Але ми забуваємо, що коли створювалася ця країна, за базову модель було взято Стародавній Рим у часи його розквіту з урахуванням помилок (рівень корупції, наймана армія та пріоритет війн у геополітиці над заняттям землеробством), які призвели до його краху, і результатів зроблених висновків з урахуванням позитивних рішень, втілених у життя. Саме в римлян основна сила їх була у чіткості, системності, де кожен громадянин виховувався не тільки в любові до своєї країни та повазі до праці, а й був частиною системи, що й формувала основи держави, ніби кожен — невеличкий гвинтик одного великого механізму, який чітко працює. Вважаю, що якщо кожному в Україні на своєму місці вдасться створити хоча б такий собі «Рим», загалом ми зможемо створити «Сполучені Штати Америки», тільки в своїй країні...

Ще поразка в Кримській війні показала науково-технічну відсталість Російської імперії, до якої входила основна частина сучасних українських земель у другій половині ХІХ ст., що змусило її керівництво вдатися до низки радикальних кроків, направлених на підвищення якості складових науково-технічного потенціалу, насамперед кадрового. Саме в цей час починають активно впроваджуватися різноманітні технічні засоби у всі сфери виробництва, тобто відбувається машинізація виробництва, що зі свого боку затребувало вільну робочу силу та більш високу кваліфікацію кадрів. Це теж стало однією з головних обставин скасування кріпацтва, а також впровадження освітньої реформи тощо. Серед інших чинників переосмислення науково-технічної політики Російською імперією потрібно виділити розширення спектру підготовки кадрів для промисловості та сільського господарства на українських землях. Саме в цей час для навчання відкривають свої двері Харківський практичний технологічний інститут та Київський політехнічний інститут, які орієнтувалися на підготовку насамперед інженерних кадрів для переробної галузі, а вже потім для машинобудування (левову частку якого займало виробництво машин для сільського господарства) та залізниць. Як у Харківському практичному технологічному інституті, так і в Київському політехнічному інституті одну з ключових ролей у підготовці інженерних кадрів відігравали політехнічні музеї. Вважалося, що неможливо створити принципово нові машини чи механізми, не знаючи історичний шлях еволюції думки створення наявних. У подальшому до аналогічних заходів вдалися і у вишах сільськогосподарського профілю.

Результатом втілення означених заходів стало те, що на кінець ХІХ ст. на українських землях Російської імперії фактично було ліквідовано проблему голоду, пов’язану з неврожайними роками. Закладений упродовж обраних хронологічних меж науково-технічний потенціал української агропромисловості був настільки потужним, що навіть Перша світова (1914—1918) та громадянська (1917—1921) війни разом із запровадженням «радянської» системи господарювання не змогли його підірвати одразу. Реальну картину науково-технічного розвитку українських земель показали результати завершення Першої світової війни. Але внаслідок революційних подій висновки, зроблені з вказаних результатів, було покладено на ідеологічну основу, що в подальшому і сприяло формуванню «нового громадянина країни рад».

Поряд з обіцяним правом володіти землею ідеологи комунізму системно вдалися навчати все і всіх. Бо як будувати «світле майбутнє» без знань та умінь?! Як наслідок, після різних випробувань: революцій, громадянської війни, репресій, Другої світової війни — в країні сформувався в більшості унікальний тип громадянина, в якого в пріоритеті не статки, а ідеологічна «підкованість», насамперед, вбачаючого власне творче майбутнє через ленінський принцип «демократичного централізму», тобто в безальтернативності інших шляхів творчого розвитку, окрім запропонованих «ідеологізованою» більшістю суспільства. Що з цього вийшло? Україна вже тридцять років незалежна європейська держава де-юре, а де-факто ой як усім разом для повноцінності картини потрібно, як кажуть, засукати рукава!.. Оскільки більш як за сто останніх років таки вдалося вирішити питання всеохопної освіченості, тепер потрібно відшукувати цивілізовані важелі конструктивних змін, завдячуючи яким наша молодь, за будь-яких обставин, свої пріоритети в отриманні освіти надавала б не навчанню за кордоном, а відкриттю можливостей вітчизняної вищої школи. На жаль, на сьогодні тенденція має протилежний вигляд... За таких обставин держава намагається робити відповідні кроки. На жаль, здебільшого вони до кінця не продумані й чомусь навіть мають такий собі «політичний присмак». У цьому ситуація чимось нагадує «абракадабру» з децентралізацією. Маючи на сьогодні поки що досить потужний науково-освітній потенціал, який сформовано, за великим рахунком, під час науково-технічної революції (друга половина 1950-х — 1980-ті роки), Україна, тим не менш, здатна створити по-справжньому потужні сучасні науково-освітні центри надання знань на будь-який смак. Слід тільки застосувати для якісних змін не просто «косметичне перефарбування» у вигляді так званої інноваційної складової, а комплексний підхід включно з відповідним менеджментом, наповненим ексклюзивним науково-освітнім процесом. Оскільки природно-історично склалося так, що ми аграрна держава, то це насамперед необхідно використовувати виконавчій та законодавчій гілкам влади — як економічний, так і геополітичний важелі впливу на міжнародній арені, зважаючи насамперед на загальносвітовий дефіцит продуктів харчування. Не слід також забувати, що сьогодні майже 50% бюджету країни формує вітчизняне сільське господарство, а не «Нафтогаз», облгази, обленерго і схожі «цінознущаючі» з населення. У зв’язку з цим вважаю до кінця непродуманим крок передачі аграрних ВНЗ до Міністерства освіти і науки України з лона профільного міністерства. Як довів час, від нього, за великим рахунком, ніхто не отримав преференції: ані справа як така, ані Україна. Про це свідчить, між іншим, те, що саме аграрні вищі навчальні заклади першими пішли під так звані європейські об’єднання. На власне переконання, за таких обставин проглядається не якийсь державницький підхід, а «прозаїчна» реальність сьогодення, притаманна перехідним періодам в історії, пов’язана з фактом володіння закріпленої законом за аграрними вишами досить значної кількості особливо цінних земель, та й ще, на додаток, неабиякої достатньо потужної матеріально-технічної бази. За таких обставин, переконаний, що найближчим часом нас очікують нові гучні корупційні скандали та судові процеси, коли ними почнуть, як то кажуть, «властувати»... Щоб запобігти такому, вважаю доцільним створення в Україні єдиного ПРЕЗИДЕНТСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО АГРАРНОГО УНІВЕРСИТЕТУ, до складу якого увійшли б як філії нині функціонуючі галузеві вищі навчальні заклади І—IV рівнів акредитації. Його доречно було б розмістити на території колишньої Виставки досягнень народного господарства України. При ньому, за прикладом тієї самої Угорщини, відкрити нарешті Музей сільського господарства України та встановити таки пам’ятник українському хліборобу (як, наприклад, у парламенті Канади), який, самовіддано працюючи багато віків на овіяних легендами українських чорноземах, створив славу нашій нації як розумній та працелюбній і головне — мирній у помислах і діях. Замовником продукції та координатором повноцінного функціонування нового закладу повинно стати Міністерство аграрної політики України, а краще в назві — сільського господарства. Не зайвим було б створення в Україні й спеціалізованої академічної установи з вивчення історії цього напряму в країні (зокрема і технологічні та організаційні особливості функціонування на різних етапах, їхні перемоги та поразки). Переконаний, від цього виграє держава Україна і її імідж на міжнародній арені, а не так звані місцеві рішали чи ділки, маніпулюючи ситуаційними обставинами перехідного періоду. Ринок визначить з часом і кількість філій, їхні спеціалізації та контингент студентів разом з викладацьким складом. Економія від такого рішення в першому наближенні може досягти приблизно 30% від теперішнього загального бюджетного фінансування освітньої підготовки в аграрних вишах країни. Крім того, за пропонованих умов по-партнерському зможуть розумно об’єднати свої зусилля на паритетних засадах вітчизняна аграрна освіта та академічна галузева наука. Тим паче, що науково-освітні стандарти після 01.07.2021 року — однакові для всіх — європейські. Колись своїми привезеними книжками донька Ярослава Мудрого Анна навчила французів садити змішані сади, а тепер ми просто зобов’язані взяти краще від цієї країни в побудові власної системи підготовки фахівців сільського господарства, інтегровану до набутих власних знань та досвіду, застосовуючи її до специфіки ґрунтово-кліматичних умов нашої країни. Тим паче, що навіть десь за площею Україна та Франція схожі. У всьому іншому, як доводять реалії часів державності, Україна повинна розраховувати тільки на власні таланти та їхні можливості!!! Тому сподіваюсь на добру волю через відповідний указ гаранта Конституції України.

Віктор ВЕРГУНОВ, академік НААН, директор ННСГБ НААН.