Його заворожуючий баритон тривалий час звучав зі сцени столичної опери. Він співав з видатними виконавцями — Іван Паторжинський, Марія Литвиненко-Вольгемут, Борис Гмиря, Михайло Гришко, Зоя Гайдай, Петро Білинник, Лариса Руденко... У цьому сузір’ї не загубився, а лише розкрилювався самобутній талант С. Козака. У рідному театрі він створив понад 50 колоритних образів.

Серед головних його партій — Томський у «Піковій дамі» Чайковського, Остап у «Тарасі Бульбі» Лисенка, Султан у «Запорожці за Дунаєм» Гулака-Артемовського, Тарас Шевченко в однойменній опері Г. Майбороди, Наполеон у «Війні і мирі» Прокоф’єва... А розпочинав свій шлях партією Ріголетто 1951 року. Упродовж тридцяти двох літ жив артист цим образом із знаменитої опери Верді. Ним і закінчив кар’єру оперного співака.

Сергій Козак багато концертував — і як соліст, і в дуеті з Миколою Фокіним. Народні й сучасні пісні у їх виконанні довго не змовкали в радіоефірі. Відомий і як композитор. Серед створених ним пісень такі перлини, як «Берізка», «Яблука доспіли», «Ходімо, кохана, у ліс», «Коні вороні», «Згадай мене»... Загалом написав понад сто романсів, пісень, хорів, дум, кантат.

* * *

Ще за життя Козака думалося: йому, чоловікові справді козацької статури, людині енергійній, веселій, щирій — жити та жити. Але 1993 року його не стало. А здолала його до часу війна. В боях, холодної зимової ночі, на підступах до Москви, він, капітан-зв’язківець 61-ї армії, відморозив ноги.. Це на все життя обернулося лихом, про яке він не хотів згадувати, навіть від інвалідності відмовився. Сяк-так загоївши рани, далі ніс фронтову службу. Удостоївся медалі «За бойові заслуги» та ордена Червоної Зірки. Учасник Параду Перемоги в Москві 24 червня 1945 року.

С. Козак здійснив свою мрію — став слухачем Військової академії імені Фрунзе, де вчилось багато видатних воєначальників. Юнакові з подільського села Кривин, з багатодітної сім’ї, у якій він ріс дванадцятим, пророкували велику військову кар’єру. Може, так і сталося б, якби Сергій не звернувся до маршала Конєва з рапортом: хочу вчитися в Московській консерваторії. Конєв не зрозумів такого «вибрику» випускника академії, вирішив поспитатися у ще вищого маршала — Клима Ворошилова. Той уже чув пісні у виконанні Козака, тож відповів: «Генералів у нас багато, а такі, як Козак, — рідкість. Відпускай з Богом. Хай співає».

* * *

Про таких, як Сергій Давидович, кажуть: з тих, кому якщо Бог дає, то дає все одразу. Козаку було мало просто співати і творити мелодії. Його перу належать кілька віршованих книжок, видав він і сповідальну повість «Я не спав, мамо», а ще книги-дослідження про Михайла Гришка, Григорія Верьовку, Івана Козловського, Олександра Кошиця, підготував об’ємний том про видатного українського тенора Михайла Голинського. «Лауреатами душі» називав він героїв своїх численних публікацій в газетах і журналах.

* * *

Якби й не було за кремезними плечима Сергія Козака усього мовленого вище, то й тоді він мав би заслуговувати на велику вдячність українців — за титанічну діяльність на посту голови Музично-хорового товариства України (1960—1973).

Працював на громадських засадах. І виявив найкращі організаторські здібності. Вочевидь, дався взнаки військовий вишкіл. За його активною участю при товаристві були створені Державна чоловіча хорова капела імені Ревуцького, камерний хор імені Лятошинського, перший і єдиний професіональний оркестр українських народних інструментів, низка чудових творчих колективів в обласних центрах. Зусиллями Козака та його однодумців в Україні було відкрито понад 300 музичних шкіл...

Особливою подією став ініційований С. Козаком звіт у Київському театрі опери та балету кобзарів і лірників, більшість з яких були незрячими. Люди з глибинки, вони переступали поріг храму музики і з радістю, і з острахом. Мовляв, а чи не запроторять нас після цього концерту до Сибіру, як ото бувало за часів Сталіна? Їх заспокоювали і просили не виходити за межі двох визначених комісією творів. Зал, у якому мені пощастило тоді бути, щоразу вибухав оваціями. А найбільший шквал пронісся після виступу сліпого кобзаря з Сумщини Євгена Адамцевича. Пригадую, дві симпатичні дівчини вивели його на сцену. Він провів рукою по струнах і якось наче боязко мовив: «Запорозький марш». Ах, що то було за диво! Усі якусь хвилю перебували в заціпенінні, а потім позіскакували з місць і почали скандувати «браво!». Адамцевич вимушений був порушити умову і виконати марш тричі поспіль.

Такий тріумф трохи згодом випаде й на долю оркестру народних інструментів, який одразу ж узяв до своєї програми цей твір і вперше виконав його на сцені Колонного залу імені Лисенка Київської філармонії.

Якось Сергій Давидович сказав мені:

— Мелодію «Запорозького маршу», відтворену Адамцевичем, оркестр опанував за одну ніч. А в тому оркестрі — понад 60 оригінальних за тембром, назвою, силою і красою звучання інструментів. Марш одразу ж прозвучав велично, могутньо, хоча в ньому тоді ще вловлювалася певна монотонність. От я й сказав диригентам Якову Орлову та Віктору Гуцалу: «А чи не додати б нам, хлопці, до маршу «колінце» з пісні «Ой на горі та й женці жнуть»? Ідею підхопили. За лічені хвилини це «колінце» з народної пісні органічно вплелося у мелодію маршу.

І сталося диво із див! Оте, що уже піввіку зігріває серця людей, пробуджує в них патріотичні почуття. З Києва знаменита мелодія понеслася на Кубань, у Прибалтику, прибилася аж до Тихого океану.

* * *

Потрапив наш оркестр і в Москву, на сцену Большого театру. Слухав цей концерт і тодішній ідеологічний вождь, Суслов, який вже знав про патріотичні, козацькі пристрасті в Україні. Йому не сподобалося, що московська публіка, як і повсюдно, сприйняла марш на «біс» і змусила оркестр зіграти його вдруге. У безсловесній мелодії головний ідеолог Союзу відчув «прямий випад проти інтернаціоналізму і ленінської дружби народів». Вирок був суворим — розпустили товариство, мене на деякий час позбавили роботи, розігнали створені при товаристві дитячі музичні школи, залишили без роботи тисячі вчителів музики і співу. Одне слово, нашкодили чимало. Та спритникам не вдалося понищити мистецькі колективи, що народилися при товаристві. Не вдалося приглушити й самого маршу. Він розпросторився над світом у тисячах записів. Його прийняли повсюдно як мистецьке явище. Справді-бо, то не просто мелодія, то сама душа України забриніла в ньому.

Я дружив із сім’єю Козаків. Уже після відходу за вічну межу Сергія Давидовича його дружина Галина Володимирівна згадувала:

— Мій Серьожа був гордий. Коли його кушпелили на секретаріаті ЦК, він не зламався, не впав у відчай, не каявся, як цього вимагали від нього поплічники Суслова. Він просто сміявся з їх неправедної затії своїм бунтівливим козацьким сміхом.

Звичайно, той секретаріат здоров’я йому не додав...

* * *

Ось і вся історія з маршем. Ця мелодія могла б зникнути, якби не Музично-хорове товариство і його керманич. То — безцінний для України дар, залишений на віки! Як казав Олесь Гончар: «Козацький марш — це справжня перлина української музики, невмирущий твір, явлений самим народом. Україна завжди буде вдячна народному кобзареві Євгену Адамцевичу, який у найгірші часи зберіг цей твір для світової культури; наша вдячність і незабутньому Сергієві Козакові, котрий відшукав цей геніальний шедевр і дав йому друге життя».