Тут ітиметься про активну позицію, зокрема українців, які проживали на території власне тодішньої Росії, а точніше в її столиці — Москві.

Ще задовго до комуністичного ГКЧП та прийняття Верховною Радою України Акта проголошення Незалежності України 24 серпня 1991-го українці Москви, історичну пам’ять котрих пробудила Горбачовська перебудова, стали активістами Московської асоціації сприяння Народному рухові України, (очолюваної Євгеном Сярим), Українського товариства культури «Славутич», Українського молодіжного клубу (очолюваного Павлом Жовніренком), Московської бібліотеки української літератури (очолюваної Юрієм Кононенком).

Саме члени Московської асоціації сприяння Народному рухові України були постійними учасниками багатотисячних мітингів московських демократичних рухів, виходячи на них із синьо-жовтими, а іноді — і з червоно-чорними прапорами. А гасла, з якими ми виходили на них, щоразу ставали дедалі радикальнішими і... шокували московську демократію!

Одним із таких гасел стало вже історичне «Долой империю красного фашизма!», винесене нами, «московськими рухівцями», разом з українськими прапорами на знамениту першотравневу демонстрацію Гдляна-Іванова на Красній площі Москви.

Незабаром це гасло стало символом барикад Білого дому в Москві під час сумнозвісного путчу ГКЧП.

19 серпня 1991 року. Тоді на барикади Білого дому разом з московськими демократами вийшли кілька тисяч українців Москви, котрі й утворили символічну «Українську сотню», яка стояла на барикадах Білого дому під синьо-жовтими прапорами та гаслом «Долой империю красного фашизма!» до повної перемоги над гекачепістами.

А 24 серпня, коли Верховна Рада України зробила другий (після Декларації про суверенітет) історичний крок до відновлення повної незалежності країни, прийнявши історичний Акт, з неймовірним піднесенням і невимовною радістю сприйняли цю новину...

Але разом з тим до 1 грудня 1991 року формально незалежну Україну не визнавала жодна держава — всі чекали на результати майбутнього всенародного референдуму, сподіваючись, особливо в Москві, на негативні або непереконливі результати голосування. І саме на це працювала вся пропагандистська машина нової «демократичної» Росії та така сама її «еліта»!

Отож на заклик Народного руху України активісти українських організацій у Москві розпочали щоденну агітаційну кампанію на підтримку Акта про Незалежність України. Суть цієї кампанії полягала в щоденному розповсюдженні листівок на підтримку незалежності в кожному купе кожного потяга, які вирушали з Київського, Курського та Павелецького вокзалів Москви до України (особливо ретельно тих, які йшли на схід і південь України та в Крим)! Адже пасажири цих потягів мали достатньо часу для доброго ознайомлення й обговорення між собою прочитаного матеріалу переконливої аргументації за незалежність, підготовленої Народним рухом!

За декілька місяців агітації в такий спосіб вдалося розповсюдити десятки тисяч листівок і патріотичних газет саме в ті регіони, за які було найбільше переживань... Напередодні самого голосування було прийнято рішення всім активістам брати короткочасні відпустки на тиждень та їхати кожному на схід і південь України в ті міста та містечка, де хто з них мав своїх родаків, і продовжувати агітацію там на автовокзалах і приміських залізничних вокзалах, допомагаючи місцевим патріотам.

Тож тепер десятки тисяч рухівських листівок і газет поїхали із Сум, Харкова, Луганська, Донецька, тодішнього Дніпропетровська, Запоріжжя, Херсона, Миколаєва, Одеси і тодішнього Кіровограда автобусами й електричками по навколишніх містечках і селах...

І ми всі були в захваті від загального результату голосування українського народу за голосування саме в цих, таких важливих регіонах, де понад 83% підтримали доленосний Акт про Незалежність! Адже кожен відчував, що приклався в міру своїх можливостей до отриманого переможного результату українських патріотичних сил. Радість була невимовною, адже 1 грудня 1991 року більш як 90% виборців дали ствердну відповідь на запитання: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення Незалежності України?».

Не було жодного регіону, жодного населеного пункту, де ідея незалежності країни не знайшла б підтримки більшості громадян. Утретє за 350 років нашої героїчної і водночас трагічної історії — від Визвольної війни середини ХVІІ століття — Україна здобула самостійність. Всеукраїнський референдум перекреслив рішення березневого референдуму про збереження Союзу РСР, поховавши всі сподівання московських імпер-шовіністів! Його підсумки створили правову основу для перетворення декларованої незалежності на реальну. Вікова мрія українського народу про незалежність знайшла політичне оформлення. Саме цей доленосний історичний референдум став основоположником майбутнього самостійної, демократичної, незалежної, правової європейської країни — України!

І вже наступного дня, 2 грудня 1991-го, незалежність України визнали Польща і Канада, 4 грудня — Литва і Латвія, а ще до кінця року Україну визнали понад 40 держав.

Усі українці, які причетні до цієї справді історичної події — Всеукраїнського референдуму з відновлення Незалежності своєї держави, мають повне право пишатися, що жили і брали участь державотворенні сучасної України.

Георгій ЛУК’ЯНЧУК, секретар Московської асоціації сприяння Народному рухові України в 1989—1991 роках.

На знімку: вручення пам’ятної медалі «За гідність і патріотизм» головою Київської організації НСЖУ М. Сорокою Г. Лук’янчуку на честь 30-річчя відновлення незалежності України та 30-річчя Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року.

Фото надано автором.