Однією з необхідних умов для динамічного руху нашої країни в напрямі творчого осмислення та практичного втілення основоположних традицій і цінностей європейської культури є потужний, належним чином упорядкований, системний, синергетичний розвиток фундаментальної та прикладної науки. Історичний досвід розвитку європейської спільноти, зокрема, переконливо засвідчує, що саме наука, як у минулому, так і в умовах сьогодення, була і залишається важливим інтелектуальним фундаментом сильних держав та націй.

У цьому зв’язку варто нагадати слова з виступу голови Єврокомісії Ж. Баррозу, які він проголосив 23 червня 2014 року на відкритті Фестивалю науки в місті Копенгагені. «Майбутнє Європи, — підкреслив високопосадовець, — це наука». Оскільки науковий потенціал держави є складовою європейської культури, сукупного інтелекту сучасної нації, у нас є всі підстави стверджувати, що наука — то і є майбутнє України. Важливо при цьому пам’ятати, що наука є інтернаціональною за своєю природою. Зауважимо, що суспільний статус академічної науки в європейських країнах є досить високим. Наприклад, Британська королівська академія щорічно надає уряду доповідь, яка містить ґрунтовний аналіз проблем та перспективних тенденцій розвитку держави. На жаль, до експертних висновків Національної академії наук України дослухаються не всі представники урядових кіл, а відповідно і неефективно використовують їх у своїй практичній діяльності.

Традиційно вчені поділяють науку на фундаментальну та прикладну. Якщо фундаментальна наука є ефективним механізмом продукування нового знання, то пріоритетом прикладної науки є створення високопродуктивних технологій. Доцільно зазначити, що наука як різновид творчої діяльності займається виробленням та систематизацією нових об’єктивних знань про дійсність. Саме розвиток науки значною мірою сприяє забезпеченню більшої збалансованості світу як у сприйнятті й мисленні людини, так і в його реальній екзистенції. Необхідно усвідомлювати те, що розвиток людського капіталу в державі нерозривно пов’язаний з розвитком науки. Жодна країна у світі не може бути передовою та високорозвиненою, не маючи потужної наукової системи. Як стверджують досвідчені експерти, наука не лише продукує нові знання, а й шукає шляхи їх практичного застосування в межах чинних соціально-політичних і культурних умов та традицій. На думку дослідників, наука має, крім «креативної» функції, тобто створення нових знань, також і такі функції, як «престижно-амбіційна», «експертна», «освітня».

Зокрема, в останньому інтерв’ю незмінного протягом 58 років президента Національної академії наук України Б. Патона, яке він дав «Урядовому кур’єру» 7 липня 2020 року, містяться зовсім нетривіальні думки стосовно значення української науки. Розкриваючи сутнісні засади науки, її гносеологічну функцію, легендарний учений акцентує увагу на тому, що «наука — це єдино адекватний інструмент пізнання навколишнього світу і створення його достовірної картини».

У сучасних умовах наука, як одна з найконкурентніших сфер діяльності, визначає рівень економічного та інноваційного розвитку держави. Показником інноваційного розвитку у світі традиційно вважають наукоємність валового внутрішнього продукту та кількість дослідників на 1 млн населення. За офіційними даними Комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій, в ЄС середні витрати на науку становлять приблизно 2% ВВП, наприклад, у Франції — 2,23% ВВП, Угорщині — 1,38% ВВП. Натомість в Україні цей показник становить лише 0,49% ВВП. При цьому витрати в розрахунку на одного дослідника в Україні становлять 8,8 тис. доларів, що в 19 разів менше, ніж у Франції (172,3 тис. доларів) та у сім разів менше, ніж в Угорщині (62,5 тис. доларів). Слід зауважити, що в Україні загальна кількість дослідників за роки незалежності зменшилася майже вп’ятеро. Сьогодні вона становить 1254 особи на 1 млн населення, що у 2,6 раза менше, ніж у ЄС.

Характерною ознакою наукової системи України на сучасному етапі є співіснування двох її відносно самостійних моделей: академічної та університетської науки. Прибічники традиційних цінностей академічної науки дотримуються поглядів відомого німецького дослідника В. Гумбольдта. Він насамперед визначив її сутність за допомогою поєднання трьох складових: власне академії наук або інститут членів академій наук; університети; спеціалізовані науково-дослідні лабораторії або інститути, що не пов’язані з навчанням студентів. Водночас значна частина експертів з наукових питань надає перевагу західній моделі наукового розвитку, відповідно до якої наука в інтелектуальному та інституційному аспекті має бути зосереджена саме в класичних і галузевих університетах. Зі свого боку прибічники традиційної, «академічної» моделі розвитку наукового потенціалу наводять численні і водночас успішні приклади функціонування таких інноваційних структур, як, наприклад, дослідницькі лабораторії у Франції, товариство Планка в Німеччині тощо.

Україна обрала компромісну модель науки, згідно з якою при збереженні системи національних академій університети відповідно до вітчизняного законодавства залишаються досить важливими колективними гравцями на науковому полі. До того ж Законом України «Про вищу освіту», прийнятим у 2014 році, розвиток фундаментальних і прикладних досліджень віднесено до пріоритетних напрямів розвитку університетів. Проблеми подальшої інтеграції академічної та університетської науки знайшли чільне місце в схваленій у травні 2021 року Загальними зборами НАН України Концепції розвитку НАН України на 2021—2025 роки.

Варто зазначити, що особливості європейської культури і науки знаходять своє втілення у системі цінностей, які домінують на сьогодні в полікультурному просторі. Слід також вказати і на те, що саме Європа вперше створила феномен теоретичної та емпіричної науки, тобто систему критеріїв, за якими певні припущення сприймаються науковою спільнотою як істинні або ж відкидаються як хибні.

Невід’ємною складовою наукової діяльності є фундаментальна наука. Президент Європейської дослідницької ради, професор М. Лєптін, наприклад, переконана в тому, що фундаментальні дослідження, які розширюють межі наших знань, допоможуть розв’язати проблеми нашого часу. На слушну думку президента НАН України, академіка А. Загороднього, фундаментальне дослідження — це активність, яка спрямована на з’ясування природи речей. Слід також підкреслити, що принципово важливою методологічною основою перспективних фундаментальних досліджень є їхня міждисциплінарність.

З нашої точки зору, українська наука як інтелектуальний феномен посідає чільне місце в системі європейських цінностей та культури. Проте дослідники в ставленні до цього питання нерідко займають протилежні або ж суперечливі позиції. Оптимістичним лейтмотивом новітніх праць відомих вітчизняних та зарубіжних учених є рефлексивне розуміння того, що саме дух культури став одним із найважливіших соціокультурних передумов народження науки нового часу, яка, зазнавши історичних трансформацій у сучасному глобальному світі, визначає стратегічні орієнтири та пріоритети розвитку європейської цивілізації. Саме тому захист науки, її методологічних і світоглядних підвалин є одним з пріоритетних завдань для дослідників як в Україні, так і у світі загалом. Варто вказати й на те, що багатотисячні маніфестації на захист науки останнім часом відбулись в Англії, Новій Зеландії, Австралії. Слід зробити застереження стосовно того, що активним, відвертим і вкрай небезпечним опонентом європейської науки, як загалом і української, виступає псевдонаука або ж такі її модифікаційні гібриди як квазінаука, фальшива наука. Вона має глибоке історичне та гносеологічне коріння. Доречно нагадати в цьому зв’язку, що термін «псевдонаука» вперше у сфері наукової думки було вжито візантійською принцесою А. Комніною ще наприкінці ХI століття. З того часу квазінаука настільки зміцнила свої позиції в гносеологічному та організаційно-структурному сенсі, що перетворилась на впливову ірраціонально-деконструктивну силу, і в сучасних умовах є реальною загрозою для розвитку науки та суспільства. Зростання псевдонаукового знання — контрмодернізаційний процес, який обумовлений низкою об’єктивних чинників і є одним із тривожних симптомів архаїзації суспільства. Спираючись на творчі здобутки вітчизняних дослідників, зазначимо, що псевдонаука — це вчення, що описує реальний світ, але при цьому припускається певних помилок. Псевдонаука імітує науку, але за своєю сутністю не є реальною наукою. До характерних рис псевдонаукового знання слід зарахувати, наприклад, такі, як: 1) ігнорування чи спотворення фактів під час дослідження; 2) відсутність переконливої фактичної і логічної аргументації стосовно отриманих результатів наукового пошуку; 3) відсутність конструктивно-критичного ставлення у науковій діяльності до політичних та релігійних доктрин і догм.

Для успішної протидії псевдонауці важливою, на нашу думку, є орієнтація сучасних дослідників на універсальні епістемологічні цінності наукового знання які, без сумніву, мають чітко окреслений європейський вимір. Це, зокрема, об’єктивність, інтерсуб’єктивність, істинність, несуперечливість, відтворюваність, можливість верифікації, обґрунтованість, точність, узгодженість, системність, естетична краса, потенційна та реальна практична корисність, перманентний розвиток тощо. До цінностей власне пізнавальної діяльності, які мають сповідувати і яких мають неухильно дотримуватися дослідники у боротьбі з квазінаукою, належать такі: конструктивно-критичне ставлення до наукового знання; постійне вдосконалення методологічного інструментарію, методичних та інноваційних засобів його здобуття; прозорість та відкритість викладення отриманих знань на сторінках фахових та інших друкованих видань; оприлюднення в системі наукової інформації лише достовірних та перевірених знань; коректне цитування використаних джерел і публікацій; категорична заборона плагіату та боротьба з академічною недоброчесністю.

Доцільно акцентувати увагу на тому, що заняття плідною науковою діяльністю сприяє формуванню раціонального, продуктивного типу мислення. Учені мають активно протидіяти псевдонауці, послідовно виступаючи проти поширення сумнівних у суспільстві псевдонаукових поглядів, експертних рекомендацій.

Слід зазначити, що наука тісно пов’язана з морально-етичними цінностями та імперативами різних культурно-історичних епох. Зі свого боку мораль значною мірою визначається наукою. Адже наука виробляє не тільки знання, а й певні етичні норми. На жаль, останнім часом у нашій країні відбулась девальвація етичних норм і цінностей, які суперечать принципам європейської культури. Щоб запобігти такому негативному розвитку подій у царині науки, вчені повинні дотримуватись етичних норм та імперативів. Першою серед них є безкорисливий пошук і обстоювання істини. Саме система моральних норм слугує для утвердження й захисту своєрідних, притаманних саме науці цінностей європейського ґатунку. Для запобігання плагіату та псевдонауці важливою є боротьба з академічною недоброчесністю, оздоровлення моральної атмосфери в науковій спільноті. «Сам факт наявності плагіату є свідченням хвороби суспільної моралі, — зазначає президент НАН України А. Загородній. — Здорове суспільство виштовхує пройдисвітів — і вони стають маргінальними». На його думку, хворе суспільство є живильним середовищем для плагіату і поширення псевдонаукових ідей. Слід підкреслити, що в НАН України на початку 2021 року створено Комісію із захисту науки, протидії псевдонауці та фальсифікації наукових досліджень. Її очолив відомий учений, академік НАН України, лауреат Золотої медалі імені В. І. Вернадського А. Наумовець.

Для плідної дослідницької роботи важливим є глибоке самоусвідомлення, рефлексивне розуміння джерел наукової творчості, її спонукальних та аксіологічних мотивів. Варто пам’ятати, що наука належить до найцікавіших, найпривабливіших форм інтелектуальної праці. А тому без глибокого зацікавлення науковим пошуком продукування яскравих, вартісних у епістемологічному сенсі ідей практично є неможливим. Талант, натхнення, спостережливість, інтуїція, осяяння є творчими симптомами інтенсивної та плідної дослідницької наукової роботи. Для того, щоб впевнено йти по стежці наукової думки, не збитися на манівці, а при цьому інтуїтивно відчувати успіх, дослідник повинен займатися наукою послідовно, настирливо, системно і головне — щоденно. Член-кореспондент НАН України Д. Зербіно дає в метафоричному сенсі цілком практичну пораду. «Якщо кинути науку на один день, — зазначає він, — то вона тебе кине на два, якщо ж ти її залишиш на два дні, то вона може тебе кинути назавжди».

Отже, незважаючи на всі суспільні негаразди в сучасній Україні, різні прикладні проблеми держави, камертон вітчизняної науки все-таки налаштований на перспективу. У рефлексивній свідомості українських дослідників мають бути назавжди закарбовані слова Б. Патона, з якими він звернувся до співробітників Національної академії наук України на сторінках газети «Світ». «Ми неодмінно мусимо вистояти, — підкреслив, він, — бо наука — той національний скарб, який ми повинні передати своїм нащадкам. Це те, що ніколи не знеціниться і завжди у цьому світі буде затребуваним». На нашу думку, саме цей інтелектуальний акорд, влучно окреслений Борисом Патоном, є квінтесенцією духовного заповіту відомого вченого для всіх науковців України, які пов’язують своє майбутнє з розвитком фундаментальної та прикладної науки. Важливо при цьому зважати й на те, що європейські цінності повинні мати для вітчизняної науки не тимчасовий, а глибинний і незворотній характер.

Про автора

Доктор історичних наук, професор Анатолій Павко — відомий учений-енциклопедист, універсальний дослідник, інтелектуал, генератор плідних, глибоких, яскравих наукових ідей. Він є потужною в науковому сенсі, багатогранною, творчою, непересічною особистістю, вченим європейського взірця. Перу професора А. Павка належать 15 монографій і підручників, приблизно 400 наукових статей з історії України, політичної історії, філософії, культурології, мистецтвознавства, політології, педагогіки, психології, теорії та історії держави і права. Як справжній учений-полігістор А. Павко є визнаним в системі академічної та університетської науки авторитетним фахівцем у царині методологічної культури аналізу актуальних, дискусійних, малодосліджених проблем соціогуманітаристики. Різні за тематичною спрямованістю, оригінальні з точки зору концептуальних і методолого-рефлексивних підходів наукові праці А. Павка наповнені інтелектуальними акордами сучасного поліструктурного соціогуманітарного знання. Вони переконливо демонструють бездоганну аргументацію, науково-пізнавальний потенціал критичного та дискретного логічного мислення автора.


Анатолій ПАВКО, доктор історичних наук, професор, заслужений працівник культури України, лауреат премії імені М. Грушевського НАН України, відмінник освіти України.