В’ячеслав Соколов з академіками НААНУ Савелієм Лифенком та Анатолієм Лінчевським на дослідному полі (зліва направо).

Нинішнього року Селекційно-генетичний інститут — Національний центр насіннєзнавства та сортовивчення відзначає своє 110-річчя. Провідна наукова установа нашої країни із селекції сільськогосподарських культур розташована на околицях Одеси й успішно працює впродовж 80 років до й 30 років після здобуття Україною незалежності. Про те, як змінювалася ситуація, які завдання доводиться вирішувати сьогодні, наша бесіда з директором інституту, членом-кореспондентом Національної академії аграрних наук, заслуженим працівником сільського господарства В’ячеславом Соколовим.

Нові технології зсунули терміни посіву

— Поштовхом до розвитку землеробства на півдні України став розвиток на рубежі ХІХ—ХХ століть капіталізму і, як наслідок, — зростання міст, каже В’ячеслав Михайлович. — Людей треба було нагодувати, і врожай пшениці у 16 центнерів з гектара вже не здавався достатнім. Збільшити його можна було лише за рахунок наукової селекції. Тому це питання поставили на порядок денний уже 1912 року! І відтоді селекціонери завжди орієнтуються на підвищення продуктивності зернових, бо проблема забезпечення людей якісними харчовими продуктами не стає менш актуальною. Потрібні сорти, стійкі до хвороб, шкідників, несприятливих умов довкілля. А також ті, що враховують усі ці моменти технології вирощування зернових культур.

— Враховуючи все це, сьогодні на перший план виходять нові умови, пов’язані зі змінами клімату?

— Причорномор’я — це традиційно зона вирощування високоякісного зерна, хоча вона завжди залишається і зоною ризикованого землеробства. Високі температури влітку, мало опадів, іноді суворі зими. Тому селекціонерам доводиться вести пошук сортів — спекостійких (нетривалий час), стійких до посухи (тривалий час у певний період росту).

Ми разом із селекціонерами країн Чорноморського басейну пропонували в рамках ЄС створити зону гарантованого отримання високоякісного зерна. Нас не підтримали, тому що в багатьох європейських країнах застосовуються інші технології випікання хліба, і він не посідає там таке важливе місце в системі харчування, як у нас.

Чимало уваги селекціонери сьогодні приділяють питанням скорочення періоду вегетації, щоб створювати скоростиглі сорти.

За останні 20 років ми істотно змінили технологію вирощування озимої пшениці в Одеському регіоні. Сорти, які вирощували, наприклад, після війни, мали період яровизації 50—60 днів. Орієнтувалися на те, що морози на Одещині починалися приблизно із 5 грудня. Завдяки новим технологіям нам вдалося на місяць зсунути терміни посіву. І тепер оптимальний час посіву в Одеській області — це період з 25 вересня до 5 жовтня.

— В’ячеславе Михайловичу, сьогодні дедалі більше уваги приділяють сортам ячменю — дворучкам, які можна висівати і восени, і навесні...

— Ситуація з ячменем завдяки сортам-дворучкам справді змінилася. Це культура з високим експортним потенціалом. Раніше на Одещині озимий ячмінь займав 100 тисяч гектарів, ярий, який виступав як страхувальна культура, — 70 тисяч. Нині загальні площі становлять 300—400 тисяч.

Восени вони витримують пізніші терміни посіву порівняно з типово озимими сортами, а навесні раніше відновлюють вегетацію. Це дає змогу краще розвинутися при пізніх сходах, що в посушливому степу трапляється доволі часто, а також розкущитися при зимово-весняних сходах. Дворучки мають вищу врожайність порівняно з ярими. Їх можна сіяти напровесні й навіть узимку під час відлиги, що важливо в умовах зміни клімату.

Нині ми займаємося тим, щоб отримати сорти-дворучки пшениці. На мій погляд, найкращою захисною властивістю від мінливих умов навколишнього середовища є генетична різноманітність оброблюваних у нас сільськогосподарських культур.

— А умови навколишнього середовища дійсно серйозно змінюються?

— Міркуйте самі. Раніше найпівнічнішою областю, де вирощувався наш сорт пшениці Чайка, була Полтавська, розташована в центральній частині України. Наразі наші сорти добре почуваються в Тернопільській, Сумській, Хмельницькій, Чернігівській, Житомирській областях, тобто зона поширення змістилася на захід та на північ. Це пов’язано з потеплінням клімату.

Академік Микола Литвиненко демонструє сорт пшениці Красуня одеська.

Схрещуванням пшениці з пирієм зміцнили гени

— Як нові умови клімату впливають на збудників хвороб зернових культур?

— Вони дуже швидко видозмінюються та пристосовуються. У зв’язку з цим сорти, що вирощуються, вражаються хворобами й шкідниками. Тому слід шукати варіанти створення сортів пшениці зі стійкістю до хвороб, як у її диких родичів. Вони, як відомо, виживають у будь-яких умовах. Хороші результати дає схрещування пшениці з пирієм. Цей бур’ян має сильні стійкі гени. І цю його властивість треба використовувати.

Пшениця для України залишається головною продовольчою культурою. Але навіть на Одещині можна виділити п’ять ґрунтово-кліматичних зон, особливості яких слід враховувати при посіві зернових.

— У світі дедалі більше цікавляться вирощуванням кукурудзи...

— Не випадково, адже з неї можна виготовити майже 400 продуктів. У нас поступово формуються зони вирощування цієї культури. Умови Одеської області не дуже підходять для вирощування кукурудзи за сумою опадів та ефективних температур. Але завжди рятував розподіл опадів у весняно-літній період. Саме тому культура прижилася, посіви стабілізувалися на площі 100—150 тисяч гектарів. Вона в нас більше йде на внутрішньогосподарські потреби і не є товарною, як, скажімо, у Вінницькій чи Тернопільській областях.

— В Україні дедалі більше площ займає ріпак. Фахівці по-різному ставляться до цієї культури...

— Вона виснажує ґрунт. І хоча економічно вигідна, Західна Європа, переймаючись родючістю своїх земель, відмовляється від вирощування ріпаку, зіпхнувши це на Україну, Молдову.

— А соняшник?

— Це культура з високим потенціалом. Раніше соняшник займав до 10% посівних площ. Після нього наступного року обов’язково йшов пар, тому що перший рік соняшник — це культурна рослина, на другий рік — бур’ян через падалицю. Сьогодні, при нових гібридах та сучасних технологіях, що дають змогу досить ефективно боротися з бур’янами та вовчком, посівні площі значно зросли. Що, проте, негативно позначається на стані ґрунту. 

Наш внесок у макарони безцінний

— В’ячеславе Михайловичу, які культури, на ваш погляд, недооцінені й погано використовуються?

— Наприклад, сорго, одна з найпосухостійкіших культур. Її активно вирощують у США. Можливо, у нас ще немає успіхів у селекції цієї культури і немає традицій споживання. Сорго забезпечує якісні корми для птахів, кормові суміші. І в зоні Причорномор’я ця культура цілком могла б замінити ярий ячмінь. Вона дає врожаї до 100 центнерів з гектара. У харчуванні людей важливішу роль відіграють зернові та круп’яні культури, такі як просо, гречка, овес, горох.

Але хотілося б знову зупинитися на макаронних виробах. Наприклад, у магазинах багато імпортних сортів макаронів. Виготовляються вони із твердих сортів пшениці. Саме нашими селекціонерами вперше у світі створено озимі сорти твердої пшениці. Не всі знають, що академік ВАСГНІЛ Ф. Г. Кириченко разом зі своїм колективом ще у 40-ві роки минулого століття відкрив нову сторінку у землеробстві, створивши озиму тверду пшеницю. За врожайністю вона зрівнялася із сортами м’якої озимої пшениці. За останні роки в результаті селекції створено сорти короткостеблового типу Престижний, Блискучий, Яскравий, Янтарний, Благородний, що перевершують за врожайністю сорти Мічурінку та Новомічурінку, які висівали раніше. Вони здатні давати по 55—75 центнерів зерна з гектара — прекрасної сировини для макаронної промисловості, що не поступається найкращим зарубіжним зразкам. Але уведення цієї культури у виробництво відбувається незадовільно. Головна причина — розбіжність відомчих інтересів виробників зерна, представників борошномельної галузі та переробників сировини. Якби вдалося їх подолати, отримали б сучасне виробництво макаронів високої якості в Україні. І витіснили б із вітчизняного ринку імпорт.

— Чи вдається залучати до роботи в інституті молодих учених? Адже підготовка селекціонера — процес нешвидкий...

— Я закінчив аспірантуру 1974 року. Перший успіх як селекціонера датується 1987-м. Тобто мені знадобилося 13 років, щоб отримати перший гібрид! Фахівцями Світового банку підраховано і нашим досвідом підтверджено, що на професійну підготовку висококласного селекціонера треба витратити майже півтора мільйона доларів. Нам треба зберегти потенціал спеціалістів, здатних допомагати вести ефективне господарювання на землі. А готують кадри в нас добре. З аспірантів Селекційно-генетичного інституту кілька осіб успішно працюють у зарубіжних фірмах. Та й узагалі в сильному господарстві потрібно як мінімум 12—13 спеціалістів із вищою освітою — директор та його заступники, головний бухгалтер та бухгалтери, агрономи, зоотехніки, ветеринар, інженери. Якщо їх не буде, ми дедалі більше аграрної продукції завозитимемо в країну, а не продаватимемо за кордон. Хоча експортний потенціал України як аграрної країни, як і раніше, дуже високий.

З історії створення

Уже в другій половині ХІХ століття на півдні України вирощували багато місцевих сортів пшениці. Відповідно до «Класифікації Одеських зернових хлібів урожаю 1892 року», вирощували місцеві сорти озимої пшениці: сандомірка, біла м’яка, костромка, біла склоподібна, кремениста,  польська світло-червона, бессарабська темно-червона, червоно-жовта, жовта м’яка. Деякі аграрії збирали місцеві сорти, вивчали їхню продуктивність і видову різноманітність. Сільськогосподарське товариство Півдня України вирішило об’єднати їхні зусилля та створити у 1894 році дослідницький заклад з вивчення агротехніки вирощування зернових — Одеське дослідницьке поле. Під нього було виділено 20 десятин вільної землі та 75 десятин від міського товариства. Дослідницьке поле очолив В. Г. Ротмістров. Від самого початку керівник запровадив конкурсну систему досліджень, у якій брали участь і вітчизняні, і зарубіжні вчені.

8 березня 1912 року Комітет із завідування дослідним полем ухвалив рішення про організацію відділу селекції. Керівництво ним запропонували доценту Новоросійського університету Андрію Сапегіну (згодом — академік АН УРСР, віце-президент АН УРСР, заслужений діяч науки Української РСР). Фактично відділ почав працювати вже у квітні 1912 року, коли А. Сапегін разом із чотирма студентами-практикантами здійснив перші селекційні посіви. Це і стало відправною точкою створення в Одесі Селекційно-генетичного інституту, нині — Національного центру насіннєзнавства та сортовивчення.

Одеська область.

Фото надано автором.