Захисник Ірпеня на позивний «Грузин».

Про українців, які зірвали бліцкриг рашистів на Київ, про те, що відбувалося у передмісті столиці на початку широкомасштабного вторгнення росії в Україну та чому з росіянами ми зовсім «нє єдіний народ», розповів «Голосу України» учасник тих подій, ветеран російсько-української війни, один з організаторів добровольчого ветеранського руху, захисник Ірпеня, комендант висоти «жираф» (мосту між Бучею та Ірпенем, через який евакуювали 23 тисячі цивільних) Володимир Коротя, позивний «Повстанець».

(Першу, другу та третю частини історії героїчного протистояння російським окупантам на Київщині з перших вуст його учасника читайте у номері «Голосу України» відповідно за 3, 10 та 17 серпня 2022 року або на сайті www.golos.com.ua у рубриці «Безпека/Спецвійна»).

Не вірилося, що ми зупинили наступ «другої армії світу» на Київ

Путінські війська намагалися просуватися дорогами між Житомирською та Варшавською трасами. Нарощували свої сили у районі села Дмитрівка, Куба... 10 березня з боку Стоянки в обхід водоканалу вийшла колона ворожої техніки (десь 30 одиниць). За словами «Повстанця», ту операцію із зупинення окупантів переважно планували десантники 80-ї та 81-ї аеромобільних бригад із залученням артилерії 72-ї механізованої бригади. Захисники Ірпеня забезпечували вогневу підтримку.

— Я здійснював управління боєм на місці. Там скрізь будівництво було. Дуже не зручно бій вести. Домінуючі висоти — новобудови-«свічки» — москалі зайняли. А нам будівельні майданчики залишилися внизу, в улоговині.

Навкруги — блоки фбс, цегла, будматеріали різні... Біжиш з гранатометом, а перед тобою — чотири блоки фбс шлях до траси перекрили. І не перескочиш їх, як супергерой у фільмі, — розповідає Володимир. — Вишикував я десять гранатометників під забором водоканалу. Вискочили вони на цю колону. Одразу вгатили — чотири коробки загорілося. А далі вже наш «Град» підключився. Десь п’ятнадцять машин знищили.

Коли москалі зрозуміли, що ми їх затискаємо, почали виходити на той блокпост «на лоха» — із Стоянки на водоканал. Проте там стояли NLAW (протитанкові керовані ракети) 80-ї бригади, спецпідрозділу «Омега», «Альфа» була. Отими «енлавами» били по всьому, що туди виходило... А далі потроху дотискати москалів.

У цьому місці Коротя зупиняє рухатися по пам’яті шляхами березневих боїв, замислюється і, повертаючись у сьогодення, зізнається: дуже складно було зрозуміти, повірити в те, що справді ми зломили наступ «другої армії світу» на Київ.

Відтоді українці вже контролювали оперативну обстановку в секторі передмістя столиці.

Бар’єрів у спілкуванні не відчувалося, амбіцій теж

1 квітня на київській Борщагівці у готелі «Тиса» за великим більярдним столом понад дванадцять годин «катали кулі» над картою контрнаступу гравці визвольного руху передмістя Києва. Вони вже комунікували між собою однією мовою протистояння путінській орді і пройшли злагодження у бойових операціях.

За тим столом зібралися команди різних структур і формувань: армійці, ГУРівці, тероборонівці («повстанці» на той час уже зараховані були у ТрО), представники іноземного легіону. Навіть бригадний генерал США брав участь у тому плануванні гри на вибивання російських окупантів із передмістя Києва.

— До того, десь з 20 березня, ми могли разом зібрати штурмові групи по двісті бійців. Я давав зі своєї групи п’ятдесят осіб — тих, кого міг з позицій зняти. Півсотні спецпризначенців давав ГУР, ще по півсотні від десантників та легіонерів. І ще «Омега» долучилася... Ми чітко проговорювали завдання кожної групи. Бар’єрів у спілкуванні не відчувалося. Амбіцій на кшталт «хто крутіший» — теж, — згадує колективну роботу із визволення Київщини від окупантів ветеран російсько-української війни.

Двісті бійців штурмової групи — це сила, здатна гори звернути за грамотної тактики і використання наявної техніки та озброєння, стверджує «Повстанець». Так і діяли гуртом. А ще нехрестоматійно, приймаючи нестандартні рішення, вибудовуючи свою, українську, креативну асиметричну тактику у протистоянні рашистській навалі.

Зокрема, Коротя поповнив військову науку ведення бою у місті своїм «міксерним» відтисканням вулиць. Два будівельні змішувачі бетону блокували поперек проїжджу частину, один — позаду. І переставляли їх, як у грі «П’ятнашки». Так в Ірпені в окупантів сім вулиць «відмікшували».

...«Мікшування» вулиці Яблуневської для «Повстанця» було особливим. Так він просувався до будинку, де була його вагітна дружина із сином. У детальній, майже покроковій розповіді тих подій він між іншим обмовився про це. Побачивши моє здивування, усміхнувся: «Дружина не погодилася виїхати. Казала: навіщо? Ти ж мене захистиш!». І не тільки свою кохану, яка згодом подарувала Володимиру донечку Катеринку, він тоді захистив. А ще 23 тисячі осіб, які евакуювалися через єдиний незруйнований міст між Бучею та Ірпенем. Там була стратегічна висота «жираф», яку сотня добровольців — захисників Ірпеня на чолі із комендантом «Повстанцем» — утримували 24 доби!

У Бучі було страшне... Скільки воював, такого не бачив

— В Ірпені ми «міксерами» закрили частину фронту й флангу. ГУРівці посадили снайперів у висотні будинки. Снайпери «Омеги» теж були на висоті під кутом. Налагоджена комунікація, зв’язок, один одного бачимо. Для нашої штурмової групи залишається коридор, куди вона чітко заходить і палить їхні коробки, знищує піхоту конкретно в якомусь локальному сегменті. І ми відтискаємо через цей коридор москалів. Так їх відтискали-відтискали і витиснули. Визволення відбулося десь 1—2 квітня, — продовжує свою розповідь Коротя. — Сформували нашу колону. Там і танчики, і БМП, і БМД, і сотня штурмовиків. Коли тою колоною зайшли у Бучу, то побачили страшне... Всі вулиці були завалені тілами розстріляних людей. Сморід жахливий. І ще хмари сірі — точно в пекло потрапив... Скільки воював в АТО, такого не бачив. Проїхати не можливо було. Брали провід порваний зі стовпів і розтягували дорогу, тротуари, розтягували тіла, щоб могла зайти штурмова колона.

За словами «Повстанця», насамперед окупанти на вулицях розстрілювали мешканців на велосипедах. У Бучі, Ворзелі таке було. У Бучі звірствувала псковська десантура — 106-та парашутно-десантна дивізія. А ще 31-ша рязанська парашутно-десантна дивізія. На Ірпінь заходили російські «Собор», «Омон», 114-та бригада морської піхоти (ППД м. Архангельськ). Навіть сірійські найманці були і ще якісь вузькоокі...

— Що їм не вистачало у житті? Чого сюди попхалися — не знаю, — зітхає мій співрозмовник. — Коли рашисти почали тікати з передмістя Києва, їхні дії також важко зрозуміти. Ось на Дмитрівці колона їхня — дев’ять одиниць техніки. Вони її залишили, а самі підірвали міст у Бучі. Для чого? Чи хотіли повернутися, чи в них не було зв’язку. Взагалі не зрозуміло.

— Блокпост рашисти влаштували за Дмитрівкою, у Забуччі. Там, де заправка. Її хазяїн розповів, що і деякі місцеві разом з орками мародерили...

— Було таке. У мене один механ є, його рідний брат там був нашим коригувальником.

— Хазяїн цієї заправки казав, коли окупанти запустили генератор, увімкнулися камери спостереження і всіх зафіксували.

— Я бачив це відео. Згодом отих мародерів ідентифікували...

Захисники Ірпеня стали до лав ТрО

З 30 березня почалося визволення передмістя Києва. Учасники визвольного руху — добровольці, ветерани-атовці, командиром яких був «Повстанець», з перших годин повномасштабного вторгнення рф в Україну захищали Ірпінь, воювали на Ворзельському колі, згодом зачищали Бучу. Але вони не належали до жодного військового формування. Події розгорталися так швидко, що військкомат не встиг їх призвати. Відповідно добровольцям доводилося самим дбати про свою амуніцію, а техніку здобувати у боях з ворогом.

— Десь 13 березня приїхав командувач другого сектору оборони Києва полковник Красота. До цього я жодних військових не бачив. Чули, що хтось був у Горенці. Але де Горенка, а де ми... І не до налагоджування контактів тоді було. Рішенням Бучанської районної адміністрації була створена ротно-тактична група «Ірпінь», командиром якої призначено мене. Але хтось нас мав призвати офіційно. І коли приїхав Красота, ми скористалися такою можливістю. Нас зарахували до 130-го батальйону тероборони, який у квітні було переформатовано у 243-й батальйон ТрО. У ньому служимо й зараз, є чинними військовими. Але, на жаль, призвали лише живих, викресливши зі списків усіх загиблих і поранених... — пояснює Володимир Коротя.

Не дає спокою «Повстанцю» доля загиблих побратимів. Так, саме доля. Адже захищаючи рідну землю від путінської орди, у ті спекотні дні лютого-березня загинуло чимало героїв. Офіційно вони не були військовими. А після визволення передмістя столиці болісне питання обліку і статусу загиблих у боях з окупантами вирішувалося чи занадто повільно, чи ніяк...

— Усі дуже швидко забули, що саме відбулося. Справді, то була дуже важка робота. За межею можливості, за межею реальності і сприйняття ситуації. Коли кількість загиблих почала збільшуватися, ми зрозуміли, що потрібно їх якось обліковувати. Для нас це стало принциповим питанням. Вони загинули, захищаючи Україну зі зброєю у руках. Треба знайти шлях легалізації тих героїв, — наполягає командир «повстанців».




На знімках: портрети захисників Ірпеня, зроблені 27 та 28 березня 2022 року.

Фото Валентини Голдіної.

P. S. Володимир Коротя продовжує служити народу України і наближати нашу Перемогу. Напередодні Дня Незалежності він повідомив, що Президент підписав указ про присвоєння п’яти його бійцям і йому ордена «За мужність» ІІІ ступеня.

Після визволення всієї України від рашистів обов’язково ДАЛІ БУДЕ продовження спогадів «Повстанця» про його «другу» війну та сучасну історію визвольного руху, яка твориться сьогодні.