— Що являє собою сьогодні ваша єпархія: скільки парафіян, храмів, служителів тощо?

— Наша Дніпропетровська єпархія Православної церкви України об’єднує майже двісті храмів та два монастирі, що розташовані на території усієї Дніпропетровської області, у ній несуть своє служіння декількасот священнослужителів. Її християнська місія поширюється на усіх жителів Дніпропетровщини. Сама ж єпархія, говорячи такою більш світською мовою, є структурною одиницею нашої Православної церкви України, яка є автокефальною, тобто повністю незалежною від будь-яких закордонних центрів. Наша церква є законною і канонічною, яка отримала Томос про автокефалію від Вселенського Патріарха Варфоломія, яку вже визнали і з якою встановили молитовне спілкування такі давні помісні церкви, як Олександрійський патріархат, Церкви Кіпру і Греції. Ось саме цю церкву і представляє наша єпархія на теренах Дніпропетровської області.

— Як змінилася кількість парафіян єпархії цього року?

— Щодня вірян у нас більшає. Тому назвати якусь однозначну кількість неможливо. Звичайно, загалом по Україні проводяться певні соціологічні опитування, згідно з якими переважна більшість українців, понад половина, асоціює себе саме з Православною церквою України. Такі само тенденції спостерігаються і на Дніпропетровщині. Це я бачу, коли зокрема відвідую парафії, які розташовані по всій області. Всюди священики мені розповідають про те, що кількість людей у храмах збільшується. І це тішить! На жаль, усе це відбувається у такі трагічні і непрості віхи нашої новітньої історії. Але, мабуть, Господь і попустив нам ці страждання, цю війну для того, щоб ми навернулися до Нього, покаялися в гріхах наших і стали більш ревно молитися за нашу Батьківщину. У народі кажуть: як тривога — то до Бога. І ось нині, у час війни, люди усвідомлюють, що все в руках Божих, а тому навертаються до Господа. Ось ви бачили ту фотографію, як під час вибухів у Дніпрі діточки сиділи між двома стінами і молились, а перед ними стояли іконки. І це лише один із багатьох беззаперечних доказів і яскраве свідчення такого навернення до Бога.

Хотів би окремо відзначити, що серед самих українців зростає попит на Українську церкву. Ось, наприклад, цього року, навесні, у с. Балівка ми освятили місце під будівництво храму, поставили там хрест, а вже на сам Великдень до цього хреста прийшла переважна більшість жителів села. Така сама ситуація була і в Нікопольському, Криворізькому, Павлоградському та інших районах нашої області. Люди свідомо обирають Православну церкву Україну. Вони хочуть молитись саме в храмах єдиної і справжньої Помісної української церкви.

Чому зростає попит? А тому що народ побачив, де є справжня Церква, яка каже правду, а не ховається за якимось неоднозначними формулюваннями. Я завжди говорю, що ті, хто залежить від якихось іноземних центрів у скрутній ситуації, поїдуть до них: хто до москви, хто в інші міста. До слова вже такі приклади в Україні є, але ми українські священнослужителі завжди будемо разом зі своїм народом, нам їхати нікуди, ми на своїй рідній землі, за яку молимось і яку також на своєму такому духовному фронті боронимо, але не зі зброєю, а з хрестом і молитвою.

Люди це бачать, і тому віддають свою перевагу Українській церкві, від чого і зростає кількість парафіян у наших храмах. Ми усіх приймаємо з любов’ю і християнським теплом.

«Воїном і злочинцем керують різні мотиви»

— Як сприймаєте заповідь «Не убий» у сьогоднішніх реаліях війни з росією?

— Сприймаю так, як цього вчить нас Святе Передання Церкви. Ось якщо ми зазирнемо в Писання, то побачимо, як воїни приходили до Івана Предтечі і запитували його, як їм бути при виконанні своїх обов’язків, тобто при несенні військової служби. І він відповів їм, щоб вони «нікого не кривдили, не обмовляли і задовольнялися платнею їх» (Лк. 3, 14). При цьому він не заборонив їм лишатись у званні і виконувати усі обов’язки, які були покладені на них військовою службою. І хоча і заповідь «Не убий» існувала і в той час. Але ж він не сказав їм скласти зброю і відмовитись від захисту своєї Батьківщини, бо через це вони порушать заповідь.

Також жодного осуду ми не бачимо і від Христа стосовно капернаумського сотника, тобто одного із воєначальників. Навпаки — він високо оцінив віру цього військовослужбовця і зцілив його слугу.

Звичайно, поставлене вами запитання нині дуже хвилює багатьох вірян, водночас воно є полем для своєрідних маніпуляцій. Але варто чітко усвідомлювати, що вбивство на війні кардинально відрізняється від свідомого і навмисного вбивства, яке чинить злочинець. Адже воїном і злочинцем керують різні мотиви.

Воїн захищає свою Батьківщину, бореться зі злом, із загарбником. А злочинець чинить вбивство через зловмисні наміри, лукаві інстинкти, задля власної наживи чи задоволення гріховних пристрастей.

Так само різняться мотиви воїна-захисника і окупанта. Адже загарбником, агресором, окупантом керує гріховне бажання заволодіти чужим, забрати чужу землю, знищити національну ідентичність в догоду власним амбіціям і гріховним бажанням. І вже коли вони реалізують ці свої бажання зброєю, знищуючи невинних мирних жителів, грабуючи, ґвалтуючи, то все це свідчить про те, що ці люди втратили образ Божий, ними всеціло заволоділо зло, яке вже не здатне зрозуміти мову дипломатії. Адже такі вбивці і мародери вже не здатні почути жодних пропозицій мирного врегулювання конфлікту чи вирішення якогось спірного питання. Тому такому злу потрібно дати відсіч, тобто протистояти йому, а в більшості випадків воно потребує повного знищення.

Тому воїн, коли змушений вбивати ворога на полі битви, робить це, захищаючи свою родину, свою рідну землю, свою Батьківщину, тобто виконує свої обов’язки, які, як я вже сказав, не заперечив і не осудив і Іван Предтеча, і сам Христос, тобто сам Бог. І навіть більше того, багатьох воїнів-захисників Церква зарахувала до лику святих, зокрема і святого Димитрія Солунського, пам’ять якого ми нещодавно вшановували, або святого Юрія Переможця.

Тому, зважаючи на усі ці факти, і відповідь на ваше запитання стає зрозумілою і очевидною. Якщо сам Господь не осуджував і не дорікав воїнам за військову службу, то як це можемо робити ми, грішні люди? Розуміючи, що тим самим вони захищають кожного із нас від зла, від поневолення, і все це ціною власного життя! А це, як відомо, є однією із найважливіших заповідей Божих, про яку нам сказав сам Христос: «Ніхто не має більшої любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15, 13).

І саме цю заповідь виконують наші мужні воїни, які сьогодні захищають нас, покладаючи свої душі за усіх українців.

«Офіційна капеланська діяльність — досягнення Церкви і Держави»

— Чи виправдав себе інститут капеланів? Хто вони для воїнів насправді — замполіти, духовні наставники чи бойові побратими?

— Я навіть більше скажу, не лише виправдав, а й далі, кожного дня, виправдовує себе. Всі ці події, ця війна лише засвідчують, що військо потребує капеланів, їх служіння в лавах Збройних Сил є важливим, актуальним і необхідним! У сучасних умовах ми переконуємось, що військовослужбовці потребують реальної духовної опіки священика через особливість своєї служби, потребують її більше за будь-кого іншого. Ми бачимо їх героїзм, пишаємось їхньою мужністю, але, як і всі люди, вони теж втомлюються, ці страшні картини війни, які вони бачать щодня і щохвилини, не проходять повз їхні серця. Втрата бойових побратимів, отримання поранень, сум і переживання за своєю родиною — все це теж впливає на морально-духовний стан, завдає душевних ран. І ось саме капелан своєю молитвою, своїм пастирським добрим словом, підтримкою, патріотичною проповіддю допомагає їм перенести всі ці переживання, пройти ці випробування і тим самим підтримує бойовий дух! До того ж капелани так само ризикують власним життям. І за ці місяці від початку повномасштабного вторгнення у нашій Церкві, на жаль, є капелани, які загинули.

Важливу роль капелана підтверджують і самі командири, і військовослужбовці. Зокрема про це вони розповідають мені в наших особистих розмовах. Та і сам я особисто на власні очі бачу, як воїни високо цінують капеланів.

Вони для них не якісь там рядові працівники, а їхні духовні побратими. Ті, які готові підтримати їх у будь-яку хвилину, і в мирний час, і в укритті під час повітряної тривоги, і навіть в окопі під час бою, обстрілів.

Ось я навіть скажу, що один із наших капеланів, зі зрозумілих причин не називатиму його ім’я і де саме він несе своє служіння, від початку російського вторгнення переїхав у військову частину і там на звичайній розкладушці живе разом із воїнами, надаючи їм свою підтримку в форматі 24/7. І тим самим він дарує їм надію і власним прикладом укріплює їхню віру. Бо як я часто нагадую: «На війні, в окопах, атеїстів немає»! І таких жертовних священиків і в нашій єпархії, і загалом по всій Україні, я впевнений, є чимало.

Дуже тішить той факт, що на сьогодні наша Церква має найбільше капеланів, які несуть своє служіння в ЗСУ, Національній гвардії та в інших військових формуваннях нашої країни. Також хотів би відзначити, що вже є відповідне законодавче врегулювання їх діяльності. І ось нещодавно, 1 листопада, наш Предстоятель, Блаженнійший Митрополит Епіфаній, вручив першій групі капеланів, якщо не помиляюсь, це майже сотня священиків з усієї України, серед яких і капелани нашої єпархії, мандати на право здійснення військової капеланської діяльності. І це вже велике досягнення нашої Церкви і Держави. І варто зазначити, що співпраця триває, і я впевнений, що в майбутньому вона принесе ще багато добрих плодів.

«У Дніпрі розгорнув свою діяльність найбільший гуманітарний хаб»

— У чому виражається допомога єпархії захисникам, мирним громадянам тощо?

— У нашій єпархії деякі священнослужителі надають допомогу і військовим, і вимушеним переселенцям, яких стає щодня дедалі більше. Так, наші священнослужителі несуть служіння капеланів і у війську, і в лікарнях, у військовому шпиталі, також священики в Дніпрі, Кам’янському та інших містах роздають гарячі обіди нужденним і, що важливо, на постійній і безплатній основі робили це ще до 24 лютого. Окрім цього, за весь цей час було роздано десятки чи навіть сотні тонн гуманітарних наборів, ліків тощо. Я зараз не хочу когось виокремлювати, щоб не образити інших.

Ось, до слова, наприкінці жовтня у нас в єпархії відбулась зустріч усіх священиків-волонтерів із головою Дніпропетровської обласної ради Миколою Лукашуком, під час якої Микола Васильович нагородив таких священиків державними відзнаками, а це понад 40 осіб з усієї області. Кожен із них у міру своїх сил провадить волонтерську діяльність на базі своєї парафії у співпраці з іншими волонтерськими центрами, благодійними чи громадськими організаціями тощо. Якусь частину цієї величезної праці ми висвітлюємо на своїх інформаційних ресурсах, але це лише мала частина від тієї великої роботи, яку нині проводять наші священики.

Окрім цього, у місті Дніпрі розгорнув свою діяльність найбільший гуманітарний хаб нашої Церкви, яким опікується Митрополит Донецький Сергій разом зі священиками із Донецька. Вони були змушені покинути свої домівки і переїхати до нашого міста. Ми завжди намагаємося їм допомогти і всіляко підтримуємо їх та цей волонтерський центр, який щодня надає по декілька сотень харчових наборів родинам біженців, а також передає допомогу воїнам і людям, які живуть на територіях нині вже деокупованих.

Також я хотів би наголосити, що ще до цього повномасштабного вторгнення у нашій єпархії реалізувалось багато соціальних проектів. Більшість із них стали можливими завдяки підтримці мецената нашої єпархії Олександра Петровського та очолюваного ним міжнародного благодійного фонду «Солідарність». Взагалі завдяки Олександру Володимировичу і його друзям у нашому місті та області будуються нові храми, монастирі, реалізується багато добрих справ для людей.

Чимало зусиль покладено на увічнення пам’яті полеглих героїв. Лише минулого року ми освятили меморіали на честь наших героїв, які стараннями Олександра Володимировича постали в П’ятихатському районі, Новомосковську, Нікополі, Жовтих Водах тощо. Це велика і благословенна справа, адже вона завжди нагадуватиме нашим нащадкам, завдяки кому вони мають світле і мирне українське небо.

Окрім цього, разом із фондом «Солідарність» наші священики та монахині Благовіщенського монастиря м. Дніпра регулярно відвідували і на постійній основі опікувались та продовжують опікуватись дітьми з інвалідністю, дитячими будинками. У нас кожного року проводились молебні і зустрічі з родинами загиблих героїв, а також тих воїнів, яких вважають зниклими безвісти.

Також хотів би нагадати, що наші священики разом із художнім колективом Дніпровського національного театру ім. Шевченка на чолі із директоркою Оксаною Петровською ще починаючи від 2014 року не раз їздили в зону АТО до наших захисників, підтримували їх, молились разом із ними, підбадьорювали їх. І тепер театр ім. Шевченка робить дуже багато заради підтримки наших воїнів та переселенців. Я був дуже сильно і приємно вражений, коли побачив, як актори в театрі замість давати вистави почали плести маскувальні сітки, замість сценічних костюмів — шити форму для воїнів і речі першої потреби. І коли я, на запрошення Оксани Іванівни, прийшов їх благословити, то побачив стільки сили і мужності в їхніх очах і вкотре переконався, що цей народ не подолати! Тому не потрібно мати жодного сумніву, що перемога буде обов’язково наша!

«Ідеологічні вороги та мішені для окупантів»

— Як ставляться загарбники до священиків ПЦУ на окупованій території? І що роблять самі служителі?

— На щастя, окупанти не увійшли і не заволоділи жодним районом нашої області. І тому, завдяки Богові, жоден із священнослужителів нашої єпархії не опинився на окупованій території і надалі провадить своє служіння на Українській землі. Звичайно, в деяких районах, які перебувають під частими ворожими обстрілами, це зокрема Нікопольська, Апостолівська, Зеленодольська громада, були випадки, коли постраждало майно наших священнослужителів. Зокрема, у Марганці через обстріли повністю зруйновано будинок нашого священика. На щастя, члени його родини, як і сам священик, не постраждали.

Щодо того, як загарбники ставляться до священиків Православної церкви України, я можу розповісти лише з моїх власних спостережень і спілкувань, наприклад із священиками Донецької єпархії, зокрема її правлячим архієреєм — митрополитом Сергієм, про якого я вже згадував і який був змушений покинути своє кафедральне місто — Маріуполь. Якщо бути більш точним, то він двічі був змушений залишати своє кафедральне місто.

Уперше в 2014 році місто Донецьк та переїхати в Маріуполь, який залишив навесні 2022-го.

Зі спілкування з ним та його священиками можу сказати, що ставлення окупантів до священнослужителів вкрай негативне. Адже як ми знаємо, вони прийшли, щоб знищити все українське і щоб силою нав’язати тут свою ідеологію, свій так званий русскій мір. І звичайно, наші священики є для них своєрідними ідеологічними ворогами, яких вони теж хочуть знищити, як, власне, і все українське.

Схожа ситуація і в інших окупованих містах. Дуже часто на священиків, які лишаються на окупованих територіях, чиниться тиск з боку окупаційної влади, є навіть випадки ув’язнень і катувань. Часто храми нашої Церкви або повністю закривають, і там забороняється звершувати богослужіння, або ж просто їх відбирають в Української церкви.

Самі священики чинять так, як повинні чинити, по-перше, пастирі, а, по-друге, громадяни України. Вони лишаються вірними своїй вірі і своїй Батьківщині. Внаслідок чого і стають мішенню для окупантів.

З деякими з них нам вдається підтримувати зв’язок, але це дуже важко через те, що на цих територіях його просто немає, відсутній Інтернет тощо. Але ми завжди за них молимось і віримо, що Господь збереже їх цілими і неушкодженими.

— Ви згадали про Томос. Уже скоро, 15 грудня, буде четверта річниця від дня Об’єднавчого собору. Що змінилося за цей час? Які можливості завдяки Томосу отримала ПЦУ на відміну від інших конфесій? Які плюси та мінуси? Особливо на міжнародному рівні, ставленні в інших країнах тощо.

— Передусім і Об’єднавчий собор, про який ви згадали, і дарування Томосу про автокефалію — це епохальні і визначні події в історії нашого народу. Не одне століття наші пращури боролися за право мати свою незалежну Церкву. І ось у 2018 році, 15 грудня, у величній і стародавній Софії Київський це бажання нарешті здійснилось. Бо тоді було покладено край розділенню і утворено єдину помісну Українську православну церкву, яка і отримала цей довгоочікуваний документ. Ось ця церковна єдність є одним із перших і вагомих здобутків, які дарували нам ці процеси.

Але окрім цього ми отримали ще низку можливостей. Зокрема, це має визнання і спілкування з іншими помісними церквами, на рівноправних умовах, як повноцінна Церква, яка посідає наразі почесне 15-те місце у диптиху, тобто переліку усіх помісних церков. Завдяки цьому визнанню наші священнослужителі і віряни відвідують Грецію, Святу гору Афон, де звершують богослужіння, відвідують святі місця тощо. Жодних проблем у цьому немає.

Інші юрисдикції, які розташовані в Україні, мають залежність від закордонних центрів, що позбавляє їх суб’єктності. ПЦУ є повністю незалежною, що і є плюсом, і на всеправославній міжнародній арені вона є повноцінною та законною Церквою України і виступає як окремий, не залежний ні від кого суб’єкт. Звичайно, що є деякі сили, які хочуть це заперечити, але такі дії приречені на поразку. Адже іншого шляху, окрім як визнання нашої Церкви усіма іншими помісними церквами, немає і крапка.

— Як складаються взаємини з місцевими громадами? Що варто було б налагодити?

— Нині у нас, зокрема в нашій області, склались добрі партнерські відносини із представниками обласної влади. Зрозуміло, у нас сьогодні є спільна мета — це наша перемога, ми за неї молимось і завжди допомагаємо владі та долучаємось до тих проектів, які наближають цей омріяний день. Загалом я би хотів зазначити, що державно-церковний діалог триває, є питання які ми разом вирішуємо.

Звичайно, є і певні неприємні моменти, пов’язані з окремими можновладцями, їх заявами тощо. Ми ж як Церква, яка покликана казати правду і свідчити істину, не можемо їх підтримати. Навіть не хочеться нині, у такі нелегкі часи, ці заяви коментувати, адже у нас зовсім інша мета. І я вважаю, що всі повинні дбати про нашу Батьківщину, а не заробляти собі дивіденди на майбутні вибори.

Утім, усе це тимчасове, і, незважаючи ні на що, Церква завжди казала і казатиме правду та завжди буде разом зі своїм українським народом — єдиним джерелом влади в нашій країні. От нагадаю вам приклад, що у 2014 році, коли наша Українська церква після розстрілів на Майдані Незалежності офіційно припинила молитись за владу, то через декілька днів Янукович утік з країни. Висновки можете зробити самі. Але, зрозуміло однозначно, що не потрібно намагатись ворогувати з Церквою. Таких випадків в історії було чимало, але завершувались вони не дуже добре. Бо, як я завжди наголошую, влада і посади — це все тимчасове, а Церква була, є і буде.

«Прийнято рішення про духовну опіку українців за кордоном»

— Сьогодні мільйони українців опинилися за кордоном, зокрема й парафіян ПЦУ. Що для них робить церква, як проводяться служби тощо?

— Це питання нещодавно розглядалось на черговому засіданні Священного Синоду (керівний орган Церкви) нашої Церкви, яке відбулось в Києві 18 жовтня. На ньому було прийнято рішення про утворення особливої капеланської місії, яка займатиметься духовною опікою українців, які були вимушені покинути свою Батьківщину. Ця місія діятиме у співпраці з місцевою єпархією тієї чи іншої країни. На практиці її робота виявлятиметься в тому, що до української громади за кордоном буде відправлений священик, який звершуватиме богослужіння українською мовою із дотриманням наших благочестивих традицій. Сам же священик перебуватиме на умовах тимчасового відрядження.

Окрім цього, наш Предстоятель, Блаженнійший Митрополит Епіфаній, звернувся із відповідним офіційним листом до Вселенського Патріарха Варфоломія з проханням допомогти у вирішенні цього питання. Адже згідно з Томосом про автокефалію Православна церква України немає можливості засновувати парафії за географічними межами України. Згідно із тим же Томосом наш Предстоятель і Священний Синод має право звертатись до Вселенського Патріарха з проханнями вирішення різних питань, таких, якими і є питання духовної опіки біженців.

У згаданому листі, він є у вільному доступі, і кожен охочий може його прочитати, митрополит Епіфаній все дуже докладно обґрунтував, посилаючись на відповідні канони Церкви, і висловив пропозиції нашої Церкви для успішного впровадження цієї місії. І я думаю, що вона буде схвалена у Константинополі і матиме успіх та принесе користь для усіх наших співгромадян, братів і сестер українців, які нині тимчасово перебувають за кордоном.

Розмовляв Володимир РИБАЛЬЧЕНКО

Дніпропетровська область.

Фото автора.