Читач Сіменона хоче побувати на набережній Орфевр у Парижі, любитель Конан Дойла шукає в Лондоні на Бейкер-стріт будинок, де жив Шерлок Холмс, а шанувальник Андрія Кокотюхи мріє заночувати в Сумах у готелі «Хімік».
Цей список можна продовжити. Скажімо, перед тим, як побувати в Нових Санжарах на Полтавщині, не зайве прочитати повість Юрія Коцегуба «Нехай лихо спить» (Полтава, «Дивосвіт», 2021). Автор — родом звідси, з Нових Санжар, тут живе й працює. Його повість — про скарбошукачів XVIII століття. Скарб, який вони шукають, — зачарований, і його краще не чіпати, не будити потойбічні сили. Власне, звідси й назва повісті.
Сюжет, звісно, нафантазований автором, але базований на тутешніх легендах і переказах. Передусім переказах про Домашню гору, в якій сховано ціле море води, здатної затопити все навколо. І, що важливо, цей сюжет закорінено у топографію Нових Санжар і околиць: річка Ворона (або Полузірка), численні хутори — Грушки, Романці, Назаренки, Кирички, Пудли, і стара Решетилівська дорога, й Лелюхівка, й Забрідки. Ця топографія пахне живою старовиною, що існує поруч, на відстані простягнутої руки. Якщо на Бейкер-стріт насправді немає будинку номер такий-то, де нібито жив Холмс, то місця прописки героїв Юрія Коцегуба й досі можна знайти на карті.
Цікаво от що: у пригодницьких книжках ми зазвичай пропускаємо описи краєвидів. А тут — навпаки: коли, наприклад, Семен Неписьменний іде на Забрідки на побачення зі своєю Ганнусею — опис цієї дороги магнетично притягує читача, відчувається, що автор сам не раз ходив цією дорогою й милувався нею, як і іншими описаними тут ландшафтами на околицях Нових Санжар. У тоні автора виразно чується захоплення доброго гіда, який уміє показати уявним туристам не лише очевидні, а й приховані чари свого рідного краю. Це особливий талант — відкрити комусь місця, в яких живеш, свою малу батьківщину. Паризьким екскурсоводам у цьому сенсі легше — їхнє місто давно відкрито попередниками.
Юрій Коцегуб — не філолог і не історик, у нього економічна освіта, він працював (чи навіть досі працює) на бурових установках. Як для «технаря», Коцегуб іноді цілком вправно володіє живою, нині призабутою мовою — він, скажімо, пише не «грати в карти», а «гуляти в карти». Звісно, трапляються в тексті й недоладності. Скажімо, до царського офіцера тут звертаються як у радянській армії: «Товаришу капітане!». Не раз натрапляєш на невиправдані русизми на кшталт «мужики», «замешкався», «дурне знамення» тощо. А ворожка баба Горпина з хутора Кирички висловлюється достеменно так, як наші телевізійні екстрасенси з їхньою суконною мовою: «Ти схильний ризикувати, а тому постійно маєш проблеми. (...)Не зневажайте порадами оточуючих. (...)Ви мені дайте якусь особисту річ, і я спробую зазирнути у ваше майбутнє». Так і хочеться сказати: «Хлопці, не вірте цій бабі, нікуди вона в житті своєму не зазирала далі телеекрана!».
Як кажуть у таких випадках, хочеться вірити, що при перевиданні повісті автор врахує ці доброзичливі зауваження. Й віриться, що й перевидання, і нові цікаві книжки у автора — попереду!
