Цей день, якому передувала кропітка робота народних обранців, політиків, правників, істориків, став важливим етапом українського державотворення. За документ, що становить ядро національної правової системи, віддали свої голоси 315 парламентаріїв, які працювали всю ніч з 27 на 28 червня — загалом майже 24 години. Із них останні 14 — без перерви.

Ухвалення Конституції закріпило правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність. Соціальна цінність Основного Закону ще й у забезпеченні прав та свобод українських громадян. Людина, її життя та здоров’я, гідність і честь, недоторканність, безпека визнаються пріоритетом державної політики. Одним із ключових положень Конституції стала п’ята стаття, згідної з якою «носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ».

Важлива віха на шляху українського державотворення

Напередодні ухвалення Основного Закону незалежної держави розгорнулися політичні та історичні баталії. До 1996 року Київ використовував Конституцію УРСР. Першу радянську Конституцію України, яка була калькою Конституції російської федерації, прийняли в березні 1919 року. В ній світле майбутнє уособлювала диктатура пролетаріату та його боротьба за торжество «світової комуністичної революції». Після утворення СРСР у 1922-му прийняли загальносоюзну Конституцію, а на XI Всеукраїнському з’їзді рад 1929-го оформлено нову Конституцію УРСР. До «сталінської» Конституції 1936 року українців вели через примусову колективізацію, Великий терор та Голодомор-геноцид. Крах радянської імперії став і крахом її основного закону, що декларував свободу совісті, слова, друку, а насправді узаконював монополію компартії, тоталітаризм і беззаконня.

Новітній конституційний процес в Україні розпочався з відновленням незалежності Української держави. До ухвалення Основного Закону країна пройшла чималий шлях — у 1992 році відбулося всенародне обговорення проекту Конституції України, який підготувала Конституційна комісія. 26 жовтня 1993 року вироблено остаточний варіант документа, а в листопаді 1994-го, після дострокових виборів Президента та парламенту, народні депутати створили нову Конституційну комісію. 8 червня 1995 року був підписаний Конституційний договір між Президентом України та Верховною Радою про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період прийняття нової Конституції. Тривалий час ліва частина парламенту відмовлялася розглядати проект Конституційної комісії, якщо одночасно не будуть розглядатися інші проекти, зокрема й напрацювання комуністичної фракції, які мали конституційно закріпити існування УРСР. Не давали зрушити справу з місця і десятки інших альтернативних варіантів та нових розділів, а також дві тисячі поправок.

Однак після ухвалення Верховною Радою Постанови «Про процедуру розгляду проекту Конституції України в другому читанні» все ж розпочався марафон, який тривав майже 24 години та завершився прийняттям історичного документа державної ваги. Як зазначають в Українському інституті національної пам’яті, серед питань, які викликали найбільші дискусії у сесійній залі, були державні символи та статус Криму. Ліві категорично не погоджувалися на синьо-жовтий стяг, тризуб і гімн «Ще не вмерла Україна», бо мріяли про відновлення радянської імперії та пропонували відкласти розгляд цього питання на роки.

Оскільки комуністична символіка не проходила ні за яких умов, після багатьох голосувань депутати дійшли компромісу: ліві голосують за синьо-жовтий прапор та інші державні символи, а праві — за автономію Криму. Втім, частина народних депутатів таки наполягала на тому, що достатньо обмежитися наданням півострову статусу області.

Один із співавторів тексту Основного Закону Віктор Мусіяка пригадував, що текст Конституції готувався з урахуванням досвіду конституціалізму та побудови конституційних текстів в Європі та США. Втім, Україна має свої традиції конституціалізму з давнім історичним корінням. Серед їх особливостей — демократизм та повага до індивідуальних і суспільних прав. Ці засади формувалися протягом століть у відповідності до національного характеру українців та способу їхнього життя.

Перші конституційні ідеї та перша спроба зведення правових норм відбулася за часів Київської Русі й була зафіксована в «Руській Правді» (XI—XII ст.), яку почали укладати за Ярослава Мудрого на основі звичаєвого права. Цим документом, що є першою і найважливішою пам’яткою в історії права і держави Україна, вперше офіційно захищається становище жінки, матері, дружини, яка після смерті чоловіка ставала главою сім’ї і зберігала своє майно. Характерною прикметою «Руської Правди» був гуманізм — смертна кара замінювалася грошовою компенсацією, а будь-який злочин кваліфікувався як образа суспільства. Попри привілейоване становище вищих прошарків тогочасного суспільства, всі вільні люди перебували під захистом «Руської Правди», головним завданням якої було давати право членам суспільства боронити своє життя, здоров’я і майно, а судові — підставу для справедливого вироку.

Від «Руської Правди» до системи правових норм

Норми «Руської Правди» застосовувалися і після розпаду Київської Русі — в Галичині до 30-х рр. XV ст., на землях Великого князівства Литовського — до 40—60 рр. XV ст. Литовські статути 1529-го, 1566-го та 1588 років (три їх редакції написані слов’янською мовою) увібрали в себе правові традиції Київської Русі й середньовічної Європи. Ці документи встановлювали межі князівської влади та захищали права суспільних станів. Сліди Ярославого збірника документів помітні в працях та правничих збірниках інших народів, зокрема, в польських статутах короля Казимира, на території московської держави до затвердження Судебника 1497 року. Втім, за твердженням історика права Федора Леонтовича, «московське законодавство в час Судебників губить усякий зв’язок з старовинно-руським правом».

Величезний правотворчий потенціал української нації знаходить відображення в Актах козацької доби другої половини XVII століття, зокрема, в Зборівському договорі козаків з польським королем Яном Казимиром, що легалізував самоврядність Війська Запорозького; у Березневих статтях Богдана Хмельницького, що регламентували політичне, правове, фінансове та військове становище України після Переяславської ради 1654 р.; у Гадяцькому трактаті, згідно з яким рівноправні Гетьманщина (Велике Князівство Руське), Польща (Річ Посполита) і Литва створювали федерацію трьох самостійних держав, об’єднаних лише спільно вибраним королем.

Український конституціоналізм часом випереджав європейський. Правова пам’ятка, яку ще називають Конституцією Пилипа Орлика 1710 року, — «Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовим правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою» першою в Європі обґрунтовує можливість існування парламентської демократичної республіки. Документ закріплював розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову, а також гарантував права і свободи в козацькій державі. Серед прогресивних ідей були й такі: не допускати зловживань козацької старшини; боронити від кривд козаків і посполитих селян; звільняти від податків і повинностей козацьких вдів, сиріт і деякі інші категорії населення; забезпечувати права українських міщан та купців. Статті про захист простого люду від утисків та несправедливості перегукуються з текстами «Уставу Володимира Всеволодовича» початку XII ст., одному з доповнень «Руської Правди». Це ще раз свідчить про тяглість правових і демократичних традицій українського законодавства.

У Пактах і конституції прав і вольностей Війська Запорозького була задекларована мета козаків — визволення України від московської імперії. Документ, що ввібрав у себе вікові традиції демократизму та гуманізму, укорінені в український національний архетип і є узагальненням досвіду наших предків, відомий в історії як перша конституція в Європі.

Латиномовний варіант Конституції Пилипа Орлика як літературний твір був широко поширений на Заході. Через кілька десятків років після її підписання побачила світ праця французького просвітника Шарля Луї Монтеск’є, в якій автор провадив ідею розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Політико-правовим, історико-соціальним та культурним явищем на черговому етапі українського державотворення стали проекти Конституції кирило-мефодіївців (1850) та маніфест «Самостійна Україна» Миколи Міхновського. В «Начерках Конституції Республіки» Георгія Андрузького, наймолодшого члена Кирило-Мефодіївського товариства, серед записів, знайдених під час обшуку, був і такий: «Щоб створити Україну, треба зруйнувати Росію». Проектом передбачалося встановлення рівності політичних прав громадян, скасування кріпацтва та станових привілеїв, наділення селян землею, запровадження прогресивного оподаткування, створення системи загальної освіти і заснування загальнодержавних і місцевих газет та інші прогресивні заходи.

За проектом основного закону Миколи Міхновського, який вперше в українській політичній думці висунув і обґрунтував ідею боротьби за єдину, неподільну, вільну і самостійну Україну, держава мала стати спілкою самоправних земель, утворених на підставі своїх природних особливостей, окремішностей і заселених українцями.

Відома в історії і Конституція Української Народної Республіки — Статут про державний устрій, права і вольності УНР. Документ був ухвалений Центральної Радою 29 квітня 1918 року. Він не набув чинності. І 13 листопада цього ж року було ухвалено Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, що слугував Конституцією Західноукраїнської Народної Республіки. 

У 1920-х роках Урядова комісія УНР з вироблення Конституції Української Держави представила Конституційні проекти Української Революції. Вони знайшли продовження в наш час і стали важливою складовою частиною історії держави і права сучасної України.

Ілюстрація з сайту Українського інституту національної пам’яті.