Олександр Пахольченко після звільнення з військової служби.

Про льотчика-випробувача першого класу авіаційно-транспортного загону ДП «АНТОНОВ» Олександра Пахольченка почула від його колег. Розповідали, що на початку березня 2014 року Олександр пригнав до Мелітополя з Криму... Ан-26. На той час льотчик-випробувач служив заступником начальника Державного науково-випробувального центру Збройних Сил України (ДНВЦ) у місті Феодосії.


Під час керівництва польотами Державного науково-випробувального центру Збройних Сил України, аеродром Кіровське (Феодосія).

Складність операції полягала в тому, що літак і два вертольоти Мі-8, у льотному складі яких під керівництвом
О. Пахольченка було 11 осіб (на Ан-26 — шість осіб і в кожному з вертольотів — по три), могли перехопити з аеродрому. Потрібно було «вискочити» з боку Азовського моря раніше, ніж противник вийде на рубіж перехоплення. Олександру і його колегам це вдалося завдяки запізнілій реакції росіян. Оминули вони ще одну небезпеку: свою систему протиповітряної оборони (ППО), яка могла сприйняти їхні літальні апарати за порушників — у них не було правильних державних кодів розпізнавання (їх змінили). «Ми були мішенню для ППО. Але нас у радіолокатор не побачили ні свої, ні чужі», — пригадує Олександр Пахольченко.

Кримські події

— Було страшно?

— Ризик був однаковий: залишатися на землі чи летіти. Яка різниця: вас підстрелять зі стрілецької зброї на землі чи зіб’ють? Ми застосували військові хитрощі: виліт відбувся на 10 хвилин раніше, ніж було зазначено в заявці на політ. А 10 хвилин у тій ситуації — це дуже багато, — усміхається Олександр.

Під час кримських подій у Бельбеку росіяни ізолювали 204-ту авіаційну бригаду, потім — аеропорт, зенітно-ракетні полки. Тобто захопили повітря. Такі акції з 28 лютого 2014 року почали відбуватися й на аеродромі у Феодосії.

Військовослужбовців ДНВЦ інформували, що якісь незрозумілі чоловічки блокували військову частину в Севастополі. Спостерігали, як заходить техніка із сусідньої союзної держави. На аеродромі у Феодосії за чиєюсь командою здали всю стрілецьку зброю на склади. «Ми були єдиною авіаційною частиною, де несли внутрішню службу з вогнепальною зброєю, і в нас у грудні 2013 року забрали автомати з аеродрому на склад. У моїй частині залишилися лише 30 автоматів та пістолети», — говорить Олександр.

Усюди панувала зрада. Депутат міської ради на своєму авто привіз російських спецпризначенців, які захопили КПП (там чергували прапорщики без стрілецької зброї, тільки з ножами). Без зброї були у вузлі зв’язку, розташованому в командно-диспетчерському пункті аеродрому, жіночки-телефоністки і чергові обслуги засобів зв’язку та радіотехнічного забезпечення польотів. Спецпризначенці все розтрощили.

З 28 лютого на 1 березня 2014 року Олександр Пахольченко був старшим офіцером на командному пункті. Підняв частину за тривогою. Зібрав особовий склад, озброїв черговий підрозділ, поставив завдання. Почали чергувати. Коли озброєних військових розставили, то в суботу, 1 березня, зранку отримали вказівку від вищого командного пункту... здати боєприпаси на склад. Тобто своїх озброєних людей він мав залишити без боєприпасів і фактично роззброїти. Військові опинилися в інформаційному вакуумі, з ними припинили будь-які контакти, поширювалася дезінформація, що в росіян погоджені з нами навчання. У цій ситуації щось зробити було важко...

«Ми 1 березня прийшли до командира Державного науково-випробувального центру Збройних Сил України із заступником командира з льотної підготовки полковником Віктором Лукіянчуком. Він погодився, що потрібно щось робити і не спускати все на гальмах. Бо наші літальні апарати перетворять на металобрухт», — зазначає співрозмовник. Домовилися, що на вівторок подадуть заявку на польоти. Запасними аеродромами для посадки призначили Миколаїв і Мелітополь. Цією ідеєю ні з ким не ділилися.

Єдине, що не змогли льотчики вивезти на літаку і вертольотах — це унікальні матеріали таємної бібліотеки, бо остерігалися витоку інформації. На Ан-26 (шість членів екіпажу) і двох вертольотах (одним керував Віктор Лукіянчук, другий переганяв екіпаж «Мотор Січі» з командиром Сергієм Тишковим — рідним братом командира ДНВЦ, що унеможливило зраду). Цим людям Олександр довіряв. Навіть штурман екіпажу літака не знав, куди летимо. Йому відоме було лише місце призначення, а вже в повітрі командир Пахольченко довів завдання. Ан-26 виконав посадку в Мелітополі, вертольоти — у Запоріжжі.

На момент проведення операції мої рідні вже залишили Крим: я знайшов їм водія і відправив дружину, сина і доньку машиною. Адже на військових брудно тиснули через їхні родини. Так, через погрози командирові підрозділу військ берегової охорони, що заріжуть сім’ю, зняли охорону аеродрому у Феодосії.

«Ми значно більше могли б витягнути з Криму, коли б не вказівка начальника Генерального штабу ЗС України щодо заборони зміни пунктів дислокації (відрядження, переміщення)», — обурюється Олександр.

Після польоту Олександр Пахольченко отримав вказівку повернутися в Феодосію. Коли він увійшов до вагона поїзда, там були люди, котрі звільнилися з місць позбавлення волі. Пізніше стало зрозуміло, що цих «вояків» готували для дислокації в так званій ДНР.

Олександр планував вивезти з Феодосії ще два літаки МіГ-29, які були сховані в ангарі, але через витік інформації аеродром 10 березня захопили. Тому офіцер не бачив сенсу більше перебувати в Криму. Він виїхав до штабу у Вінницю, щоб працювати інструктором з підготовки до польотів. На материку його чекали дружина та діти.

Життєві й професійні університети

У Криму Олександр Пахольченко зі своєю сім’єю прожив 18 років. До авіаційного науково-випробувального центру Феодосії, де набирали до школи льотчиків-випробувачів, прибув у жовтні 1996-го.

По життю його вело бажання професійного удосконалення. Якби той центр був не в Криму — поїхав би й на край світу. Хлопчина з мальовничого селища Буки в Уманському районі, що на Черкащині, з восьми років читав журнал «Юний технік» і захоплювався літаками, які бачив щодня (над селищем була пілотажна зона).

У 1991 році Олександр із відзнакою закінчив Тамбовське вище військове авіаційне училище за спеціальністю «Льотчик», фах — «Командно-тактична бомбардувальна авіація». Йому як бонус дозволили обрати місце проходження служби. Так офіцер потрапив до 1006-го важкого бомбардувального авіаполку в Узині Білоцерківського району, де прослужив 2,5 року. Хоча Радянський Союз розпався, а з ним і порядок у військових частинах, в авіаполку діяла чітка система дотримання норм безпеки польотів, незважаючи на звання та авторитети. Був випадок, коли під керівництвом командира полку, який сам був льотчиком, виконували польоти і припустилися суттєвих помилок. На розборі польотів заступник командира з льотної підготовки ретельно проаналізував помилкові дії обох льотчиків екіпажу начальника. Ніхто нікого не покривав!

Уперше Олександр Пахольченко піднявся в небо на Л-29, коли був курсантом училища. Друге покоління реактивних літаків потребувало певних навичок. Його першим важким неманевреним літаком став Ту-134. Після Л-29 до нової машини важко пристосовувався і фізично, і психологічно. В екіпажі, крім двох льотчиків, були ще штурман і бортовий технік. Керується Ту-134 штурвалом, а не ручкою, що вимагає великих зусиль. Усе залежить від підготовки екіпажу та організації взаємодії.

Служив у полку, що мав на озброєнні стратегічні ракетоносці Ту-95МС. Цей військовий підрозділ, сформований у 60-х роках минулого століття, вважався одним із провідних.

Згодом авіадивізію переформатували на Авіаційну групу дальньої авіації, управління якої проіснувало до середини 1990-х років. «На початку своєї кар’єри я побачив, як потрібно ставитися до льотної роботи. Хоча тоді ми літали мало та епізодично, безаварійність досягалася сумлінним ставленням до своєї справи і високим рівнем підготовки», — розповідає мій співрозмовник. У грудні 1995 року Україна заявила про свій без’ядерний статус, літаки могли мати лише без’ядерну зброю, і на початку 2000-х років дальня авіація практично припинила своє існування. Наприклад, у 1006-го важкого бомбардувального авіаполку — носія ядерної зброї — при без’ядерному статусі України було небагато варіантів...

***

...Після звільнення зі ЗСУ у квітні 2018 року Олександр Пахольченко влаштувався на «АНТОНОВ». Оскільки він часто виконував обов’язки провідного льотчика-випробувача від Міноборони по військово-транспортних літаках «Ан», на підприємстві — основному розробнику авіатехніки в Україні — його дуже добре знали.

«Порівняно з моїми цивільними колегами я, завдяки армії, непогано захищений соціально. Отримую не найменшу пенсію. На жаль, моя квартира залишилася на окупованій території. Тепер мета — заробити на нову», — ділиться Олександр.

Нині Олександр Пахольченко літає на багатьох типах літаків. Улюблених не має. «Я не льотчик одного літака», — каже він про себе. Загалом льотчик-випробувач освоїв 17 типів літаків (без врахування їхніх модифікацій). Його наліт становить 3400 годин, з яких 2300 армійських. У червні цього року допомагав на «Руслані» вивозити техніку контингентів країн НАТО з Афганістану.

І на цивільній роботі він залишається офіцером!

Київ.


Льотчик-випробувач пілотує протичовновий літак Бе-12.

Фото з архіву Олександра Пахольченка.