Мешканці хутора — переважно пенсіонери. Однак є й декілька молодих сімей. У населеному пункті немає навчального закладу, амбулаторії та навіть магазину. Жителі все необхідне отримують у сусідньому селі.

Друга хата на в’їзді

Знайти Ковбан неважко. Навіть якщо не знаєш, де шукати. Варто лише повернути з Яринівки на Тріскині й за кількасот метрів буде Ковбан. Тут лише 12 хат. Хотіли дізнатись у місцевих жителів про історію назви хутора. Тож завітали в перший, на нашу думку, будинок.

— Моя хата друга, а перша ось там, біля дороги, але заходьте. Там усе одно зараз нікого немає, — каже місцевий житель Микола Леончик. — Чому Ковбан так називається? Навіть точно й не скажу. Запитайте в корінного жителя Пантелеймона. Може, він знає.

Пан Микола з дружиною Надією проживають у Ковбані понад 17 років. Сам він родом із села Висове, а дружина — з Тріскинь.

— Переїхали сюди, бо треба було десь жити, — каже Надія Леончик. — Грошей вистачило на хату тут, тому й перебралися. Хоч би хто там що казав, але на хуторі добре жити, якщо не лінуєшся. Постійної роботи немає, але біля хати її завжди вистачає. Через це в Ковбані й живуть лише працьовиті. Людей тільки все менше й менше тут мешкає. Старожили розповідали, що раніше було більше хат, а тепер одна дорога і з десяток будинків по обидва боки.

Господар Микола Леончик, хоча теж не має постійної роботи, але у нього власний трактор. Тож у городньо-польовий сезон має чим зайнятися.

— Але зимою на хуторі немає що робити. Люди, хто молодший, то на заробітки їздять у Київ або Польщу. А старші отримують пенсію. Ось і вся робота. Звичайно, тримаємо господарство: корова, свині, домашня птиця й городи, куди без них? Ось біля дому й крутишся. Але раніше більше було господарників. Рекорд Ковбана — стадо 15 корів. А нині тільки дві на хуторі залишилися. І одна з них у мене.

Будинок Пантелеймона

Найвідомішому жителю Ковбана Пантелеймону Зосімчуку 87 років (на знімку з дружиною Тетяною). Але він ще сам їздить велосипедом за покупками в магазин у Яринівку, порядкує по господарству, а коли необхідно, чистить центральну дорогу хутора від снігу конем.

— А що тут такого? Запрягаю коня і таким «трикутником» із дерева хоч трохи, але по бокам розкину сніг. Але вже таких зим, щоб добре нападало, давно не було. Хіба минулорічна. Чому хутір називається Ковбан? О-о-о... це давня назва. А чого так, то не можу вам сказати. Тут був смолокурний завод. Ліс зрізали. Залишалися пеньки. Їх викорчовували, рубали й кидали в бочки на вогні. Смола розтоплювалась і виходив дьоготь. Називали тоді це місце Хімлісгосп, а Ковбан — то ще раніше було.

Пантелеймон Зосімчук народився й усе життя пропрацював у колишньому колгоспі на хуторі. Каже, іншого варіанта навіть і не було.

— Після армії повернувся в село, бо паспортів не видавали й у місті роботу знайти не можна було. А тут — тільки колгосп. Він об’єднував Тріскині, Яринівку й Ковбан. «Дзержинського» називався. Спочатку пішов у тракторну бригаду обліковцем, зчіплював причепи. Потім закінчив технічне училище в Дубно. Працював заступником майстра, теж у колгоспі. Був і завідувачем складу. Навіть чотири роки очолював профспілку. Остання посада називалась інженер з механізації трудомістких процесів у тваринництві. Загалом маю 43 роки стажу і трохи більш як дві тисячі гривень пенсії.

Пантелеймон розповідає, що хоча в колгоспі працювалося тяжко, однак робота була завжди. Тому людей жило більше й хутір розвивався.

— Робоча площа посівних була чотири з половиною тисячі гектарів. Налічувалося 1200 корів. Ви уявляєте, які це масштаби для нашої місцевості? Тепер уже нічого немає. Тільки на фундаменті колгоспу побудували пилораму й ліс потроху ріжуть і фурами вивозять. Ось і вся робота. Ще після розвалу Союзу на хуторі було 15 корів, а нині лише дві. І в мене була нещодавно, але дружині вже важко стало доїти, то ми й збули. Городи ще тримаємо.

Дякувати Миколі Леончику. Він трактором і посадити щось допоможе, і врожай зібрати. Жити на хуторі мені подобається. Нещодавно нам поштою почали доставляти продукти. Приїжджають на автомобілі й там всього вистачає: м’ясо, хліб, консерви.

— Ось це то вже дуже добре, — приєднується до розмови дружина Пантелеймона Тетяна Зосімчук. — У нас тут немає магазину, а в Яринівку їхати снігом діду вже важко. А я сама теж не можу. Бо старша за нього на вісім років і ноги останнім часом підводять. Хоча маю сина й чотирьох онуків-медиків: лор, дерматолог, анестезіолог і фармацевт — навіть вони не можуть допомогти, — жартує вона. — Але разом із дідом і з Божою поміччю впораємся.

Жінка теж каже, що хутір із роками змінився. І не в кращий бік.

«Змінився не хутір, а люди»

Марія і Микола Андрощуки  на хуторі живуть з 1999 року. Раніше мешкали в сусідній Яринівці.

— Переїхали за сімейними обставинами. Купили хату, завели господарство. Так і живемо 22 роки, — каже пані Марія. — Роботи тут немає. Хто молодший, то в Сарни їздить або за кордон. Внучка моя в Польщі працює. Дочка з чоловіком теж. А нам, старикам, куди діватися? Тільки пенсію вчасно отримувати залишається. Працювала в охороні вісім років. До того в дитсадочку. Оскільки маю п’ятеро дітей, то на пенсію пішла в 47 років. Нині отримую дві тисячі. Й одразу витрачаю на господарство.

На питання, чому Ковбан має таку назву, родина Андрощуків відповідає: «Спитайте в Пантелеймона, але якщо він не знає, то вже й ніхто не розкаже».

— Про хутір можу повідомити тільки те, що він дуже змінився. Навіть не стільки хутір, скільки люди. Раніше тут робота кипіла в кожному дворі й у полі. Сусід, якщо бачив, що садять картоплю, нічого не запитуючи, брав відро й ішов допомагати. А нині мало хто поможе та й мало хто садить ту картоплю тут. Старим людям важко, а молодь не хоче, — підсумовує пані Марія. — Я раніше о четвертій ранку вставала, бо мала п’ятеро дітей.

Готувала їсти й на сьому бігла на роботу. А тепер матері по п’ять років у декреті сидять. І все кажуть, що жити погано. Ох, немає слів. Хоча, може, вони й працювали б, але немає де. Дочка моя працювала на маслозаводі під Люхчею. Оце було підприємство. Там у машини за зміну мотор не глох. А нині все закрили. Може, хоч в яке кафе хто влаштується, то й те за рік закриють.

Дивлюся телевізор, то таке кругом. Немає новин, що десь завод відкрили чи стільки-то людей пішли на роботу. Ні, про аварії розповідають і що тільки підприємства реорганізують, а по-іншому — закривають. То скажу, з чого почала: не хутір змінився, а люди. І не тільки тут, а й в усій країні.

Микола Андрощук усе життя працював у сільському господарстві технічним інженером. Чоловік родом із Рокитного, але змушений був працювати в Сарнах у ПМК-4.

— Тоді така була система. Партія сказала треба, то я й переїхав. Був механіком. На сортувальній станції працював головним інженером. По суті, як прийшов з армії в 1969 році, так 34 роки трудився без єдиного дня перерви.

Але пенсії немає нормальної. Сказали, треба 35 років стажу, — з іронією розповідає пан Микола. — Дають 2 тисячі 600 гривень. З такими виплатами й на машині за покупками їхати не хочеться. Літр пального коштує 31 гривню. А плюс продукти — і пенсії немає.

Третя корова в селі

Ще один відомий господарник хутора — це Олег Мінчук. Чоловік родом із Тріскинь. У Ковбан переїхав 13 років тому й, очевидно, походження назви хутора не знає. Має дружину і трьох дітей.

— Я б не сказав, що такий відомий господар, але так, це в мене є друга корова, — сміючись, відповідає пан Олег. — До того ж вона тільна, то, може, в Ковбані скоро й третя з’явиться. Живемо тут, як і всі. Займаємось господарством. Діти в Яринівську гімназію ходять. Тобто сказати, що жити тут погано, то ні. Але завжди можна краще.

...Щодо назви хутора, то вчителі Яринівської гімназії з розповідей старожилів припускають, що ковбанами в давнину називали колоди, на яких сиділи люди. То, можливо, звідси й назва?

Сарни.

Фото Василя СОСЮКА.