Афіша з автопортретом художниці.
«Запрошую всіх охочих на виставку моїх робіт про Україну та перебіг війни. Всі картини я намалювала під час війни, перебуваючи в Оулу».
Це повідомлення не могло залишити байдужими багатьох українців, які після віроломного нападу рашистів мусили виїхати з рідної країни шукати тимчасового захисту в далекій, але гостинній Фінляндії.
За півгодини до офіційного відкриття виставки прошу Ірину розповісти про себе і про втілення творчого задуму.
- Коли розпочалася війна, я була у відрядженні за кордоном. Хотіла повернутися до Києва, але старша сестра Тетяна, яка вже десять років живе в Оулу, наполягла, щоб я їхала до неї. Наша молодша сестричка Софія, яка в ті дні була в Києві, спочатку виїхала до батьків на Волинь, а коли й там стало неспокійно через обстріли з територій «русского міра», приєдналася до нас.
- Ви займаєтеся живописом професійно? - уточнюю.
- Вищу освіту здобувала в Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва імені Михайла Бойчука. Зараз він - уже академія. Ось і Софія там навчається. Навчалася до війни… - зітхає Ірина. - Я після вишу не так багато малювала - лише інколи, на прохання друзів. Переважно працювала за напрямом графічного дизайну. І ось коли приїхала до Фінляндії, Тетяна запропонувала, оскільки я втратила роботу, повернутися до малювання. Так і сказала: «Твою творчість мають бачити люди».
- Це мотивує по-новому глянути на себе й навколишній світ. А особливо в часи, що докорінно змінюють звичне життя, - підтримую розповідь Ірини.
- Саме так і сталося, - підхоплює вона. - Я датувала свої роботи, щоб можна було зрозуміти, в якій послідовності їх писала, з чим це пов’язано і які події в Україні передували. Іноді мені здавалося, що інформації в Інтернеті недостатньо, тоді хотілося зробити власне доповнення. Думаю, що кожна моя робота - це крик про страхіття на рідній землі. Наприклад, мої «Соняшники» - то відгук на прохання українців до НАТО закрити небо від російських ракет і бомб. Тоді - 7 березня - це було дуже актуально.
Зараз я розумію, наскільки сильні й мотивовані наші Збройні Сили. Ось іще один крик душі - картина «Маріуполь - місто духів». У часи цих страшних випробувань переконуєшся: ми незламна нація. А ще мені повсякчас хочеться наголосити, - усміхається Ірина, - що українські дівчата найсильніші у світі.
До речі, Ірина й Софія працювали не лише в творчому тандемі (є тут і кілька робіт молодшої сестри), а й самі розміщували картини на стінах і колонах зали.
У галереї тим часом відвідувачі з цікавістю оглядали роботи, захоплено ділилися враженнями від побаченого під звуки мелодій улюбленого «Океану Ельзи». І після відкриття виставки в залі лунали українські пісні. Ірина здивувала всіх ще одним своїм талантом - як співачка. А потім уже всі наші земляки натхненно виконали Гімн України та пісню «Ой у лузі червона калина...», що з перших днів війни стала загальнонародним гімном Українського спротиву загарбникам.
Зацікавлено сприймали атмосферу презентації і місцеві жителі, котрі теж були присутні. В залі було чути фінську, англійську, та попри мовні бар’єри люди добре розуміли головне: добро переможе зло. Справедливість і людяність - головне. І в цьому - місія мистецтва.
Людмила МЕХ,
заслужений журналіст України.
Фото Сергія ШЕВЧЕНКА.
