Для кожного з нас є одна найбільш пам’ятна новорічна ніч. Для наукового співробітника Волинського регіонального музею українського війська і військової техніки, що у Луцьку, добровольця російсько-української війни Валерія Гнатюка (на знімку) (позивний «Голка») ніколи не забудеться ніч 1 січня 2018 року під Маріуполем.

«Голка» для тебе не зовсім серйозно. Я тебе перейменовую»

В армію Валерія Гнатюка з першого разу не взяли через певні медичні застереження. Згодом, а мав він на той час уже 47 років, познайомився з хлопцями з ДУКа (Добровольчий український корпус «Правий сектор»). Заспокоїли, мовляв, знайдеться місце для кожного, аби було бажання. Нелегко було потрапити. Мав аж три співбесіди з людьми, які вже пройшли там війну. А в жовтні 2017 року прибув у бойовий підрозділ. Не на базу, а просто на передову, на приморський напрямок, який обороняє Маріуполь. Разом з морськими піхотинцями, частинами ЗСУ тримали там бойові позиції. Деякий час був другим номером біля великокаліберного кулемета ДШКМ.

У ДУК — люди, які залишають свої сім’ї і йдуть туди на кілька місяців без грошей, без жодного забезпечення, як запорізькі козаки. Позивний там кожен зазвичай обирає собі сам. Командир одразу запитав, який він бере собі позивний. Відповів: «Голка». «Чому «Голка», ти не такий уже й худий?». Пояснив, що це пов’язано з біографією і творчою діяльністю. Адже Валерій — письменник, а Гнат Голка — його літературний псевдонім. Але через два місяці знову підходить до нього командир. «Знаєш, — каже, — «Голка» для тебе не зовсім серйозно. Я тебе перейменовую, будеш тепер «Мачете». Це такий ніж-сікач для зрізування цукрової тростини, а подекуди і бойовий. Тож називали Валерія і «Голкою», і «Мачете».

Його ротація тривала майже півроку. Після бойових чергувань — перепочинки по два-три дні. У ДУКівців в одному з прифронтових сіл була база. Напевно, це гучно сказано. А по-простому, це велика хата на шість кімнат, заставлена ліжками, кухня, зброярня, майстерні, склади з їжею, яку волонтери привозили.

«Який у нас відпочинок? — перепитує Валерій. — Телевізор подивишся, книжки почитаєш, музику послухаєш, помився і ліг спати. Натомишся, намерзнешся на холоді, а тут тепло. Я, наприклад, дуже любив читати книжки. У нас там була бібліотека, я ще із собою кілька книжок привіз, зокрема і нашої літературної студії «Без меж», яку очолюю. Ми якраз тоді випустили перший альманах. Читав хлопцям свої вірші, переважно гуморески, байки. Хотілося пожартувати, підняти настрій. Отакі розваги. Дурних розіграшів не було.

«На горілку було дуже суворе табу, — продовжує співрозмовник. — Ні на передовій, ні на відпочинку її ніхто не вживав. Найбільшим покаранням для ДУКівця було не те, що поставлять поза чергою в наряд, а якщо просто виженуть із підрозділу. За людину, яка приїхала на фронт, багато хто ручався. Як тут покрити себе такою ганьбою?! Там не було такого, щоб не послухати командира. Прослуживши певний час в армії, зробив для себе висновок, що тут усе по-іншому, і набагато краще. Всі знають свої місця, чітко працюють командири і їхні заступники. Люди різні: інтелігенти з двома вищими освітами, шкільні вчителі і прості сільські хлопці. Дуже багато з Волині, Івано-Франківщини, Тернопілля, Львівщини. І, що мене дуже вразило, радикальний український націоналізм поширений у таких містах, як Київ, Харків, Одеса, Чернігів».

2018-й зустрічали під «феєрверки» сепаратистів

Новий 2018 рік Валерій Гнатюк зустрів на бойовій позиції. 29 грудня заступив, а 2 січня ввечері їх змінили. «Так вийшло, — пригадує, — що не лише наша, а всі зміни, які були, не спали через те, що нас почали ще зранку дуже сильно «вітати» з того боку і мінами, і кулями... Фактично вся новорічна ніч минула в перестрілках».

Додому повернувся якраз на Великдень, який у 2018-му був 4 квітня. Одразу, коли приїхав, здійснив свою мрію. Одружився на тій чудовій дівчині Валі, яка його чекала з фронту. «Зрозумів, що ця людина — справді моя, що зроблю помилку, якщо не одружуся, бо є все, що потрібно: кохання, взаєморозуміння. Кохання, яке пережило розлуку. Вона мені вже і сина подарувала. Тобто здійснилося все, про що тоді мріяв. Сину Богдану вже два роки і вісім місяців. З ним уже можна поговорити, може доступно пояснити, що йому хочеться, а що ні», — усміхається мій співбесідник, згадуючи свого маленького синочка.

Життя, як каже Валерій, після передової тут сприймається по-особливому. Не хочеться дарма втрачати час. Під егідою музею, за ініціативою його директора Олега Ткачука, видали книжку «Український Фенікс», до якої увійшли поетичні і прозові твори авторів, які є учасниками цієї війни. Планують випускати такі книжки щорічно. Сам Валерій готує до друку вже восьму свою книжку. Окрім того, літературна студія «Без меж», яку він очолює, має намір уже цієї весни видати третій випуск альманаху. Називатиметься він «Танго безмежжя». Це буде досить об’ємна книга, майже 300 сторінок.

У кожного мають бути крила

У музеї мені порадили подивитися колекцію моделей бойових літаків, які виготовив Валерій Гнатюк. Це досить складна і копітка робота. Як зізнається, на одну модель йде щонайменше місяць, і це якщо кожен день працювати. Виготовив він уже 130 моделей літаків. Зупинився на одній темі — винищувачі періоду Другої світової війни різних країн. Окрім того, веде ще й гурток у Центрі технічної творчості. Там працює з юними умільцями не лише над літаками.

Цікавимося, звідки у Валерія такий незвичайний псевдонім?

«Мене, коли був малим, гляділа і виховувала прабабуся по маминій лінії. Вона сама була із Сумщини. Так ось її дівоче прізвище було Голка. Тож у моєму літературному псевдонімі дві гілки мого родового дерева — Гнат (Гнатюки) Голка. Тим паче що він так гарно підійшов, оскільки мої три перші книжки були сатирично-гумористичними. І всі вони під псевдонімом Гнат Голка, бо ліричні я вже потім почав під власним ім’ям випускати, — пояснює мій співрозмовник. — Для мене найбільшими святами є Різдво, Великдень. Саме від них я чекаю чогось кращого, насамперед миру і перемоги».

З ним важко не погодитися. Про це зараз мріють і цього чекають у всіх українських сім’ях.

Волинська область.

Фото автора.