У Чорнухах Полтавської області, де народився філософ, перше, що довелося почути: «Без журналіста Володимира Стадниченка ми, шанувальники і пропагандисти Григорія Сковороди, осиротіли».

— Володимир Якович був генератором ідей, — каже колишній керівник району Микола Кривчун. — Часто приїздив, допомагав планувати роботу, організовувати її виконання. Весь час повторював, що великі справи робляться поступово.

Так і сам працював. Лауреат Шевченківської премії, народний депутат першого демократичного скликання журналіст Володимир Стадниченко в рамках проекту «Сковорода-300» видав два томи робіт, присвячених європейському філософу. Працював над третім, який мав вийти друком до 300-річчя Григорія Сковороди. Життя обірвалось.

Його робота — смолоскип, який запалює нас на продовження відкриття філософа, і якщо одну з книг про Григорія Сковороду Володимир Якович назвав «Садівник щастя», то він, без перебільшення, став садівником духовного єднання народу на основі втілення в життя концепції «філософії щастя» Великого полтавчанина.

У розумінні Володимира Стадниченка Сковорода — прапор нації. Автор творів про філософа — його прапороносець.

Володимир Стадниченко у передмові до книги «Зелений дзвін» пише: «Сьогодні публіцистичне слово допомагає зводити український державний дім і одночасно вичищає його від липкого бруду, який ми, на жаль, нагромаджуємо політичною всеїдністю, вигасанням моралі, байдужістю до народної долі, — від олжі, корупції, чиновницького крючкотворства. Немає вищого обов’язку, як словом своїм, силою пера служити Вітчизні, людям».

Філософ словом істини очищає нашу свідомість, сповнює надією, долучаючи до мудрості. Звідси Володимир Стадниченко робить висновок: наша національна мета — духовна сковородинізація всієї України. І був переконаний, що цій великій справі сповна повинен служити Чорнухинський літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди. Його енергетику Володимир Якович знав як ніхто.

Бо вчився в школі, яка за кілька метрів від нинішнього музею. Звичайно, чув і читав багато про філософа, пам’ятник якому стояв біля входу в школу.

Саме народне сприйняття славетного земляка й пробудило тоді в юнака інтерес до його творчості. І так захопився, що сковородинознавство стало справою життя.

З кабінету нинішнього директора музею Миколи Соляника видно школу, в якій навчався Володимир Стадниченко. На столі в нього — твори журналіста.

— Володимир Якович, — каже співрозмовник, — наш помічник і захисник. Зроблене ним важко переоцінити.

Микола Дмитрович наводить рядки з листа, якого адресували багато років тому журналісту: «...не полишайте в пресі сковородинської теми, поглиблюйте її, розвивайте. Віримо, ви достукаєтесь до кабінетів, де вирішуються музейні справи, можете зробити багато, аби ім’я Григорія Сковороди засіяло поряд з ім’ям Тараса Шевченка».

Силою слова журналіст стукав до кабінетів. За останні роки для осучаснення музею багато зроблено. Він привабливий прив’язкою до витоків таланту філософа, трактує його постать у тісному взаємозв’язку з народом і потребою суспільства у здійсненні концепції «філософії щастя».

Але, як це часто буває, увага до музею зростала напередодні чергової дати, згасаючи згодом.

Недооцінка ролі музею в Чорнухах на обласному і державному рівнях залишила його поза увагою широкої громадськості. Децентралізація, яка триває в державі, так би мовити, опустила статус закладу. Якщо раніше він був районного значення, то тепер підпорядкований селищній раді.

А ще багато років тому Володимир Стадниченко від імені оргкомітету проекту «Григорій Сковорода-300» писав, що настав час серйозно й невідворотно повернути в національне культурне поле сковородинський меморіальний комплекс у Чорнухах. Не прислухались. А до визначної події в історії не лише України залишилося трохи більше року.

Чи в змозі селищна рада одноосібно підготувати перлину, аби вона засяяла на всю Європу? Селищний голова Чорнух обіцяє зробити все можливе. Але чи вистачить в громаді коштів, фахівців? Адже, за словами Миколи Соляника, ремонту потребує меморіальна садиба, фондосховище. Кошти потрібні на благоустрій і перенесення з аварійного приміщення Галереї мистецтв тощо. За попередніми найскромнішими підрахунками в мільйон гривень не вкластись.

Важливо й інше, 300-річчя Сковороди — подія загальноєвропейська, його шанувальники з багатьох країн захочуть побувати на батьківщині свого кумира. Тож треба готуватись.

Проте не можна прив’язуватись лише до знаменної дати. Державні мужі мають бути далекоглядними. На цьому теж наголошував Володимир Стадниченко. Згадаймо, що проект «Сковорода-300» має у своїй назві слова «формування духовно-технологічних районів — символів України».

За словами Володимира Яковича, в цьому плані Сковорода — золота не лише акція для Чорнух, а й для всієї України. І наголошував, що без його думки, без його надиху не подолаємо виклики часу і не побудуємо людини високоморальної та чистої серцем. Тож, аби не обмежуватись лише відзначенням дат, в районі слід розвивати туризм.

Повість «Іду за Сковородою» Володимир Стадниченко завершує словами: «На шляху в третє тисячоліття Сковорода каже нам: «Прокиньтеся! Вас чекають нова Земля і нове Небо».

Прислухаймося до Сковороди,Підемо за Сковородою».

Те й інше Володимир Якович робив, аби ми, нині сущі, стали духовнішими. Він наголошував: вшанування філософа — не данина минулому, а потреба сьогодення. Тож закликав не обмежуватись лише облаштуванням музею. Пам’ять має вшановуватись ділом.

Прикладом цього може служити подія сторічної давності. В селі Харсіки (присілок Чорнух) 1913 року на кошти Лохвицького повітового земства побудували трикласну земську школу. Проект виконав художник Опанас Сластьон в стилі українського архітектурного модерну. Подібних архітектурних шедеврів в Україні збереглось лише кілька. Він має охоронний статус. Але мародери, які там побували, будівлю обідрали. Навіть фундамент почали розбирати.

Тож на батьківщині Сковороди нищиться народна пам’ять про творення добра. І яку б хвалу ми йому не співали, а перед очима буде руїна, хоча філософ закликав до творення добра.

Не лише школа — архітектурна пам’ятка перетворилась на руїну. Недолугі аграрні реформи перетворили в неї все село. Обезлюдніла вулиця біля тієї ж школи нагадує пейзаж в зоні Чорнобильської АЕС. От проти цього, піднімаючи на щит Сковороду, дбав журналіст Володимир Стадниченко.

Він не був байдужим. Те, про що писав, пропускав через серце. В усьому завжди бачив насамперед людей. Тому пам’ять про себе залишив не лише в публікаціях, але і в серцях тих, з ким зустрічався.

І коли в Чорнухах кажуть, що їм дуже не вистачає Володимира Стадниченка (а журналіст був народним депутатом — чи багатьох обранців так шанують?), мають на увазі щедру душу людини, яка била на сполох проти кривди і невігластва. Йдімо за Стадниченком у справі здійснення «філософії щастя» Сковороди!

Микола ПЕТРУШЕНКО, заслужений журналіст України.