Ще нещодавно, на початку російсько-української війни, виграти пітчинг (отримати держфінансування) сценарію фільму з патріотичною спрямованістю, що розповідає про українських героїв і події, було практично нереально. Кіноіндустрія — це бізнес. А такі картини каси не зберуть, вважали чиновники від кіно. Але помилилися. Після Революції Гідності, окупації РФ Криму й початку російської військової агресії на Донбасі в нашому соціумі сформувався чіткий запит на своє, національне, кіно. І ця ніша стала дуже швидко заповнюватися. Було знято стільки стрічок, українських за ментальністю, тематикою, фінансуванням, скільки не випускалося за всі роки незалежності України.

Художній фільм «Подвійний іммельманн» (за назвою фігури вищого пілотажу) — повнометражний дебют української режисерки Віри Яковенко — ще не вийшов у широкий прокат. Нині у нової картини починається традиційний фестивальний період, після чого її побачить масовий глядач. Про нову стрічку, про кіно, що відображає нашу історію, про психологію «вищого пілотажу» в умовах непередбачуваної нової реальності, про загальнолюдські цінності «Голос України» розпитав кінорежисерку Віру Яковенко (на знімку вгорі).

— В основі вашого фільму та само історія, що й у картини «Мати Апостолів» режисера Зази Буадзе, який вийшов на широкий екран навесні минулого року. Як могло так статися, що Держкіно профінансувало дві повнометражні стрічки зі схожими сценаріями?

— Ірен Роздобудько написала свій сценарій, якщо не помиляюся, ще в 2014-му. І відтоді вона сім років шукала продакшн-компанію для його екранізації, зверталася до багатьох продюсерів... І нарешті компанія Eidetic Pictures зацікавилася сценарієм Ірен. До слова, є ще й третій фільм-серіал на ту ж тему режисера Тараса Ткаченка. Фабула цієї історії сама по собі сильна: мати, щоб урятувати полоненого сина, вирушає в страшну подорож у тил ворога. І її можна розповісти по-різному. Тому й фільми різні, з різними режисерськими акцентами.

— Що в цій історії для вас було головним?

— Коли я прочитала сценарій, то зрозуміла, що не робитиму фільм виключно про матір і розставлю зовсім інші акценти: як змінився світогляд людей, які нові колізії з’явилися в суспільстві. На цьому витку історії ми всі виявилися вкрученими в якийсь дикий вир подій, у свого роду подвійний іммельманн. Для мене цікавий «людський фактор»: як змінюються переконання людини, як вона пристосовується до ситуації, як вчиться жити по-новому в зміненій дійсності й де при цьому залишається гуманістом, як поєднуються її особисті цінності й «скріпи», навіяні пропагандою, за якими критеріями сканується «свій-чужий», що думають, відчувають, як діють люди, котрі опинилися по різні боки лінії розмежування, коли зустрічаються один з одним віч-на-віч. Саме на цих процесах трансформації свідомості, вплетених у загальну структуру глобальних змін, акцентовано фільм. Картина навіть не про війну (війна виступає тлом, каталізатором дій героїв), а про те, із чим зустрічаються люди в нав’язаній їм новій реальності та на що вони перетворюються в пропонованих обставинах, а головне — як при цьому залишатися людьми.

— Це ваше особисте, режисерське, прочитання сценарію Ірен Роздобудько? Чи не було у вас розбіжностей у поглядах при роботі над фільмом?

— Сценарій мене захопив. У ньому було якесь тепло й був відсутній конкретний осуд, хрестоматійність. Ірен сама родом зі сходу України, була очевидцем багатьох подій. У її сценарії багато світоглядних діалогів, монологів, набагато більше, ніж залишилося у фільмі. Бо через якийсь час ті події сприймаються вже інакше, більш осмислено. Ми з Ірен працювали над сценарієм картини, щоб розповісти про те, що відбувається з людьми, не стільки словами героїв, ідеологічними прокламаціями, скільки їхніми діями, вчинками, які роблять люди, коли просто страшно, коли не знаєш, що буде завтра...

Я вдячна військовим консультантам, моїм колегам по цеху, тим, хто сам був на передовій, спілкувався з нашими захисниками, бачив ситуацію власними очима, і тим, хто переселився з окупованої території (актори Євген Тодоракін, Наталя Скрябіна-Смирнова), за розповіді, спілкування, дискусії, суперечки під час зйомок. Ці комунікації допомогли ще більше олюднити й осучаснити тему, прописану в сценарії Ірен Роздобудько.

У сценарії спочатку був хепі-енд. Але вдалося переконати Ірен, що така кінцівка буде не зовсім чесною щодо реальних подій. Війна — не казка зі щасливим кінцем. Я шукала якесь рішення, яке б, по-перше, показало, що описана історія не поодинока в умовах війни, а по-друге, розкрило б психологію матері, яка до останнього віритиме, що її дитина жива...

— Та й сюжетне закінчення ліній інших героїв вашої картини важко назвати щасливим. Взяти хоча б останню сцену Альони й Бертіка, у якій героїня підривається на міні, і весь хепі-енд перетворюється на трагедію. Це і є символічний підтекст фільму?

— Ця фінальна сцена фільму про наслідки війни. За цим ховається й алегорія тих прихованих, не помітних на перший погляд, проблем, яке наше суспільство ще довге розхльобуватиме, як і «підриватиметься» на невидимих мінах, що залишилися після поля бою.

Міни закладені в наше життя. Війна розділила не тільки територію України, а й родини, долі... Вона триває. Гинуть люди. І водночас у суспільстві з’явилося багато «втомлених від війни», які не хочуть помічати та знати, що відбувається на сході України. І це дуже страшно. Заради чого все це було? В якій Україні і як нам жити далі? Це не можна списати, забути, закреслити...

Ми багато говорили про це з Ларисою Руснак (акторка, котра зіграла роль матері в «Подвійному іммельманні»). Вона їздила на фронт із самого початку війни як волонтер. Каже, відтоді змінився контингент наших захисників. Якщо на початку війни це були добровольці, мотивовані й патріотичні, то нині — переважно контрактники зі своєю мотивацією... І в кожного, по суті, свій «іммельманн». Дуже багато людей з посттравматичним синдромом, які просто не розуміють, що їм робити, як жити «на гражданці». Вони повернулися, але не повернулися з війни. Безліч питань залишилося без відповіді.

— У кіно зазвичай є позитивні та негативні персонажі, «наші» та «вороги». І на прикладі такого антагонізму глядачеві дохідливо пояснювалося (принаймні, згадаємо численні радянські фільми про війну), як мають поводитися справжні герої, чи то на передовій, чи то в тилу. Ваш режисерський дебют, незважаючи на історію, яка лягла в основу сценарію, не належить до розряду героїчних фільмів про війну, та й суто патріотичних, напевно, теж. Як би ви його класифікували?

— Я намагалася максимально піти від гасел і спробувати передати справжні людські переживання. Герої картини — жителі окупованих територій, багато з них не дуже розбираються в причинах того, що відбувається, а сліпо вірять телевізору, російській пропаганді. І ось прийшов час зробити вибір, прийняти якусь точку зору. Вони вже не можуть залишатися на «нейтралці» просто спостерігачами. Вони повинні діяти. І тут кожен обирає свій шлях на порозі власної совісті — зрадити на догоду своєї вигоди чи ні.

Тому режисерське прочитання сценарію пішло у бік екзистенції, психології. Хотілося розібратися, хто ми є і що ми можемо дати іншим, з якої миті готові думати самостійно, брати на себе відповідальність. І це набагато тонше, ніж боротьба з наслідками російської пропаганди.

— Музичне рішення фільму підкреслює цей пошук?

— Безсумнівно. У музичному супроводі — і стогін розбитого літака, і гул пораненої від важкої техніки землі, і надрив натягнутого нерва, і нав’язливий, ледь вловимий звук закамуфльованого зла, що викручує свідомість людей. Композиторові Івану Оглобліну вдалося захопити ідеєю фільму американську віолончелістку Сесіль Парнас, і вони записали оригінальний трек. При нашому більш ніж скромному бюджеті це стало неймовірною удачею.

— Чому картина чорно-біла, а персонажі розмовляють українською й російською мовами?

— Це стилістичне рішення, яке, з одного боку, викликане виробничими обмеженнями, бо продюсери поставили нас у досить суворі рамки — ми не могли дозволити відряджень за межі Києва й Донбас знімали на ДВРЗ... Під час підготовки думали з оператором Олексієм Степановим і художником Павлом Ярмусевичем, як зробити правдоподібним те, що відбувається в кадрі. Хотілося відійти від зайвих деталей, оголити проблему. Доречною була якась монохромність кольорів, півтони від чорного до білого. Ч/б дає можливість концентруватися не на кольорах, а на сюжеті, на героях, їхніх емоціях і підкреслює те, що фільм більше про внутрішній світ, ніж про декоративний. Так ми спільно знайшли образ, який відгукувався в ідеї фільму, хоча спочатку саме фінансові обмеження підштовхнули нас до такого чорно-білого рішення.

Щодо мови картини, тут також важливою була правдоподібність, оскільки на Донбасі жителі не розмовляють літературною українською мовою, а спілкуються російською або суржиком. І відповідно російські військові розмовляють російською. Це був принциповий момент, оскільки викривлення реальності призвело б до зміни змісту фільму — важливо, що дія відбувається на тлі російської окупації, а не громадянської війни. Тому й мови різні. Але згідно із законом про мову, у нашому фільмі російська тонована поверх російського тексту українським перекладом.

— У фільмі кілька сюжетних ліній — історій різних людей, які об’єднано однієї лінією, лінією розмежування, за якою вони живуть по той і цей бік. Це й була ваша надзадача — об’єднати їх у праві особистісного вибору?

— «Подвійний іммельманн» — ансамблевий фільм, певна мозаїка, яка складається із чотирьох основних історій. Це лінія Галини, яка шукає сина. Лінія стосунків Альони (Наталія Ярошенко), колишньої дружини деенерівського бойовика, і канадця Бертіка (Істан Розумний) — волонтера гуманітарної місії. Лінія літньої пари (Степанича (Володимир Ямненко) і його дружини та полоненого ними волонтера Івана (Олег Щербина) та лінія Ганни-переселенки (Ксенія Баша), яка допомагає нашій армії і повертається в рідне окуповане місто... Є ще персонажі — Федір (Андрій Приходько), російський офіцер Марк (Мирослав Павліченко), Калитко (Євген Тодоракін), які намагаються «притертися» до «нової влади» і заробити. В усіх, хто не виїхав на підконтрольну Україні територію, є свої причини. Фраза Альони, коли вона каже: «Хтось повинен доглядати за цим городом», пояснює одну з них. І мені важливо було розкрити ці причини, але при цьому не засуджувати героїв або якось підносити їх, а просто постаратися максимально безоціночно побачити ситуацію їхніми очима й зрозуміти, що мотивує людину діяти тим або іншим чином у тих самих умовах.

— І якого висновку ви дійшли?

— Людина слабка. Внутрішня сила та гідність властиві не всім. Не всі здатні бути патріотами... І, на жаль, багато хто вибирає зраду, щоб вижити самому. Проходячи крізь випробування, «головне — повернутися в точку й залишитися людиною». Ці слова наприкінці фільму виголошує Галина, мати, яка шукала свого сина-льотчика, і в цій фразі — вся ідея картини. І Україна, і всі ми потрапили в історичну турбулентність. І в кожного свій іммельманн. Із цієї складної фігури вищого пілотажу можна «вийти в точку» двома способами — зберегти людські цінності та гідність або пожертвувати ними на догоду «м’якої посадки».

Розмову вела Ольга Вауліна.

Фото надано Вірою Яковенко.