Відчинили двері до волі

Володимир ЧЕРНОВ

1 грудня 2021 310

Сьогодні виповнюється 30 років Референдуму за Незалежність.

Бюлетень для голосування на Всеукраїнському референдумі.

Серед багатьох знакових для України дат ніколи не забудеться 1 грудня 1991 року. Важлива не тільки всім відома цифра: цього дня серед українців, котрі прийшли на виборчі дільниці, 90,32 відсотка проголосували за те, щоб жити в незалежній державі. Абсолютна більшість суспільства підтримала мрію, вистраждану пращурами, і ця приголомшуюча одностайність вселяла впевненість, що все у нас вийде і що довго на це чекати не доведеться. Як сталося насправді і чому так сталося, однозначних відповідей немає, але сьогодні ми їх і не шукатимемо.

1 грудня 1991 року — Луцьк, Всеукраїнський референдум.

Фото ЦДКФФА ім. Пшеничного.

На Сумщині Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 року, 1 грудня підтримали 92,61 відсотка учасників голосування, і явка була вища за загальноукраїнську. Сьогодні згадаймо про те, як відбувався в області всеукраїнський референдум і що йому передувало.

Спочатку було слово

У 1990 році на виборах до Сумської міської ради перемогли національно-демократичні сили, і ця обставина визначила перебіг подальших подій. У серпні наступного року відбувся відомий заколот «гекачепістів», але над сумською «ратушею» на той час уже майорів синьо-жовтий прапор. Міськрада перша в Лівобережній Україні прийняла рішення про використання в Сумах поряд із державною національної символіки, замінивши радянське синьо-червоне знамено на даху приміщення «бандерівсько-петлюрівським». Воно по-справжньому нажахало компартійну верхівку міста та області, і протистояння між «демо-кратами та партократами» посилилось.

У 1990 році міськрада створила свій друкований орган — газету «Добрий день», узявши у співзасновники трудовий колектив. Було ухвалено прогресивний статут видання, згідно з яким звільнити головного редактора із займаної посади було дуже непросто. 1 січня 1991 року в Сумах вийшов перший номер тижневика, який став однією з перших незалежних регіональних газет в Україні, а можливо, і взагалі першою — не реорганізованою, а створеною з нуля. Ще були сильні і майже могутні партія і комсомол, а в «Доброму дні» вже друкували правдиві матеріали про Степана Бандеру, про злочини Комуністичної партії та про те, як оббирає Україну сусідня держава, яка з часом докотилася до «лаврів» агресора. Такі публікації були запропоновані читачам не десь у Львівській чи Тернопільській областях, а в регіоні, який апріорі вважався «русофільським». Безперечно, вони вплинули на результати голосування 1 грудня.

Власне, сьогодні лише в «Доброму дні» та в матеріалах архівів можна передивитись об’єктивний літопис буремних подій початку 1990-х на Сумщині. Решта газет, від обласної до районок, багатотиражки підприємств, обласне телебачення ще перебували під жорстким контролем обкому, райкомів та низових парткомів і до змін, що відбувались у державі, ставились з величезною пересторогою.

На сторожі демократії

Коли відбувся путч «гекачепістів», журналісти «Доброго дня» зібрали й опублікували відгуки відомих сумчан на цю подію. Велика добірка під заголовком «Но пасаран!» зайняла майже дві шпальти газети.

Під коротенькими коментарями стоять підписи. Галина Александрова, музичний керівник дитсадка — через кілька місяців вона стала заступником голови Сумського міськвиконкому. Звернулася до комуністів із закликом не виконувати вказівки путчистів, щоб цей моральний тягар не відчувався впродовж решти життя.

Юрій Тищук, голова обласної спілки кооператорів — у 1994 році він балотувався до Верховної Ради України і лише трохи «не дотягнув» до обрання. Коротко розповів про те, як разом із групою інших депутатів Сумської міськради приходив до голови обласної ради і паралельно першого секретаря обкому Компартії Володимира Шевченка, але той сказав, що «його позиція щодо путчу — не займати ніякої позиції».

Лікар Віктор Казбан, у 1991 році — також депутат Сумської міської ради. Через рік у Сумській облдержадміністрації створять Відділ національного відродження і він стане його очільником — до речі, першим і останнім, бо невдовзі той структурний підрозділ ліквідували. «Повернувся із Галичини, де брав участь у відзначенні 750-річного ювілею Коломиї, — поділився він. — Там відбувся 15-тисячний мітинг, який рішуче засудив збройний переворот. Виступив на тому мітингу і я, і мене надзвичайно тепло зустріли як представника Східної України».

Едуард Козін, народний депутат СРСР: «Нам слід визначитись із позицією, не допустити стихійних дій, але підготуватись до акцій громадської непокори. Від’їжджаю до Москви, але мені необхідне доручення від сумчан, мандат довіри».

Анатолій Риженко, генеральний директор сумського виробничого об’єднання «Насосенергомаш»: «Ми самі нагнітаємо ситуацію. А я пройшовся цехами, і люди кажуть: дайте нам можливість працювати і заробляти гроші. Чи ж варто відволікати їх від роботи?»

На початку 1990-х, як і сьогодні, далеко не всі були суспільно активними та готовими до конкретних дій, але політична свідомість більшості була все-таки вища, бо інакше на всеукраїнському референдумі не було б досягнуто таких видатних результатів. Чи можливі вони сьогодні? Це запитання, як мовиться, риторичне. Можливо, сумчан, як і решту українців, підштовхнув до волевиявлення путч, але й без нього вистачало причин, щоб почати віддалятися від московського «центру».

«Сім’я народів» розпалась через несправедливість

На мітингах, що проходили в Сумах, почали з’являтися плакати із сакраментальним запитанням: «Хто з’їв наше м’ясо?». У ньому містився всім зрозумілий підтекст: якби Україна була абсолютно незалежною державою та не віддавала левову частку свого ВВП у загальний союзний «котел», люди жили б значно краще.

25 жовтня 1991 року сумська незалежна газета опублікувала статтю викладача Кременецького педагогічного коледжу Тернопільської області Миколи Лазаровича — «спеціально для «Доброго дня», в якій наводились принципові показники розподілу спільного загальносоюзного надбання. Зокрема, повідомлялось: тоді як середньомісячна зарплата робітників і службовців наприкінці 1980-х років у Росії становила 235, а в Радянському Союзі — 220 рублів, в Україні цей показник дорівнював лише 200 рублям. Капітальні вкладення в розрахунку на одного жителя, від яких залежав соціально-економічний розвиток територій, у СРСР становили 761 рубль на рік, у Росії — аж 938, а в Україні — лише 569 рублів. Центральний уряд встановив несправедливі закупівельні ціни на продукцію нібито рівноправних республік. Тоді як за тонну зерна, вирощеного в Росії, колгоспам платили 227 рублів, таке само українське збіжжя коштувало лише 191 рубль. Український цукровий буряк оцінили в 48 рублів за тонну, а російський — у 73. Аналогічні «ножиці» узаконили й для іншої промислової та аграрної продукції. Тим часом, підрахував М. Лазарович, у 1988—1989 роках Україна за виробництвом електроенергії на душу населення посідала п’яте місце в Європі, за видобутком вугілля — третє, а залізної руди — перше. На перше місце в Європі Україна також вийшла за виробництвом на одного жителя сталі, картоплі і цукру. Називалось багато інших товарів промисловості та сільського господарства, виробництво яких в Україні порівняно із загальносоюзними показниками просто «зашкалювало».

Щономера в «Доброму дні» з’являлась тематична сторінка «Майдан», де друкували матеріали суспільно-політичного спрямування, а 4 жовтня 1991 року тут запровадили рубрику «1 грудня». Під нею публікували матеріали, що безпосередньо стосувались організації та проведення всеукраїнського референдуму.

«Бездержавність п’ятдесятидвохмільйонного народу — страшний парадокс історії, — писав у своїй статті «Чому я за незалежність» сумський науковець Анатолій Гризун. — Драматизм ситуації посилюється і тим, що таке становище триває вже четверте століття». 23 жовтня «Добрий день» опублікував невеличкий матеріал про наслідки україно-російського договору, укладеного у 1654 році. У 1720-му з’явився указ Петра I про заборону книгодрукування українською мовою та про вилучення україномовних текстів із церковних книг; у 1753-му — указ Катерини II про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії; у 1769-му — указ Синоду Російської православної церкви про вилучення в населення українських букварів... Лише півтора десятки трагічних для України дат і подій, після кожної з яких у неї забирали часточку історії, культури і — омріяного майбутнього. «Почекаємо нового союзного договору?» — таким риторичним запитанням закінчувалась публікація.

У Сумах проходили мітинги проти спроб реанімувати імперію, уклавши нову угоду між центральною владою та республіками. Замість СРСР мав з’явитися ССД — Союз Суверенних Держав. Однак суверенні держави стрімко ставали незалежними. Мине якийсь час і 8 грудня 1991 року лідери України, Росії та Білорусі підпишуть у Біловезькій пущі документи про ліквідацію СРСР та заявлять про неможливість створення ССД. Це станеться через тиждень після проведення всеукраїнського референдуму та оприлюднення його результатів.

Той день настав

Минуло 30 років від тих вікопомних подій, але деякі пам’ятаються, ніби вони відбулися вчора. Що забулося, допоможе пригадати підшивка «Доброго дня»: із перших днів за-
снування газети я працював у ній заступником головного редактора і знаю або знав особисто практично всіх дійових осіб та учасників національно-демократичного відродження в Сумах, із багатьма товаришував.

— Тепер пригадую ті історичні дні, як величезну потужну хвилю, що раптом накотилась і все змінила, — ділиться голова Сумського обласного товариства «Просвіта» Олексій Шевченко. — Найбільш яскравий спогад: я був тоді по-справжньому щасливий, що незалежність підтримали так багато людей.

— Для нас то була дуже напружена пора, — відповідає координатор Сумського обласного громадського об’єднання «Майдан» Юрій Тищук, коли я запитую, які асоціації виникають у нього сьогодні, якщо заходить мова про події 30-річної давнини. — Щодня ми проводили десятки зустрічей, виступів у колективах, агітували людей зробити правильний вибір, — продовжує співрозмовник. — Тоді Україна мала реальний шанс збудувати нове життя.

На жаль, ми його втратили: одиниці стали мільярдерами, а мільйони — практично жебраками.

Олексій Самардак — також один із тих, хто кілька десятиріч тому намагався докорінно змінити Сумщину і докладав для цього всіх можливих зусиль. У 1990-му він був одним із найбільш рейтингових кандидатів у депутати Верховної Ради України, а пізніше, вже після всеукраїнського референдуму, відгукнувся на запрошення попрацювати «головним реформатором» у Сумському міськвиконкомі. Виконував цю функцію на посаді першого заступника голови.

— Раніше я нізащо не став би ув’язуватись у ту справу, бо було незрозуміло, куди ми йдемо, — ділиться О. Самардак. — А після референдуму все стало на свої місця, і я погодився.

4 грудня 1991 року на першій шпальті «Доброго дня» було опубліковано матеріал «Ми відчинили двері» — про підсумки голосування на референдумі. «Жодна людина не прогнозувала понад 90 відсотків голосів за незалежність, прогнози в основному коливались у межах 80—85 відсотків», — писала авторка публікації Алла Федорина. Далі зупинилась на недоліках: «Немало скарг було... на сам бюлетень референдуму. Справді, якість паперу була схожа на якість нашого нинішнього життя, але навряд чи варто шукати в цьому символів».

У тому ж номері газети я написав про значно серйознішу проблему, що мала місце в Сумах у день проведення референдуму. До міліції надійшло повідомлення про замінування, і бомбу нібито заклали десь у районі центрального ринку. Вибухотехніки нічого не знайшли, але шукали дуже довго. «Отож є підозра, що акція з «міною» планувалась як політична і була спрямована проти незалежності», — це я цитую сам себе. Здається, таке називається авторемінісценцією.

Окрім всеукраїнського референдуму, 1 грудня відбулись вибори першого Президента незалежної України. На Сумщині найбільше голосів здобув Леонід Кравчук — 72,3 відсотка, В’ячеслава Чорновола підтримали 14,7 відсотка жителів області.

Сумська область.

Перша сторінка сумської газети «Добрий день» від 29 листопада 1991 року.