Малюнок Олексія КУСТОВСЬКОГО.

Полтавщина була серед тих областей, де проти запровадження реального ринку землі з можливістю її купівлі-продажу протестували найактивніше. Досить «гучні» мітинги, пікети, перекриття доріг, попереджувальні «паради» сільськогосподарської техніки перед ОДА найчастіше організовувала обласна Асоціація фермерів і приватних землевласників «Відродження Полтавщини». Та до фермерів тоді, як то кажуть, єдиним фронтом приєднувались і представники знаних у регіоні сільгосппідприємств, політики й депутати різних рівнів, громадські активісти, пересічні громадяни. Останній велелюдний мітинг на площі перед адмінбудівлею обласної влади відбувся 16 червня нинішнього року. Тобто за два тижні до старту воістину «революційної» земельної реформи.


Родючі чорноземи під Полтавою сьогодні продають фактично за безцінь.

Зрештою, «година Ч» — 1 липня, коли набрав чинності Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення», — настала. Родючу земельку, хоч і з істотними обмеженнями (не більш як сто гектарів одній фізичній особі з українським громадянством), продають і купують уже три місяці. При цьому вчорашня «протестна» Полтавщина практично одразу стала лідером за кількістю зареєстрованих правочинів, які узаконюють угоди купівлі-продажу угідь. Їхнє число в регіоні за згаданий період наблизилося до двох тисяч. За відсутності будь-яких, навіть «найтихіших» протестів земляків... Парадокс чи закономірність? Спробуємо розібратися.


Після нинішнього масового розорювання луків і пасовищ свою корівку селянинові доводиться випасати хіба що біля власного двору.

Угод вистачає на... один великий колгосп

Та спочатку придивімося до тієї статистики уважніше. Станом на 1 жовтня в області було зареєстровано 1984 такі правочини, які легітимізували купівлю-продаж 5215,4 гектара землі. Тобто на один такий документ припадало менш як три гектари сільгоспугідь! До речі, попри перевагу в кількості угод Полтавщина не може претендувати на першість за площею проданої ріллі. Адже, скажімо, в сусідній Кіровоградській області за цей час до нових власників «мігрувала» майже вдвічі більша площа. Дивуватися цьому не варто. Коли врахувати, що землі сільськогосподарського призначення продають не відрами, мішками чи вантажівками — паями їхніх власників. А середній розмір земельного паю залежить від густоти сільської поселенської мережі й, зрозуміло, у кожному регіоні він різний.

Хоча з якого боку до тієї статистики не підступися, зрозуміло одне: за три місяці в одвіку хліборобському краї продали ділянки загальною площею, на якій раніше сіяв і збирав урожай один великий колгосп... Водночас загальна площа сільськогосподарських угідь в області сягає понад 2 мільйонів 182 тисяч гектарів. При цьому останнім часом істотно «розростається» найцінніша їхня частина — рілля — внаслідок варварського «освоєння» за допомогою плуга сіножатей і пасовищ. Чи може в згаданому земельному «океані» краю істотно на щось впливати така «краплина» проданої землі? Поки що вона, образно кажучи, капає на мізки хіба що аналітиків, які підрахували: з такими темпами «перепродати» українську землю вдасться тільки за 250 років...

Щоправда, деякі обласні посадовці та чиновники воліють бачити у тій кількості земельних угод остаточну «перемогу». На противагу суцільній «зраді», яку пророкували зокрема й політичні опоненти нинішньої влади. Та всупереч пророкуванням новітніх кассандр, після запуску механізму купівлі-продажу землі небо не впало на землю. Аграрії Полтавщини, як і раніше, продовжують збирати цьогорічний урожай і закладати фундамент майбутнього. Хоча раніше окремі гарячі голови заявляли, нібито старт фінальної земельної реформи спеціально запланували на літо, щоб хлібороби не зібрали ранні зернові. Бо замість косовиці й обмолоту пшениці та ячменю вони почнуть чубитися за свої гектари... А яка «зрада» в тому, що селяни чи їхні нащадки нарешті отримали можливість повноцінно розпоряджатися своєю земельною власністю? І, скажімо, сільська бабуся з її мізерною пенсією, продавши свій пай, використає більш-менш пристойну суму за нього на операцію, ремонт житла чи інші невідкладні потреби.

За таких обставин зовсім не зайве з’ясувати ціну питання. За скільки продають і купують родючі полтавські чорноземи? Ще 2 липня, тобто наступного дня після введення в дію відповідного закону, директор департаменту агропромислового розвитку ОДА Сергій Фролов нагадав про те, що цей закон обумовлює продаж земель сільськогосподарського призначення за ціною, не нижчою їхньої нормативно-грошової оцінки. А сьогодні на Полтавщині, за словами пана Сергія, середня «нормативка» сільгоспугідь становить 30 тисяч гривень за гектар. Тож зрозуміло було, що саме від цієї «печі» учасники реального земельного ринку й почнуть танцювати...

Найістотніше його фінансові реалії можуть змінитися хіба що після 1 січня 2024 року. Коли на цей ринок згідно із законом вийдуть незрівнянно потужніші гравці — юридичні особи, які відтоді зможуть придбати до 10 тисяч гектарів. Та сподіватися на майбутнього журавля в небі, коли сьогодні є можливість схопити синицю обома руками, готові не всі. Тож уже нині популярні сайти рясніють оголошеннями типу «Продам пай чи землю сільськогосподарського призначення на Полтавщині». А в’їзди до обласного центру та виїзди з нього «прикрасили» величезні білборди з написом «Куплю землю» та номерами телефонів. При цьому в тих оголошеннях ціна, яку виставляють за свої наділи потенційні продавці, вражає різноманіттям. Але насамперед впадають в око, звісно, ті пропозиції, які видаються просто фантастичними.

Гроші люблять тишу, та говорять багато про що

Зрештою, намір продати за 32 тисячі доларів ділянку землі сільськогосподарського призначення площею 3,3 гектара вздовж траси Київ — Харків іще можна бодай теоретично втілити в життя. З прицілом на потенційну можливість у майбутньому збирати з неї набагато прибутковіші за вирощення врожаїв комерційні «вершки». А от хто «клюне» на пропозиції продажу за 25 тисяч доларів розташованого в сільській глибинці земельного паю площею 5,92 гектара чи тригектарної ділянки на території Кобеляцької громади майже за 585 тисяч гривень? Пропозицій купити землю й на тих сайтах, і деінде набагато менше, хоча вони також є. Зокрема й такі, де стосовно кількості паїв, їхньої загальної площі та місця розташування не виставляють жодних застережень. Це які ж треба мати кошти, щоб стати новим Герасимом Калиткою? Однак гроші, як відомо, люблять тишу. Тож заглядати в чужі кишені й гаманці, в яких зашурхотіли купюри, не будемо.

Та про зареєстровані земельні угоди деякі полтавські аграрії говорять уже й публічно. Зокрема, директор сільськогосподарського ТОВ «Батьківщина-Нива» Микола Віташ розповів журналістам про те, що придбав кілька паїв саме за ціною нормативно-грошової оцінки землі. При цьому їх, за словами досвідченого господарника, продавали здебільшого ті земляки, котрі потерпали від безгрошів’я. Однак черги з охочих позбутися своїх наділів у довколишніх селах немає. Цьому неабияк сприяє те, що в очолюваному Миколою Віташем господарстві ведуть соціально відповідальний бізнес. Дбають про робочі місця, розвиваючи тваринництво, виплачують своїм пайовикам орендну плату в розмірі 15 відсотків від «нормативки», втілюють у життя соціальні проекти, будують церкву.

Водночас власний перший досвід «занурення» у реальний ринок землі керівник «Батьківщини-Ниви» вважає гірким. Насамперед з огляду на непідготовленість системи реєстрації земельних угод тими самими нотаріусами. Це не лише істотно ускладнює проходження відповідної процедури, провокує бюрократичну тяганину, а й призводить до плутанини, якої в оформленні правових документів не повинно бути. Особливо прикро, що такі «проколи» трапляються після багатьох років мораторію на купівлю-продаж землі, за які всі ті процедури належало відпрацювати до рівня добре налагодженого годинникового механізму...

А хто ще купує сьогодні врожайні угіддя на Полтавщині? Щоб знайти відповідь на це запитання, реагуємо на «засвічену» в одному з оголошень пропозицію такого змісту: «Куплю землю, можна пай, від 1 га по області для сільськогосподарського виробництва». Тож зі свого боку пропонуємо телефонному співрозмовнику придбати земельний пай площею 4,5 гектара, що вгніздився за 25 кілометрів від Полтави. І одразу цікавимося, в якому ціновому діапазоні можна з ним торгуватися.

«Ціновий діапазон не в мене — він на ринку, — відповідає потенційний покупець. — А там тисяча доларів за гектар — це все, що коштує ваша земля. Ну, може, півтори тисячі від сили, це ще треба подивитися. Бо коли пай обтяжений договором оренди, він коштуватиме дешевше. І навпаки». Запитуємо, чи не стане перепоною для укладення земельної угоди той факт, що сусідні паї на тому великому полі якісного чорнозему не продаються.

Співрозмовник каже, що ця обставина для нього не принципова й перешкодою для придбання наділу точно не стане. Хоча повірити в те, що він справді вирощуватиме врожаї на таких «клаптиках» землі, розкиданих по всій області, м’яко кажучи, важко. Водночас за інтонаціями під час телефонної розмови й рівнем компетентності на цинічного торгаша-скоробагатька, котрому все одно, чим торгувати — аби «навар» побільший виходив, потенційний покупець зовсім не схожий.

Спілкуючись гарною українською мовою, виявляє неабияку обізнаність не лише із земельним законодавством, а й із територіальними особливостями ландшафтів, ґрунтів тощо. То він таки покупець чи найнятий фахівець-представник набагато грошовитіших людей, які можуть скуповувати сільгоспугіддя й виключно зі спекулятивною метою? Діючи за відомим принципом: сьогодні придбав найдешевше, а завтра продав найдорожче...

Прискорене відновлення справедливості чи «свято люмпенів»?

Своїми спостереженнями та оцінками перших місяців реального ринку землі просимо поділитися фундатора й керівника фермерського господарства «Господар», заступника голови обласної Асоціації фермерів і приватних землевласників

«Відродження Полтавщини» Віктора Галича. Він — один із небагатьох фермерів регіону, котрий усерйоз займається вирощенням не тільки зернових і технічних культур, а й овочів. Водночас упродовж багатьох років активно обстоює права та інтереси вільних господарів землі. Тож і під час нещодавніх протестних акцій проти «прискореного» запровадження купівлі-продажу землі був, як то кажуть, на виду, не боявся висловлювати свою позицію просто в очі політиків, посадовців і чиновників різного рівня. Може, вони прислухалися до нього та його колег? І чи збулися передбачення фермерів? Зрештою, чи продають сьогодні землю на рідній пану Віктору Миргородщині?

— Продають, — відповідає власкору «Голосу України» Віктор Галич. — А купують її, за моїми спостереженнями, переважно агрохолдинги на підставних осіб. Хоча, коли поспілкуєшся з нотаріусами, то розумієш, що більшість зареєстрованих ними земельних угод — це фактично легалізація придбаних раніше за договорами емфітевзису чи довгострокової оренди земель. Те, що раніше оформлювалося, скажімо як оренда на 49 років, тепер просто узаконюється вже як реальна купівля-продаж, а наділи переходять від одного власника до іншого. За один пай у наших Кибинцях покупці платять 125 тисяч гривень. Це трохи більш як тисяча доларів за гектар. Та головна проблема в іншому. Продають же свої паї насамперед нероби й пияки. Отримавши «легкі» гроші, вони роз’їжджають на таксі, купують золото, влаштовують «гучні» вінчання. Там таке коїться... Доходить до того, що люди в селі гадають: чи встигнуть такі «землепродавці» витратити ті гроші, чи швидше самі «загнуться». Думаєте, вони хоча б частину тих коштів пустять на лікування, оплату за газ чи придбання дров? Не сподівайтесь! Я знаю цих людей, у яких одне на умі — пиятика. Їхні діти повноцінно харчуються тільки один раз на добу, коли обідають у школі. Скоро вже припече мороз, то вони знову для обігріву хат рубатимуть кущі у дворах. Бо за пиятикою їм «ніколи» сходити до лісу, серед якого фактично живемо, щоб назбирати дров. На жаль, таких люмпенізованих селян, які дочекалися свого «свята», стає дедалі більше. А розмови про те, що сільській бабусі треба негайно продати свій пай, щоб розрахуватися за операцію чи дорогі ліки, взагалі вважаю проявами мародерства. Бо тоді виходить: коли в людини немає земельного паю — їй, що, помирати без медичної допомоги? Тож поки що нічого хорошого від такого, як у нас, ринку землі не бачу.

З пропозиціями придбати земельний пай до фермера Віктора Галича, за його словами, поки що ніхто не підходив. Мабуть, тому, що пайовики «Господаря», зокрема й учасники АТО, люди свідомі й «клювати» на всілякі солодкі наживки не поспішають. А найголовніше, в їхніх відносинах з орендарем ідеться виключно про чесне й відповідальне партнерство.

— Розраховуюсь з людьми нормально, — зауважує керівник «Господаря». — І вони розуміють, що отримуватимуть хорошу орендну плату і через два чи п’ять років. От якби німцеві сказали, що його майно за п’ять років подорожчає удвічі. Та він би на хлібові й воді сидів, чекаючи такого подорожчання. А в нас кудись поспішають... Незрозуміло тільки куди.

Чиновницька і «мужицька» арифметики не збігаються

— Як на мене, то першим рвонув скуповувати землю кримінальний капітал, продовжує Віктор Галич. — Бо навіть окремі представники агрохолдингів, з якими розмовляв, побоюються оформлювати землю на чужих людей. Вони воліють чекати 2024 року, коли дозволять купувати наділи юридичним особам. І тільки ті, хто «наколядував» купу грошей, тобто різношерсті бандюки, зокрема й білокомірцеві, не бояться нічого. Для них важливо легалізувати «ліві» кошти. Тільки жодної вигоди для суспільства та держави від такого «сплеску активності» точно не буде. Зрештою, в кінцевому підсумку за все заплатить споживач продовольчої продукції. Тобто ми з вами. І тоді сьогоднішня ціна олії, яка повзе до позначки 70 гривень за літр, видаватиметься копійчаною... Бо хіба можна забувати про те, що у світі 80 відсотків такої продукції вирощують на орендованих землях, а в найвільнішій країні планети, тобто США, державних сільгоспугідь — понад 60 відсотків. Тож і нашу земельку, на мою думку, треба не продавати, а викуповувати в державну власність і надавати в оренду. Якби ж у нас умови її продажу були такі, як в Європі, де перед тим, як купити наділ, ти спочатку маєш узяти його в оренду на п’ять років. І довести власну спроможність ефективно на ньому господарювати. Тільки після того тобі дозволять за свої кошти його придбати. От за такий ринок землі я й сьогодні, як то кажуть, обома руками! Та маємо ж зовсім інше.

Віктор Галич каже, що неодноразово чув від політиків і урядовців про те, як легко фермеру взяти кредит у банку на купівлю землі. Тож вирішив перевірити їхні запевнення на практиці.

— Я пішов у державний банк і попросив надати мені саме такий кредит, — розповідає пан Віктор. — Там мені сказали: «Так, у нас є програма кредитування під 14 відсотків річних». Із оформленням і видачею грошей виходить 15 процентів. За нинішніх умов такі відсотки — це фактично фінансова кабала! При цьому ти повинен заплатити 30 відсотків своїх коштів, а земля передається в заставу. Оформлення такої застави та страховки також істотно збільшує суму витрат. Це я тільки запитав. І з’ясував, що попри всі балачки реального кредитування фермерів на придбання ними землі фактично не існує. Не кажучи вже про те, що сьогодні для такої купівлі мені як фермеру треба вивести гроші з обігу й задекларувати їх уже як фізичній особі, бо на юридичну земельну угоду ж не зареєструють. Тільки на таке «узаконення» коштів доведеться витратити від 20 до 30 відсотків від суми. І, нарешті, нотаріуси сьогодні земельні угоди на один пай менш як за 10 тисяч гривень не оформляють. За такої «мужицької» арифметики чи справді легкою й доступною для фермера є процедура придбання землі? Питання, погодьтеся, більш ніж риторичне. Натомість такі новації як запровадження аукціонів навіть для продовження договору оренди землі вважаю намаганням відібрати її у фермерів. Бо ще не бачив колеги, який на земельних торгах переміг би представників агрохолдингів чи кримінального капіталу.

— Наголошую: фермери, не проти продажу землі, — підсумовує нашу розмову Віктор Галич. — Однак ми — за цивілізований європейський ринок її обігу. А не за гірші варіанти африкано-латиноамериканського, за яких деякі країни фактично втрачали таку галузь, як сільське господарство. Та й у нас нині під переможні реляції урядовців про збільшення кількості правочинів із продажу сільгоспугідь триває небачений досі «дерибан» державної землі. Активно розбазарюють угіддя й через новостворені ОТГ. Повсюдно розорюють луки, сіножаті, пасовища. Тож висихають ставки, малі річки, порушується водний баланс, який уже не відновити. У селах закривають школи, звідти у пошуках кращої долі виїжджає молодь. На село насувається розруха. Фермери готові підставити плече, щоб її зупинити, бо вони ніколи не були руйнівниками. На особистому досвіді ми впевнились і в іншому: перед тим, як щось посіяти, треба добре підготувати ґрунт і насіння. А коли щось нав’язують поспіхом, у турборежимі, без належної підготовки — добра від того не чекай. Та влада зміниться. Зміняться й закони, правила гри на земельному ринку, які повинні піднімати наше село, а не «добивати» його.

Ідемо вперед, заплющивши очі на те, що залишилося позаду

Доктор економічних наук, завідувач кафедри автомобільних доріг, геодезії, землеустрою та сільських будівель Національного університету «Полтавська політехніка» Григорій Шарий має величезний досвід роботи на відповідальних посадах.

Починав головним економістом колгоспу, згодом керував господарством, як ініціативного молодіжного лідера його обирали депутатом Верховної Ради СРСР, потім працював у бізнесі й на державній службі. Майже півтора десятиліття(!) очолював головне земельне відомство Полтавщини. І весь цей час як науковець ґрунтовно досліджував різні аспекти земельних відносин, зокрема й в історичному контексті, в нашій державі й за кордоном. Тож, як то кажуть, гріх було б не поцікавитися його думкою з приводу останніх «революційних» нововведень у сфері обігу земель сільськогосподарського призначення.

— Коли спостерігаєш за ними, то складається враження, що наші сьогоднішні реформатори просто заплющують очі на історичний спадок таких змін, — зауважує Григорій Шарий. — А дарма. Бо землю в нас продають уже не вперше. Робили це й наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття, коли територія України була розділена між Російською імперією й Австро-Угорщиною. Та тоді в Полтаві зовсім недалеко від місця, де ми з вами перебуваємо, розташовувався банк взаємного кредиту, трохи далі — земельний банк. Сьогодні таких фінансових установ немає. Хоча земельні банки створені й успішно діють у багатьох європейських країнах. У США їх 12, тринадцятий просто скуповує й «консервує» землю. Зрозуміло, що такі банки стають гарантами відповідних угод, надають фермерам для купівлі землі кредити під нормальні відсотки тощо. Нагадаю також, що не в усіх країнах, які вийшли з так званого соціалістичного табору, землю розпайовували. Хоча й таких також достатньо. При цьому, скажімо, в Угорщині створили не тільки державний земельний банк, а й державний фонд земель. Представники останнього можуть запропонувати фермерам старшого віку чи пенсіонерам — власникам паїв продати або передати свою землю в цей фонд. Натомість немолодим людям встановлюють щомісячні доплати до їхніх пенсій. І стареньким це вигідно, й держава отримала можливість сформувати величезний банк земель. А значить, і важіль впливу на ринок їхнього обігу, який дозволяє не віддавати все на відкуп стихії. Зокрема, сільгоспугіддя держфонд надає в оренду з викупом чи продає за допомогою земельного банку. У такий спосіб формуються оптимальні за розміром фермерські господарства (в Угорщині також діють обмеження на продаж землі в одні руки). А хто виграє від того, що в нас паї тих самих пенсіонерів скуповуватимуть земельні спекулянти чи представники переважно великого капіталу?

На переконання Григорія Шарого, не варто забувати й інші уроки історії. Коли Петро Столипін на території Російської імперії, тобто й в Україні, із 1906 року «увімкнув» ринкові механізми своєї аграрної реформи, то 40 відсотків наділів їхні власники продали за перші два роки після тієї «відмашки». А за наступні 10 ціна землі не без допомоги спекулятивного капіталу збільшилась у десять разів, на Полтавщині — у дванадцять! Люди зрозуміли, що їх ошукали... Саме обезземелення спричинило стрімку пролетаризацію села й міста. Однак масам, що втратили землю, Перша світова війна дала в руки зброю. Її вони вже не випустили з рук, доки «свою» землю не забрали у поміщиків. Бо надто вже солодким було гасло більшовиків: «Землю — селянам!». І надто гіркими — наслідки їхніх «революційних» перетворень...

Що почім у «супермаркеті» просто неба?

— Чи справедливою є сьогоднішня ціна, за якою продають і купують полтавські чорноземи? — перепитує Григорій Шарий. — Щоб відповісти на це запитання, спершу зазначимо: повноцінного ринку сільгоспугідь у нас іще немає. Бо коли діє заборона на участь у ньому юридичних осіб, то це все одно, що ви винесли на базар свій мед чи молоко, та купити його у вас можуть тільки люди з інвалідністю... Чи об’єктивним вийде за таких умов баланс між попитом і пропозицією? Тому зрозуміло, що та тисяча євро за гектар родючої землі — це дуже мало. Якою має бути його ціна? Її нам підкажуть закони економіки. А вони говорять про те, що вартість будь-якої нерухомості зазвичай визначають як суму отриманих від її використання майбутніх доходів за певний період. Якщо з одного гектара ріллі фермери отримують у середньому 200 доларів прибутку, то відповідний термін капіталізації дає ціну такої площі у 6600 доларів. У багатьох штатах Америки таку вартість визначають іще простіше, обчислюючи її сумою, якою обрахували п’ять валових зборів кукурудзи. Переведемо це на реалії Полтавщини, де середня врожайність качанистої становить 80 центнерів із гектара. За п’ять років можемо «виростити» на ньому фінансовий урожай загальним обсягом 250—280 тисяч гривень, або 8 тисяч євро. Це і є справжня ціна гектара нашого чорнозему! Тож сьогодні його продають фактично за безцінь... Однак «підтягнути» ту ціну до таких висот вдасться, мабуть, не скоро. Надто, якщо ігнорувати елементарні економічні закони. Останні, до речі, дають відповіді й на запитання, чому це німецький фермер із сотнею гектарів землі почувається впевнено, а наш, український, із такою самою площею в обробітку вважається «малим», нецікавим для банку, який узагалі відмовляє йому в наданні кредиту. Чи не тому, що в Німеччині вартість 1 гектара набагато гіршої, ніж на Полтавщині, землі стартує від 10 тисяч євро? Тож на балансі їхнього фермера з такою площею наділу — ринковий актив загальною вартістю 1 мільйон євро, який перекриє будь-який пасив. Такий міцний «тил» виводить того фермера на зовсім інший рівень кредитних відносин, дозволяє не боятися неврожаю чи інших форс-мажорів. Зрозуміло, що в Німеччині йшли до цього не рік і не два — за три місяці «пробігти» таку дистанцію ми не можемо. Та вже сьогодні свої орієнтири, вважаю, мають бути в кожного учасника земельних відносин. Тож і сільській бабусі, в якої є пай на кілька гектарів, радив би не піддаватися на солодку спокусу негайно позбутися своєї земельки за, може, й значну для неї, та фактично мізерну суму. Краще налагоджувати контакти зі спадкоємцями і пам’ятати про те, що після багатьох років тяжкої праці на полі чи фермі та земля дісталася їй не для того, щоб «вершки» з неї зібрали спекулянти та скоробагатьки.

Як відомо, головний герой хрестоматійної трагікомедії Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч» Герасим Калитка наприкінці ХІХ століття понад усе любив «приобрітати» земельку, яка дає гроші, гроші, гроші... Вже надбав її «шматочок кругленький» — двісті десятин. Та мріяв про значно більший: щоб їхав день, другий, третій, а довкруг була земля тільки Калитчина... Однак жадібність і поспіх підштовхнули чоловіка до кримінальної фінансової афери, яка залишила його біля розбитого корита й ледь не коштувала життя. Запровадження купівлі-продажу землі без створення надійних ринкових інституцій регулювання цього процесу та встановлення чесних, прозорих правил гри провокує появу ще цинічніших, жадібніших, нахабніших «калиток». І тоді описані класиками земельні пристрасті минулих століть можуть видатися нам дитячими забавками порівняно з новітніми реаліями...

Полтавська область.


І в селі, й у місті земляки гадають, який ціновий доважок за продану землю «повісять» на кожну хлібину.

Фото автора.