Саме з цією датою пов’язані очікування щодо кращого життя у «власній оселі». Від часів Київської Русі до українського козацтва на території сучасної України мали місце спроби обстоювати єдність і цілісність держави. Фундатором ідеї незалежності України можна вважати М. Грушевського, який свого часу очолив роботу Центральної Ради. Видатний учений-історик, літературознавець, соціолог и державний діяч Михайло Грушевський завжди прагнув побудови суверенної і незалежної держави. Своєю науковою та практичною діяльністю він обґрунтував одвічне прагнення українського народу до незалежності.
Вся наша багатовікова історія свідчить про героїчні та трагічні, інколи популістські, здебільшого раціональні та виважені кроки в контексті означених процесів. Проте, попри всі негаразди (а їх, безумовно, немало), можна з упевненістю стверджувати (і для цього є всі підстави), що Україна відбулася як держава незалежна, сучасна, самобутня, яка заслуговує на повагу сусідів, викликає цікавість як стратегічний партнер.
Втім, незалежність інколи намагаються змалювати як «негайне і остаточне вирішення всіх поточних проблем» і «панацею» від усіх «негараздів». На жаль, це не так. На сьогодні, мабуть, важко знайти сферу, яка б характеризувалася відсутністю багатьох невирішених проблем. Проте не можна і не зважати на той факт, що вживаються заходи з реформування відповідних напрямів життєдіяльності людини та суспільства.
Перехід України до демократичного етапу розвитку прямо пов’язаний, по-перше, з перерозподілом соціального простору між державою і громадянським суспільством, а по-друге, з їх визначеною, ефективною взаємодією в нових політичних умовах.
Саме принцип соціального та політичного балансу у взаємовідносинах держави та громадянського суспільства повинен стати основою для подальшого ефективного конституційного розвитку.
Серед головних пріоритетів сучасної стратегії розвитку необхідно віддати належне функціонуванню громадянського суспільства: забезпеченню необхідних засад для утворення і функціонування інститутів громадянського суспільства, їх участі у формуванні і реалізації державної, регіональної і місцевої політики. Зокрема, шляхом створення умов для забезпечення широкого ефективного представництва інтересів громадян в органах виконавчої влади і органах місцевого самоуправління, проведення постійно діючого полілогу влади та громадськості тощо.
Хотілося б також констатувати, що розвинену державність, її прорахунки і досягнення можна, мабуть, вимірювати і оцінювати з різних позицій, сторін, ракурсів, застосовуючи різні підходи.
Втім, найбільш узагальнено можна запропонувати кількісні і якісні показники. Так, наприклад, кількісною характеристикою оновлення державності може слугувати скасування старих та створення нових державних інституцій, тобто їх кількісне зростання, або, навпаки, зменшення. Прикладом може слугувати постійне зростання контрольних інституцій. Втім, і постійна констатація того, що життя пересічної людини від цієї кількості не змінюється на краще. Отже, більшої уваги, на наш погляд, заслуговують якісні показники, серед яких не останнє місце займають зміни в більш або менш розвинених соціальних системах: політичній, економічній, правовій тощо.
У заданому форматі пропонуємо розглянути саме взаємообумовленість державності, влади та національної правової системи.
Національна правова система — це своєрідний показник сталого (або наближеного до нього) економічного, політичного, соціального, морального, правового розвитку кожної держави, а, головне — досягнутого рівня захисту прав, свобод та законних інтересів Людини.
На відміну від тих країн, де правові системи розвивалися поступово й еволюційно, в Україні відбувалося прискорене формування національної правової системи, як фактора регулювання правових процесів, засобу забезпечення демократизації суспільства.
Слід підкреслити, що правова система України згідно з Конституцією повинна відповідати демократичному, правовому та соціальному розвиткові держави.
Існує органічна єдність демократичної, соціальної, правової держави. Як демократична — вона слугує свободі як вищій цінності людства, сприяє рівному доступу кожного до власності, виборів, прав щодо здійснення політичної влади, участі у багатоманітному політичному і культурному житті. Як правова — вона забезпечує взаємодію правового та соціального начал, що «відповідає» за благо кожної пересічної людини, гарантує правопорядок та правозаконність, сприяє досягненню особистістю самостійності і відповідальності за свої, в тому числі політичні, дії. Як соціальна, держава визнає людину найвищою соціальною цінністю, гарантує її гідність, надає соціальну допомогу індивідам, що її потребують, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя, розподіляє економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і виваженої соціальної політики (зокрема, великої уваги сьогодні і необхідної турботи з боку державних інституцій викликають саме соціальні права: право на достатній життєвий рівень, право на охорону здоров’я тощо).
Не слід зайвий раз доводити, що в наших умовах суттєво зростає роль соціальних прав та можливостей щодо задоволення соціальних інтересів.
Слід зазначити, що проблема інтересу досліджувалася в вітчизняній правовій доктрині дещо нерівномірно, тобто періодично виникала необхідність звернення до цієї проблематики. Втім, глибоких, переконливих, монографічних досліджень ця тема поки ще не здобула.
Хочемо зазначити, що з нашого погляду категорія «соціальний інтерес» є програмною. До деякої міри навіть прогностичною, і вона здебільшого ширша, ніж зреалізоване соціальне право.
Хочемо закцентувати, що стаття 36 Конституції України встановлює, що кожний має право на задоволення соціальних інтересів. Крім того, згідно зі статтею 23 Конституції України, передбачений вільний розвиток кожної особистості. Надзвичайно важливо в цих умовах, який «зріз» соціальних прав належить сьогодні забезпечувати правовій системі, гарантувати державі та обстоювати судовій системі: ті, що будуть вибудовуватися тепер десятиліттями по залишковому принципу, чи дійсно ті, що допоможуть у сучасних українських реаліях жити не тільки «хлібом єдиним», а й мати достатні умови для самореалізації особи, захисту її честі та гідності.
У цьому зв’язку пропонуємо розглянути таке соціальне право, як право на достатній життєвий рівень. Незважаючи на те, що кожна людина повинна особисто дбати про свій добробут, їй, однак, мають бути створені умови для того, щоб вона мала можливість забезпечити собі мінімальний життєвий рівень. Особливо, коли йдеться про людину похилого віку, інваліда.
Наголосимо, що поняття, дефініція «достатній життєвий рівень» не визначено у науковому обігу. Тому воно є оцінювальним: тобто кожна людина сама для себе визначає рівень, який відповідає її уявленням про достатній рівень життя. Проте сформульоване юристами Стародавнього Риму положення, відповідно до якого «право може і повинне бути визначеним» (Дигести Юстиніана), є актуальним для будь-якої правової системи. Принцип визначеності, точності, однозначності правової норми вважається гарантією міцного правопорядку, оскільки за умови, що кожному члену суспільства зрозумілі його права і обов’язки, він одержує певну свободу дій і рішень у межах правового простору. Також певна невизначеність існує в положеннях міжнародних документів, у яких йдеться про «достатній життєвий рівень». Справа ж держави визначити і встановити мінімальні стандарти, нижче яких життєвий рівень громадян опускатися не може. Звичайно, забезпечення достатнього рівня життєвого рівня становить складну проблему навіть для заможних держав.
Реалізація права на достатній рівень життя, безумовно, торкається внутрішніх ресурсів та можливостей держави. Право на достатній життєвий рівень включає такі можливості, як: право на достатнє харчування, право на достатню кількість одягу, право на житло. В цьому контексті надзвичайного важливо дотримуватися відповідного балансу між «програмним» соціальним інтересом кожної особи та відповідними можливостями, що існують в умовах сьогодення для забезпечення конкретних соціальних прав кожного індивіда.
Отже, цілком зрозуміло, що правова система, як втілення відповідного досягнутого рівня розвитку права, повинна бути здатною: а) для виконання певних завдань; б) відтворення необхідних даних в просторово-часових вимірах функцій; в) забезпечення необхідних умов ефективного правового регулювання.
Передусім розглянемо деякі з невідкладних завдань сучасного етапу розвитку правової системи України.
У сучасних умовах зростає соціальна спрямованість правової системи як засобу формування і реалізації інтересів суб’єктів шляхом закріплення певних цілей, норм, правил поведінки.
Правова система поступово перетворюється на один із важливих засобів забезпечення оптимальної єдності політичної та соціальної стабільності та динамізму, збереження цілісності суспільства, взаємодії особистісного та суспільного, правового та публічного факторів, які завжди перебувають у відносинах антиномії, тобто взаємопроникнення та внутрішньої суперечливості.
Правова система соціальної, правової держави покликана забезпечити встановлену соціальною політикою стабільність громадянської згоди шляхом проголошення, реалізації і охорони соціально-правових умов для стимулювання активної частини населення на продуктивну працю як основу особистого добробуту; підтримання оптимального співвідношення між прибутками працездатної частини суспільства та непрацездатними громадянами; надання адресної соціальної підтримки; скорочення та обмеження масштабів зубожіння; стримування безробіття: забезпечення права на достатній життєвий рівень.
Завдання правової системи в умовах демократичної соціально-правової держави зазнають впливу соціально-економічних, політико-моральних, етнонаціональних факторів. При цьому зростає їх соціальний зміст, спрямований на зміцнення групової, міжгрупової соціальної взаємодії людей з приводу реалізації своїх інтересів. Зазначені функції покликані забезпечувати існування, добробут, а інколи — і виживання самого суспільства, реалізацію прав і свобод людини і громадянина.
Суттєвий вплив на функціонування правової системи мають і такі загальносоціальні завдання, як гарантування національної безпеки, ліквідація наслідків пандемій, реалізація соціальних програм, підтримання охорони здоров’я, соціальне забезпечення непрацездатних тощо.
Правова система сприяє вирішенню етнонаціональних завдань, що поставлені перед суспільством. Вона має сприяти інтегруванню сучасного наукового доробку у світову систему.
Одночасно мають вживатися запобіжні заходи до обмеження небезпеки, яка виникає від неконтрольованої появи та використання сучасних науково-технічних досягнень. Прикладною ілюстрацією може слугувати положення (ст. 2) Хартії Європейського Союзу про основні права 2000 року, де йдеться про право на цілісність особи (інформація про щеплення, вакцинації, інші медичні та біологічні експерименти). Зрозуміло, як це важливо для нашого сьогодення.
Для вирішення цих завдань необхідна законодавча база, у тому числі ухвалення законів, спрямованих на залучення та ефективне використання іноземних інвестицій та ресурсів, інноваційних технологій, управлінського досвіду.
Роль правової системи в умовах сучасної держави визначається також необхідністю забезпечення самовизначення особи, її розвитку та соціалізації. При цьому право виступає як об’єктивно можливий масштаб соціальної свободи, що стимулює творчу активність, самосвідомість людини, гарантує визнання суспільством того, що кожний індивід народжується вільним і рівним з іншими, а верховенство права розглядається як соціальний феномен, який обумовлює невід’ємні права людини і громадянина на свободу, рівність, справедливість, гідне життя, повагу і недоторканність.
Це зумовлює можливість реалізації інших прав і свобод людини і громадянина, надає підстави для висновку про неприпустимість їх скасування або будь-якого обмеження. Саме завдяки визнанню гідності людини визнаються недоторканними і невідчужуваними права людини, в силу чого вони складають основу будь-якого суспільства, а також справедливості.
У контексті такого вивчення слід зауважити, що принцип поваги до прав людини і її основних свобод — це один із європейських принципів конституційного устрою (ст.2, 6 Договору про Європейський Союз), що, безумовно, проголошений, активно впроваджується в життя європейською спільнотою, слугує відповідним орієнтиром для забезпечення гідного життя в умовах праводержавозмін.
Наталія ОНІЩЕНКО, завідувач відділу теорії держави і права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України, академік НАПрН України.
