Вони поїхали звідти, коли там ще стояв їхній дім. Там залишилось і їхнє та тисяч інших вимушених переселенців колишнє життя — пошматоване й понівечене ворогами, які відняли все, що роками будували, чим жили... Зруйнувавши їхні сімейні гніздечка там, війна поселила їх усіх під одним дахом — у Новоукраїнці на Кіровоградщині...
Як тепер не боляче усвідомлювати самій Наталії, саме ті жахливі події лютого дали їй та іншим нинішнім переселенцям розуміння важливості таких слів, як «код нації».
«Що це таке, ми зрозуміли саме тут, — розповідає Наталія, нишком витираючи непрохані сльози. — Нас зустріли, як рідних. Коли ми приїхали, на порозі вже і картопля стояла, і консервовані фрукти та овочі, і каструлі та чашки, і тарілки та сковорідки... І підлога застелена, і штори висять, і чиста постіль у шафі... Ми коли це все побачили — розплакались. Дякуємо всім, хто брав участь в облаштуванні будинку, де ми нині мешкаємо. Нас тут чекали — щоб обігріти та допомогти. Якби не війна, я не знаю, чи зрозуміла б я, наскільки дружні ми — українці. Лише тепер я зрозуміла, що таке код нації. От він і показав себе в найтяжчу годину».
Будинок для безплатного проживання родині переселенців облаштовували волонтери ГО «В єднанні сила» та небайдужі новоукраїнці.
«І сусіди хороші: то те нам принесуть, то те дадуть, — каже пані Наталія. — Дуже дякуємо й усій громаді, адже нам постійно надають допомогу з гуманітарного центру, створеного місцевою владою. Дай Боже, усім новоукраїнцям здоров'я, і щоб наші захисники якнайшвидше прогнали окупантів з нашої землі. Ми тепер як молитву повторюємо «Все буде Україна!» — з цими словами і лягаємо, і встаємо...»
Спогади про ті, перші, дні війни, які розділили їхнє життя на «до» і «після», надзвичайно болючі, але попри це жінка найбільше шкодує про забуті в поспіху сімейні фото з колишнього життя: «Ранком я ще пішла на роботу, хоча вже знала, що бомбили Київ. А потім за вікном почало вибухати і в нас. Додому повертались вже під вибухи. Деякий час ми з родиною ховались у бомбосховищі. Діти в шапках, капюшонах, було дуже холодно. Перелякані кішки — у переносках. Тільки затихало трохи і ми піднімались нагору, як знову починались «прильоти». З кожним днем бомбардування посилювались, ми розуміли, що жити весь час в підвалі не зможемо. Виїжджали з міста, думаючи, що полишаємо свій дім на кілька днів. З собою взяли лише кішок. Збирати речі не було як, тож приїхали, в чім були — у зимовому одязі... Ми навіть не уявляли, що нас так добре тут зустрінуть...»
Пересилюючи підступний клубок у горлі, Наталія додає: «А додому хочеться!.. Знайома, в якої вже теж немає домівки, написала: «Немає в мене домівки, мого щастя немає...» Одним себе заспокоюю — що по нашій хаті їхня нога не ходитиме...»
...Найповажніша пані сімейства — 78-річна Ніна Францівна — весь час пропадає на городі. У минулому житті в них була дача, тож копирсатись в землі цій доглянутій, тендітній панянці не звикати. Хоч і пропрацювала все життя в білому халаті.
«Вранці 24 лютого збиралась на роботу. За фахом я медична сестра, пенсія невелика, тож і продовжувала працювати в медичному центрі. З Києва зателефонувала племінниця, що війна почалась і на них скидають бомби. А потім бомби полетіли і на нас... За що нам таке? Не розумію! Усе життя нас, українців, намагалися гнобити, а ми все підіймались і підіймались... Пам'ятаю, поки Сталін був живий, з села все забирали, перераховували курей, дивились, чи порося є. Дерева фруктові люди зрубували, бо за них потрібно було податок платити. А мої батьки сиротами були. За роботу колгоспникам не платили, а писали трудодні. А потім ще якісь облігації давали, грошей не було. Трохи пожили у часи «застою». Потім перебудова, 1990-ті... На старості пожити б, але...»
Розповідь цих людей — лише одна сторінка із життя переселенців, які, втікаючи від війни, живуть у надії, що все швидко минеться і вони повернуться додому. Щодня, гортаючи сторінки соціальних мереж, вони з острахом і надією водночас вдивляються у фото зруйнованих будинків, намагаючись відшукати знайомі вулички і побачити свій будинок неушкодженим. Із кожним днем російської агресії ці сподівання стають дедалі примарнішими.
Фото автора.
