакою демократичної політичної культури. Масові протести (у формі мітингів, демонстрацій, пікетів, маршів тощо) завжди унаочнюють найбільш актуальні «больові точки» суспільства, а відтак і відповідні прорахунки влади.

Хоча сьогодні влада зберігає відносно високий рівень суспільної підтримки, а протестні настрої наразі аж ніяк не є панівними, фахівці зауважують поступове зростання числа переконаних, що країна рухається в неправильному напрямку, а також незмінність тематик, які можуть стати тригерами протестних подій. З-поміж них зовні безумовною є перевага соціально-економічних мотивів, безпосередньо дотичних до рівня та якості життя громадян. Утім, як свого часу слушно зауважила видатний український соціолог І. Бекешкіна, протестним настроям громадян України притаманний економічний характер, натомість масовим виступам — політичний.

Починаючи від 2013 року соціальне невдоволення взагалі часто залишається «в тіні» гучних політичних протестів. Останнім часом серед економічно мотивованої протестної активності можна назвати лише декілька акцій, що мали значний суспільний резонанс. Передусім це масові заходи проти зумовлених пандемією COVID-19 карантинних обмежень під загальним гаслом «Стоп локдаун!», організовані підприємцями (громадський рух «SaveФОП»), автоперевізниками, залізничниками тощо. Взимку набирали обертів протести проти підвищення комунальних тарифів, однак їх вдалося нейтралізувати певною корекцією цінової політики в газовій галузі. Також навесні 2021-го у Києві відбулася організована профспілками чергова всеукраїнська акція протесту працівників державних шахт із вимогами погашення заборгованості із зарплати та припинення руйнування вугільної галузі. Наприкінці червня мітинг того-таки руху «SaveФОП» проти збільшення податкового навантаження на малий та середній бізнес завершився сутичками з поліцією.

Та найбільша суспільна й медійна увага приділяється насамперед політичним протестам, серед яких у 2021 році слід виокремити заходи, пов’язані з діяльністю низки телеканалів («112 Україна», «NewsOne», ZІK, «НАШ»), та акції на підтримку С. Стерненка. Водночас надзвичайно тривожною тенденцією є наростання політико-правового нігілізму учасників вуличних акцій, виявом чого стали, зокрема, здійснені під час «стерненківських» протестів під Офісом Президента 20 березня акти вандалізму щодо урядових будівель і спроби наруги над державними символами України.

Поряд із цим не меншу тривогу мають викликати ознаки накопичення в суспільстві «глухого» протесту. Приміром, давно відомо, що «мовчазна більшість» схильна висловлювати своє неприйняття офіційної політики здебільшого «голосуючи ногами». Серед найбільш показових виявів такої пасивної протестної практики — що його аж ніяк не варто недооцінювати — виїзд громадян за кордон на тимчасове або постійне проживання. Особливо промовистим є виїзд з метою ухилення від виконання військового обов’язку перед Батьківщиною. Так, у ситуації наростання потенційної воєнної загрози з боку РФ навесні 2021 року в ЗМІ вкотре з’явилися повідомлення про масовий виїзд чоловіків призовного віку за межі України.

Під час виборів пасивний протест виявляється в неявці на виборчі дільниці. Зокрема, місцеві вибори 2020 року відзначилися рекордно низькою явкою виборців — нижчою ніж на «рекордних» у цьому плані до того місцевих виборах 2015-го. Навряд чи причиною цього стали лише побоювання за здоров’я через пандемію коронавірусу. Очевидно, що дедалі більше даються взнаки втома людей від неефективного управління державою та зневіра у можливості реального впливу на владу демократичним шляхом, через політичну участь. Навіть незмінно фіксоване українськими демографами після 2012 року падіння народжуваності вочевидь багато в чому обумовлено невдоволенням соціальною дійсністю.

Зрештою, усе це і дає підстави фахівцям-соціологам та політичним експертам констатувати наявність в українському суспільстві певного сегменту протестних настроїв. А деяким із них — і прогнозувати масштабні вуличні події вже найближчої осені.

Як достигають грона гніву

Як активні, так і латентні протестні настрої та дії українців не можна пояснити лише матеріальними причинами, повторюючи мантру російської пропаганди про «зубожіння» (іншим улюбленим її штампом щодо України є «зовнішнє управління»). Звісно, падіння добробуту є реальною проблемою. Однак не менш — якщо не більш — важливими чинниками тут є морально-психологічні. У цьому зв’язку некомпетентність, корисливість, лицемірство та цинізм частини представників влади, їхнє зверхнє і байдуже ставлення до людей та їхніх проблем формують у суспільстві вкрай дискомфортну для життя атмосферу пригніченості, безвиході й до часу мовчазного накопичення протесту. Невипадково наша країна роками пасе задніх у міжнародних індексах щастя (що відображають рівень комплексної задоволеності життям); водночас перебуваючи серед лідерів, приміром, за таким «незручним» показником, як кількість самогубств на душу населення.

За такого перманентного морального дискомфорту вибух може статися цілком раптово й непрогнозовано, під впливом фактично будь-якого серйозного подразника — найімовірніше, зовсім не економічного характеру. Адже історично наймасштабніші протести в нас найчастіше вибухали і разі спроб влади порушити звичні права значущих суспільних груп або позбавити їх очікуваних перспектив.

Типовим прикладом є ситуація напередодні Хмельниччини. Тоді попри досить сприятливе економічне становище часів «золотого десятиліття» Польщі (1638—1648 роки) на українських землях не було фактично жодної групи православного населення (селяни, міщани, козацтво, духовенство і навіть шляхта), яка б не відчувала утисків. Цілком можливо, що в цих умовах каталізатором вибуху стало суворе обмеження владою козацького реєстру. Оскільки так більшість українців, по суті, позбавлялися доступу до найдемократичнішого з тодішніх «соціальних ліфтів», а відтак — і надії на краще майбутнє. Жоден матеріальний достаток не міг «загладити» таку несправедливість. Показово, що одним із перших результатів повстання стало кількаразове (до 40 тисяч осіб проти попередніх 6—8 тисяч) збільшення козацького реєстру.

На початку 2013-го, як уже йшлося вище, зовні нічого особливо не віщувало майбутньої грози: економічні показники були далеко не найгіршими в нашій новітній історії, а протестні настрої суспільства — досить аморфними. Грім пролунав тоді, коли влада зазіхнула на, по суті, значною мірою ірраціональну мрію найбільш активних громадян про євроінтеграцію.

Загалом в українському (як і в будь-якому іншому) суспільстві масові протести зазвичай виникають у періоди гострих політичних криз. Але лише тоді, коли важлива для суспільства подія, що виконує роль тригера, накладається на підготовлений для протесту ґрунт. Тобто коли для здійснення масової протестної мобілізації є дві найголовніші необхідні умови: наявність реального суспільного невдоволення за відсутності налагодженої взаємодії по лінії «влада — суспільство» та розвинена інфраструктура протестної мобілізації (первинне організаційне угруповання, яке здійснює керівництво протестувальниками; власне протестувальники, котрих використовують як «носіїв революційних настроїв»; наявність ресурсів, які забезпечать протестну мобілізацію громадян).

У цьому контексті стосовно нинішньої суспільно-політичної ситуації експерти відзначають ще одну важливу деталь: мобілізаційним ядром наймасовіших і найрезультативніших протестів в Україні є люди з чітко вираженою та активною українською ідентичністю. Цей сегмент суспільства надзвичайно чутливий до сутнісних, екзистенційних загроз вітчизняній державності і, як тепер прийнято казати, «національному культурному кодові». Відчуваючи наступ на відповідні патріотичні цінності, проукраїнські активісти здатні оперативно мобілізуватися самі й втягувати у вир протесту людей з іншими мотиваціями. Тут знову-таки напрошуються аналогії з нашою історією, коли виразником національних прагнень і рушійною силою масового протесту виступала кількісно обмежена козацька верства.

Не дивно, що саме позиція активної — власне, можна казати «активістської» — меншості наразі найбільше впливає на політичний курс влади. Навіть не тому, що остання «боїться радикалів» (як полюбляють стверджувати деякі медіа).

А просто в силу того значення, яке має цей «радикальний» соціальний ресурс для самого існування незалежної Української держави з усіма її атрибутами. Втім, це не відкидає того факту, що тенденції пов’язаної з патріотичним активізмом «мови вулиці» в Україні де в чому є не надто обнадійливими.

Необхідні висновки

Отже, безпосередньо зараз немає підстав казати про високу готовність українців до активного протесту. Втім, як свідчить вітчизняна та світова історія, завжди надзвичайно складно буває теоретично передбачити практичні масштаби та вияви протестної мобілізації суспільства, а тим паче конкретні терміни «вибуху» (надто в разі появи якихось форс-мажорних обставин). В Україні головними ймовірними тригерами протесту залишаються громадсько-політичні та соціально-економічні подразники. На їхньому тлі останніми роками відійшла на другий план навіть колись надзвичайно поширена серед причин масових протестів екологічна тематика — і це в країні, де становлення громадянського суспільства й незалежної державності нерозривно пов’язано з масовим природозахисним рухом після Чорнобильської катастрофи.

У «постреволюційний» (після 2014 року) період наймасовішими залишаються соціально-економічні протести, проте вони мають переважно мирний характер. Натомість політично мотивовані виступи зазвичай є менш чисельними, але більш резонансними та деструктивними.

Події минулого переконливо засвідчують наявність кількох чинників, ефект від поєднання яких робить суспільно-політичну ситуацію вкрай «вибухонебезпечною». Основним чинником невдоволення українців, здатним створити умови для формування широкого протестного середовища, майже завжди була соціальна несправедливість. За одночасного наступу влади на національну ідентичність «революціогенність» наявних соціальних суперечностей здатна різко посилюватися. А безпосереднім приводом до радикального протесту часто бувало скасування або скорочення традиційних прав і пільг, або позбавлення людей очікуваних соціальних перспектив.

На сучасному етапі чинниками наростання протестного потенціалу та можливого його переходу в активну фазу здатні слугувати насамперед зміна статусу окупованих територій без урахування думки широких кіл громадськості, зволікання зі здійсненням давно назрілих політичних та економічних перетворень, необґрунтована тарифна і карантинна політика, збагачення владної верхівки на тлі падіння рівня життя більшості громадян, ексцеси при запровадженні ринку землі тощо.

Тож насправді нині важко прогнозувати конкретику подальшого перебігу подій. Як влучно помітив один із політичних експертів, Україна взагалі надзвичайно складна для прогнозування: тут часто трапляється найменш очікуване і не трапляється очікуване найбільше. Найчастіше «гучні» експертні «пророцтва» виявляються помилковими.

Проте найбільшою помилкою було б нехтування об’єктивно наявним в українському суспільстві потенціалом незгоди та невдоволення, що може виявитися у найнесподіваніший момент і у найнесподіваніший спосіб. Тому будь-якій владі не варто самозаспокоюватися, перебуваючи в полоні уявлень про довготерплячість українців. Адже навіть не набуваючи форми активного «вуличного» протесту, масштабне суспільне невдоволення здатне гальмувати розвиток країни — порушуючи політичну комунікацію, знижуючи легітимність влади та її рішень, зрештою — підриваючи віру громадян у майбутнє України. Ситуацію можна намагатися «спустити на гальмах» шляхом ініціатив на кшталт «закону про деолігархізацію», зміни складу уряду або навіть проведення позачергових виборів. До того ж щодо першого, то спеціальний закон тут узагалі навряд чи потрібен: все вітчизняне законодавство забороняє зрощення бізнесу та влади, тобто формування олігархії — слід лише виконувати закон.

Натомість владі варто було б зосередитися на ухваленні справді нагальних демократичних законів, яким нарешті слід «дати хід» після багаторічного «провисання». Ідеться насамперед про подальшу розбудову правових механізмів реального народовладдя (закони про місцевий референдум, про народну законодавчу ініціативу, про народне вето, про мирні зібрання, про публічні консультації, про лобістську діяльність, про громадський контроль тощо) та внесення відповідних змін до Конституції. Засади цивілізованого діалогу влади й суспільства мають напрацьовуватися системно та незалежно від мінливої політичної кон’юнктури. Тільки тоді цей украй необхідний обом сторонам діалог дедалі більшою мірою вестиметься мовою взаємоповаги та компромісів і дедалі меншою мірою — мовою вуличних гасел та ультиматумів.


Олександр КОРНІЄВСЬКИЙ, головний науковий співробітник центрусуспільних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень, доктор політичних наук, професор.