Про те, що пошта усіляко намагається поліпшити свій фінансовий стан, свідчить те, що вона позбувається всього "зайвого", зокрема і своїх виробничих приміщень, здаючи їх в оренду. З-поміж багатьох інших — пропозиція довгострокової оренди одного поверху відділення зв'язку у Чемерівцях.
Розмова з очільником «Хмельницькпошти», що відбулася майже півтора року тому, пригадалася не випадково. Тоді Микола Громов із неприхованою гордістю розповідав про те, що в одному із спальних мікрорайонів обласного центру відкрилося нове поштове відділення. На тлі того, що останнім часом мова йде все більше про їх закриття, це було неабиякою подією. Тоді ж почула прохання: «От побуваєте там, обов’язково поділіться враженнями про те, як вас обслуговують». Було очевидним, що від нового підрозділу, для роботи в якому підібрали молодих та енергійних працівників, очікують і гарних результатів.
Мені й справді довелося там не раз побувати. Але захоплення від цих відвідин, на жаль, відчути не вдалось. Навпаки — кілька разів довелось стикнутись із тим, що оператори просто відмовлялись обслуговувати. Причому з різних причин.
Перший раз це сталося, коли у відділенні не змогли підшукати належної коробки для посилки. Тоді подумалося: що ж, буває. Довелося піти до «Нової пошти», без проблем купити там коробку і повернутися назад до відділення «Укрпошти», бо відправлення отримувач просив зробити саме звідти. Про витрачений на все це час годі й казати. Однак, яким було здивування, коли у відділенні повідомили: «Таку коробку з чужим логотипом не відправлятимемо».
Виходить, якби тару принесла зі смітника, бо де ж її ще брати, все було б нормально. А так… Що робити в такому випадку клієнтові? Після невеликої словесної перепалки вдалось вмовити заклеїти чужий логотип аркушем паперу. Посилку відправили. Але яке враження міг залишити такий візит на пошту?
Наступного разу, здавалося, ніщо не передвіщало скандалу, бо що простіше, як здійснити звичайний платіж. Та ні, не все було так просто. Коли дійшла справа до розрахунку, оператор повідомила, що в неї немає здачі.
Висновок був такий: «Або йдіть міняйте гроші, або я скасовую платіж».
Парадокс полягав у тому, що з тисячної купюри потрібно було отримати решту в 30 гривень. Неважко здогадатись, що жоден із продавців навколишніх дрібних крамничок не погодився «розбивати» тисячу по десять гривень.
Та на моє зауваження, що не клієнт має вирішувати виробничі проблеми оператора, довелось почути, що це я створюю проблеми, не можу вникнути в ситуацію і вимагаю від поштовиків просто чогось нездійсненного.
Ситуація почала заходити в глухий кут: оператор не обслуговував, а йти вдруге з тією ж платіжкою не було ні часу, ні бажання.
Усе вирішилося, коли я впросила видати мені касовий чек, але не давати здачу. За нею запропонували прийти пізніше. Та справа була уже не в тих гривнях, а в тому, що знову згаяно час і зіпсовано настрій. Тож наступні походи до відділення почали викликати тривогу і внутрішнє напруження: а що цього разу?
Заради справедливості варто зазначити, що кілька разів обійшлось без пригод, оператори чемно віталися, бажали гарного дня і пропонували різні послуги. Та тривало це не так вже й довго. Аж поки я знову не прийшла у відділення із комунальними платіжками. Моя біда була в тому, що я зробила це в післясвятковий день.
Спочатку втішилася: одинадцята ранку, в залі лише один клієнт, отже, все буде швидко. І тут почула: «Якщо з «комуналкою», то приймати більше не будемо?
— Чому?
— Бо у нас закінчився ліміт.
Мої запитання: «Що за ліміт, хто його встановив?» змусили оператора занервувати. Вона тут-таки пояснила мені, що в країні вихідний, а вона не зобов’язана розказувати мені, який у відділення ліміт і те, що його встановила центральна каса «Укрпошти», бо відділенню немає куди подіти гроші.
Напевно, мені потрібно було звернутись до «центральної каси», щоб вона пояснила, чому на дверях відділення висить оголошення, що в цей день воно працює за звичним режимом. І зарплату працівниця, очевидно, отримувала не за скороченим графіком, а в повному розмірі. Чому перед клієнтом, котрий прийшов отримати послугу і заплатити за неї гроші, знову зачинилися двері? Чому мені довелось йти наступного дня, стояти в довгій черзі, щоб нарешті віддати свої гроші «Укрпошті»? Але де ж її шукати, ту «центральну касу». Та й чому я це маю робити?
На перший погляд, усі ці історії доволі дрібні. На них можна було б і не звернути уваги, якби вони не повторювались із такою завидною наполегливістю.
Ловлю себе на думці: в мене не виникало жодних проблем із поштовими відправленнями під час спілкування з конкурентами «Укрпошти». І завжди вдавалося сплатити все з першого разу в інших фінансових установах. Чому на пошті не так?
Останнім часом тільки й мова про те, що підприємство зазнає збитків і через це змушене скорочувати не десятки, а сотні нерентабельних відділень, переходити на пересувні пункти обслуговування. А при цьому, виходить, клієнту не так вже й просто заплатити пошті й тим самим підтримати її фінансово.
Можливо, це просто мені так «пощастило». А, може, це пошта так відверто не цінує своїх клієнтів? Даремно. Бо не буде їх, то й для кого тоді пошта?
Хмельницький.
Фото з відкритих джерел.
