Ми одержали відповіді на завдання другого туру нашого конкурсу. Повірте, посеред бурхливого моря подій останніх двох тижнів було справжньою втіхою отримувати листи, написані так, ніби всі нинішні клопоти якимось дивом залишилися позаду, а поміж нас панують мир, довіра і чистий інтерес до життя і творчості поета, якого вже півтора століття немає з нами. Він сам називав схожі фантазії снами. Але, зрештою, хіба не так хотілося б жити — не злобою дня, а тихими роздумами про свою історію та культуру? А навіть якщо говорити про злободенне — то з поетом, а не з клерком якого-небудь департаменту інформаційної політики.
Зараз не будемо перераховувати всіх, хто нам написав. Переважно це старі знайомі — учасники першого туру. Але нас стривожило, що цього разу листів було трохи менше. Або чиїсь листи не встигли дійти, або хтось із наших друзів розчарувався у своїх можливостях. Не варто! Бо навіть ті, хто на певному етапі щось «не так сказав», ще мають добрі шанси. Адже остаточні підсумки буде підбито аж у кінці конкурсу і серед призерів можуть опинитися несподівані претенденти. Хтось цікаво виконав одне завдання, хтось — інше, а в сумі складається інтригуюча мозаїка. І ми вже переживаємо азарт уболівання за майбутніх лідерів. Отож, навіть якщо чийсь лист запізнився, — він все одно братиме участь в остаточному розгляді. Ще не пізно приєднуватися до конкурсу й тим, хто не брав участі в перших двох турах. До речі, просимо вибачення у Олександри Соловей з Київщини — через недогляд ми назвали її Олександром, і вона сумнівається, чи «допущена» до подальших турів. Аякже, ви з нами, пані Олександро!
Отже, майже всі правильно відповіли на запитання другого туру. Так, Мікешин зобразив Шевченка «в німому захопленні від гри Айри Олдріджа», афроамериканського актора, чия доля була чимось схожа на долю самого Тараса. А дівчина на портреті — то Катерина Толстая (Юнге) — дочка графа Федора Толстого, віце-президента Академії художеств, та графині Анастасії Толстої (обоє клопоталися про визволення Шевченка із заслання й дістали йому дозвіл жити в столиці). З Олдріджем Шевченко зустрічався саме в їхньому петербурзькому домі, а Катя була перекладачем між актором і поетом, бо один не знав російської, а другий — англійської мови. Утім, іноді Айра і Тарас цілими годинами бесідували наодинці — просто співали одне одному пісні своїх народів.
Є й версії фантазійні. Один з наших авторів пише, що на малюнку — Шевченко в німому захопленні від усіх жінок, яких любив, від княжни Рєпніної до кріпачки Ликери, а дівчина на портреті — сама Ликера. Весело, сміливо — але з історією не узгоджується (до речі, цей самий автор блискуче виконав друге завдання — вправно вмонтував кілька рядків до незавершеної строфи Шевченка).
А ось ще одна версія: нібито на портреті — не Катя Толстая, а її мати. І далі сказано, що насправді Шевченко був батьком Каті. Мовляв, граф Ф. Толстой на 34 роки старший за свою дружину, дітей у них не було, а Тарас свого часу писав портрет графині, й через дев’ять місяців народилася Катя, що трималося в секреті від усіх, і від самого Шевченка. Зворушлива гіпотеза, але вона здається хисткою. Адже у Каті була молодша сестра Ольга — і що, їй теж треба придумати «іншого батька», окрім старого графа Толстого?
Навіть без екзотичних версій здається зворушливим те, що відомо про Тараса, Олдріджа та Катерину. Вони довго пам’ятали одне одного. Катерина Юнге згодом оселилася в Україні — явно не без впливу Шевченка, якого вже тоді не було на світі. А Олдрідж, зачарований розповідями Тараса про свою батьківщину, не раз бував на гастролях в Україні (у Києві жив у готелі на Європейській площі — неподалік тих місць, де й Шевченко любив квартирувати за кращих своїх часів).
Щодо другого завдання (дописати строфу з вірша Шевченка «О думи мої! О славо злая»), то є кілька дивовижно лаконічних і сильних спроб. Важко втриматися, щоб не навести деякі. Поки що не називаємо їх переможцями — просто хочеться поділитися радістю:
Пошкандибаю... патріотів виглядати,
Які не зможуть рідний край продати.
Або:
Пошкандибаю... щоб на Вкраїні
Сяяло сонце в кожній хатині,
І щира правда повсюди стала,
Навіщо ж, доле ти привітала,
Нерона лютого, Сарданапала...
Серед відповідей на третє завдання (особисте послання до Шевченка) є речі дуже цікаві. Наприклад:
Мови рідної у школі діточок навчати
Радо після інституту йшла я працювати.
Тоді вчительська робота іще шанувалась,
А сьогодні з тої шани мало що зосталось...
Минув і рік, минув другий, за ним — іще двадцять, —
Стільки змін прийшло у школу, що годі й згадать все!
Та біда не в тім, що важко, а у тім, що діти
З кожним роком до навчання стали байдужіти.
Як в містах великі школи, в класах повно діток,
То не так оцю проблему, як у нас, помітно.
А як в класі троє учнів (бува ж така прикрість),
Та з сімей «благополучних» переважна більшість?
В голові того дитяти тільки вітер віє...
Воно чує запитання, а сказать не вміє.
На уроці світом нудить, перерви чекає,
Лиш дзвінок — «мобілку» враз дістає, вмикає...
Й на уроках без «мобілки» ні чита, ні пише,
Ні відніме, ні поділить, — не кажу про більше.
Й хоч не все отак погано, є й старанні діти,
Але ж я пишу про інших: куди з ними дітись?
Книг — то й зовсім не читають, в онлайні ночами,
Всі такі «круті», що лихо, — що ж це буде з нами?!
І хто в тому винуватий — чи хтось особисто:
Учителька, батько, мати, а чи все суспільство?
Рідна мова паплюжиться, «рулить заграниця»,
Все усім «по барабану», — як із цим мириться?
«Доборолась Україна до самого краю,
Гірше ляха свої діти її розпинають...», —
Правду ти писав, Тарасе, як глядів у воду.
Що ж за двісті літ змінилось у житті народу?
Все чекаєм з-за кордону, як нам жити скажуть,
Та до того й історію нашу нам розкажуть!
Наче й хочем жить достойно, щоб по-європейськи,
А трудитись не всі хочуть, і звички лакейські
Не всі прагнуть скоренити, й тьма такого люду!
А на кого ж наші діти рівнятися будуть?
Отакі думки, Тарасе, голову обсіли,
А все ж легше, як з тобою ми поговорили.
Завтра — знову на роботу, розумнеє сіять,
А з ним добре та ще й вічне, а що більше вдіять?
Шановні читачі, ви вже зауважили: ми поки що не називаємо імен конкурсантів, щоб ненароком не образити когось із тих, чиє ім’я опиниться в невигідному контексті. Але тут ім’я мусить бути назване. Автор цього вірша — Галина Самоненко, вчителька з Чернігівщини.
