Власкор «Голосу України» на Херсонщині Сергій Яновський добре відомий нашим читачам. Він, перебуваючи в окупованому рашистами, але нескореному Херсоні, понад півтора місяця щодня передавав до редакції інформацію та репортажі очевидця. Коли загроза життю журналіста стала реальною, Яновський покинув місто. Розповідь про це ви могли прочитати в одному з недавніх номерів газети.

А щойно ми одержали від Сергія оповідання «Окупація. День перший», написане ним ще в рідному місті. Ця проза важка, в ній жахливе перемішане з трагікомічним. Для публікації ми обрали якраз гротескний уривок. Тут ідеться про те, як троє херсонських бомжів, Жорка, Геля й Помідор, вийшли вранці похмелитися, не знаючи, що місто вже окуповане. Не знали вони й про те, що в цей самий час троє російських десантників, Бурят, Демон і Брага, отримали наказ «раздобить в городє бухла». Згодом їхні маршрути перетнулися…

Розкидаючи брудне шмаття, накидане просто на труби центрального опалення, вранці важко виповзав зі свого гніздечка в колодязі теплотраси заслужений міський волоцюга Жорка. В голові бомкали дзвони, у роті було так, наче туди цілу ніч випорожнялися всі миші, які тільки бігали бетонованим підземеллям. Жорка з натугою підвівся з «королівського ложа». Отак дегустований учора самогон від квартальної шинкарки Надюхи вивів його з ладу.

Довгоочікуване повстання Жорки з мертвих радісно вітали Помідор та Геля — сусіди по апартаментах. Ефект від Надюхіної амброзії вони подолали раніше. Геля і Помідор свого старшого дуже поважали. Той завжди щось вдало прокручував, вміючи і харч і до харчу роздобути. А ще Жорка вважався крутим. Порпаючись якось на звалищі, витяг зі сміття заряджений обріз двостволки. І, виходячи на вулицю, тягав його за пазухою. Жодного разу з нього не стріляв, але двоє членів «сімейки» відали, що в старшого є грізний сюрприз напохваті. І через той сюрприз навіть позаочі звали Жорку не Жоркою, а Крутим. Отак, з великої літери!

Тепер Помідор і Геля чекали від старшого одкровення. І Жорка сподівань не зрадив — у Помідора від утіхи аж червона (через неї й поганяло таке отримав) пика засяяла.

— Учора ж бачили: в місті повний аллєс. Війна не війна, чи заваруха якась «на повен зріст». Схоже, все начальство повтікало, народ поховався, магазини закриті. Зуб даю: саме час узяти на шарап те здоровецьке одоробло із супермаркетом. Мені його понтова скляна стіна ще раніше в око впала, та на охорону лізти було стрьомно. Я ж не якийсь там гоп-стопник, а чесний крадій, — прорік отаман.
Довго не збиралися. Прихопили торби типу «мрія окупанта». Помідор витяг з нички обрізок труби, сплющеної, як фомка, Жорка запхав у подерті штани свою кастровану двостволку. Несвята трійця попхалася з барлога в бетонному колодязі нагору.

Жорка як планувальник операції знову виявився на висоті. Торговий центр сяяв вогнями як завше, але біля входу не юрмилися покупці, між секцій не крокували охоронці в формі. Помідор підійшов до скляних дверей, прислухався і з розмаху гепнув по склу своєю ломакою. По склу побігли тріщини, але воно втрималося. Тоді взялися ламати двері втрьох. Незабаром пробили величеньку діру й всоталися досередини, як вітерець у кватирку.

Спершу йти намагалися тихесенько, не тупцяючи. Далі закрокували впевненіше. З дверима до продуктового супермаркету впоралися вже швидше. Світло тут горіло де-не-де: адміністрація електроенергію економила. Та його вистачило, аби Геля уздрів полицю із панським віскі, ромом, бренді та лікерами й захоплено гукнув: «Братва, та це ж наче сон — стільки всього, і все наше. Крутий — ти бог!» На невмиваній Гелиній фізії розпливлася блаженна посмішка: мрії збувалися!

Обов’язки розподілили швидко: Геля обережненько згрібав у торбу буржуйські пляшки — це ж вам не Надюхіне пійло. Помідор очищав холодильні вітрини від копчених окостів, ароматних ковбас і соковитої шинки в плівці. Бенкет на трубах теплотраси намічався грандіозний. Але Жорці такі дрібниці не личили. Як справжній отаман, він заходився поповнювати «золотий запас», виламуючи пластикові ящички касових апаратів.

Із напханими торбами щаслива компанія рушила до виходу. Геля вирвався вперед, аби швидше опинитися у затишній, обжитій бетонній нірці. Й відчути омріяний смак ніколи не пробуваного закордонного бухла.

Та біля розтовчених дверей наштовхнувся на фігуру в однострої зі шпалером і сахнувся назад. Під дахом споживчого храму розлігся хрипкий крик: «Атас, мєнти!»

…Бурят зі своєю «бригадою ух» чимчикували незнайомими вулицями, розглядаючись довкола. Все було яскраве, з іноземними написами, які казна-що означали. Трохи ображали зустрічні перехожі — сахалися від компанії доблесних воїнів, наче від чуми. Дурні: їх від нациків визволяти прийшли, а вони бояться. Отак і швендяли напівпорожніми кварталами, аж доки попереду не постав торговий центр. Він заманливо сяяв вогнями навіть серед білого дня і гордовито виблискував на два поверхи своїм скляним фасадом. Прочитавши на ньому зрозуміле слово «Фабрика», Бурят задумливо почухав потилицю. Якщо це завод, то до чого плакати з рекламою їжі, ювелірки й одягу? Та всім роздумам поклав кінець прозорий натяк у вигляді розтрощених дверей, які просто запрошували до відвідин славних гвардійців-десантників.

Демон у своєму скорохватському азарті просунувся у ті двері першим. Далі Бурят надав Бразі прискорення підсрачником. Пересвідчившись, що все тихо, за ними приставними кроками потягся і обережний сержант. Аж раптом з-за якогось скляного закапелку виринули чоловічі постаті й залунав крик.

На тривогу волоцюга Жорка зреагував першим: кинув свою торбу, рвонув зі штанів обріза й потягнув спускового гачка. Заряд картечі ввійшов Демонові під обріз шолома й умить перетворив фізіономію на криваву кашу з білими уламками щелепних кісток. Демон завалився на підлогу, не встигнувши й кавкнути. Другий заряд вліпився Буряту точнісінько проміж ніг — бронік із марихуаною у загашнику за пластиною ніяк не допоміг. Падаючи, сержант рефлекторним рухом також натиснув на гачок свого «калаша» й видав чергу на весь ріжок. Черга майже впритул навскоси перекреслила кострубату Жорчину постать. А далі бронебійно-запалювальні кулі полетіли трощити на своєму шляху скляні вітрини, пластикові прилавки, штабелі якогось краму. То тут, то там замайоріли вогняні язички. Розгорялася пожежа, але Бурят уже її не бачив.

Наполохані Геля з Помідором стрімко накивали п’ятами до рідної нірки в теплотрасі, кинувши і здобич, і підстреленого отамана Жорку. Йому вже було не допомогти. 

Брагу теж наче вихором знесло — десантник забився за покинуту цивільну машину на паркувальному майданчику та волав у рацію: «На помощь! Нападєніє! Всєх убілі. Я в торговом цєнтрє — трі квартала влєво от расположєнія!» Про «калаша» за спиною і не згадав, так підгорало.

Тим часом на перестрілку нагодився патруль міських дружинників — двійко беззбройних студентів, котрі доброю волею зголосилися на час безвладдя порядок підтримувати. Побачивши пожежу, стали набирати з мобільних 101, але в диспетчерській рятувальників глуха мовчанка. Зазирнули до торгового центру, і все стало зрозуміло: два трупи й третій у болотного кольору однострої, що підпливав власною кров’ю.

— Давай отого пораненого на двір витягнемо й викличемо «швидку». Хоч росіянин, а все ж людина, — запропонував старший патрульний.

Сержанта відтягли до автобусної зупинки поруч. Той уривчасто простогнав, подавши надію на те, що зусилля не марні. На диво, «швидка» відповіла, й диспетчер пообіцяв прислати машину.
І тут на дружинників вилетіла команда швидкого реагування — розлючений Моджахед із гуртом захеканих бійців, котрі тримали зброю напоготові. Одразу тріснули автоматні черги, що схрестилися на дружинниках. Ті завалилися мовчки. 

Потім Жорку та нещасних патрульних повантажили в чорні мішки й відвезли на міське кладовище разом із ще кількома десятками відчайдухів з тероборони. Ті з самими автоматами й старими «граніками» дали відчайдушний бій ворожій колоні. І їх рано-вранці розстріляли з гармат і крупняку просто під обраними за прихисток бузковими кущами. Щоб провести новопреставлених рабів божих в останню путь, кладовищенські робочі довго шукали батюшку. І один сміливець у рясі таки не злякався виконати свою християнську місію. Щоправда, не всіх вдалося впізнати — скалки, вибухи й важкі кулі порозривали деякі тіла на шматки. Тож таких ховали безіменними.

А Бурят, сержант гвардійського десантного полку, оклигав у сімферопольському шпиталі. Нижче живота щось віддавало гострим болем. На обхід причимчикував професійно стурбований лікар, котрий за медичною звичкою узявся над пацієнтом чорно жартувати. Мовляв, житимеш. «Є і погана новина: тобі відстрелили ліве яєчко. Чи будуть у тебе діти, сказати не беруся. Але ж живий — це головне!»

Повеселив недостреленого десантника тільки візит мордатого полковника у супроводі вертихвісток із мікрофонами та камерами. Полкан закріпив Бурятові просто на піжаму медаль «За відвагу», й Бурят дізнався про себе, що він неабиякий герой — дав запеклий бій розвідгрупі озброєних до зубів «Джавелінами» нацистів.

Та Бурята це вже не обходило. Він відвоювався.

Херсон.

22 квітня 2022 року.

На знімку: той самий торговий центр, про який ідеться в цьому уривку з оповідання.