Два роки тому, 24 лютого, ми складали тривожні валізки, пакували теплі речі, купували ліки й харчі для тривалого зберігання... Ми не знали, що треба робити за таких обставин, і просто робили те, що могли, — в себе вдома і на робочих місцях.
Український парламент — це місце, де вирішувалася не одна криза в нашій країні. Така собі точка сили, в якій за будь-яких обставин акумулюються ресурси. А ресурси необмежені, коли йдеться про орган влади, який представляє всі політичні сили, а отже — весь український народ. Ми попросили народних депутатів поділитися своїми спогадами про перші дні широкомасштабного вторгнення, про те, що відбувалося тоді у Верховній Раді України.
Ось спогади наших парламентарок, які нарівні зі своїми колегами-чоловіками залишилися пліч-о-пліч зі своїм народом у приміщенні, що перебувало під прямим прицілом ворога. Їх єдність додавала сили кожному українцю в ті лютневі дні.
Олена ШУЛЯК, голова партії «Слуга народу»
— Перші дні війни — це був час мобілізації в першу чергу внутрішніх сил та ресурсів. Страху не було, навпаки, було усвідомлення важливості єдності та згуртованості, що додавало неабиякого адреналіну.
Небачену до цього мобілізацію продемонстрував у перші дні війни й Український парламент. Уже в перші години після ворожого нападу ми зібралися в будівлі під куполом. Перше голосування — про запровадження воєнного стану. Далі були критично важливі безпекові питання: про збільшення фінансування армії, про створення безпілотної зони над Україною; про загальну мобілізацію, про використання ЗСУ та інших військових формувань, про інформаційну безпеку, про участь цивільних осіб у захисті України.
Саме згуртованість дала нам змогу ухвалювати стратегічно важливі для країни рішення. Політичні партії об’єдналися в єдину партію «Український народ», відклавши чвари та зосередившись на вирішенні першочергових національних завдань.
Перед тим, як законопроекти виносились до зали, їх ретельно обговорювали всі представники фракцій та депутатських груп. І далі вже відбувалося голосування без обговорень. Багато рішень набирали 300+ голосів, що є конституційною більшістю.
Із перших днів війни стало зрозуміло: нам доведеться відбудовувати зруйноване та пошкоджене ворогом житло. І без допомоги держави українці не впораються. Тому я зосередилася на розробці відповідного законопроекту № 7198, який став основою державної програми компенсації за пошкоджене та зруйноване житло — єВідновлення. Символічно, що законопроект був ухвалений у першому читанні 23 лютого 2023 року, тобто через рік після воєнного вторг-нення рф в Україну.
Така оперативність та об’єднання у так звану оборонну коаліцію давали можливість домовлятися незалежно від того, в якій ти політичній силі. Був конструктив, який дав змогу вчасно ухвалити дуже багато законодавчих ініціатив.
На жаль, сьогодні до Верховної Ради знову повертається політична складова у вигляді по-правкового спаму та прагнення до піару. Політичні ігри та популізм у парламенті розхитують ту єдність, яка була на початку війни.
Через два роки російської агресії ми повинні пам’ятати, що найважливішими, і не лише у Верховній Раді, мають бути єдність і прагнення діяти разом, поки не буде досягнуто Перемоги над ворогом.
Юлія ТИМОШЕНКО, голова фракції «Батьківщина»
— Два роки війни...
24 лютого 2022 року я, як і всі в нашій країні, прокинулася близько п’ятої ранку від вибухів. Бомбили Київ. Почалася війна.
Не скажу, що було не страшно. Було. Життя до війни нас не готує, і ти не знаєш, як на це реагувати. Але не було заціпеніння, не було розпачу. Була рішучість, був гнів, було бажання щось робити.
Війна — така штука, що одразу обнулює все твоє життя, весь твій досвід. Коли перша ракета впала в Україні, все те, чим ти жила до цієї хвилини, про що думала, що планувала, — все це одразу втрачає будь-яке значення.
Доводиться починати жити і працювати фактично з нуля, наново.
Уже десь за пів години я почала обдзвонювати своїх колег, депутатів, щоб зібратися в нашому офісі й обговорити, що робити, як діяти.
Із перших вражень, які мені вдалося зафіксувати, хочу згадати ті перші години і реакцію людей. Найбільше мене вразило, що люди не перелякалися, не запанікували. Я пам’ятаю ті неймовірні черги до військкоматів, до Тероборони — з першого дня, з перших годин. У нас Всеукраїнський волонтерський рух виник фактично водночас із початком війни. Я па-м’ятаю, як люди йшли і несли охоронцям Києва зброю, їжу, ліки, одяг — усе, що мали.
Мені з першого дня вторгнення періодично телефонували наші партійці з регіонів, наші депутати і якось так буденно казали, що вони йдуть на війну. Повстала вся нація, вся країна. У такі моменти відчуваєш неймовірну гордість за свою країну, за людей, за причетність до великого моменту.
Нам випало жити в непрості часи, але це і славні часи. Коли велич людей відповідає викликам часу й історії — це велика година і велика удача для країни. У лютому 2024 року народилися нова Україна і нова нація.
Перші засідання Верховної Ради в 2022-му — це, по суті, фронтові засідання, коли була дуже гаряча ситуація в Києві. Збиралися буквально на годину, але до того, як зібратися, попередньо проходили та погоджували всі без винятку закони.
Виносили тільки ті законопроекти, які стосуються національної безпеки, захисту країни. І тільки ті, які прийнято всіма фракціями консенсусом.
Я в історії незалежної України такого не пам’ятаю. Такого раніше ніколи не було, щоб десятки законів голосувалися одностайно, щоб усі були, як нова команда.
І це додавало гордості за те, що можна відкласти вбік усе.
Звісно, в мене є певні нарікання на роботу парламенту, це нормально. Але я довіку буду вдячна своїм колегам за те, що в ті тяжкі дні і години, ми змогли відкласти всі наші суперечки й розбіжності й ухвалювати ті рішення, яких потребувала Україна. Це та сторінка в історії українського парламентаризму, якою можна і треба пишатися.
Нам давали три дні. Ми тримаємося вже два роки. Ми не звикли до війни, ми не звикли до повітряних тривог, ми не звикли до втрат. Бо до цього не можна звикнути.
Але ми точно знаємо, за що ми воюємо. І ми точно знаємо, що ми не здамося і не зламаємося. Ми точно знаємо, що ми переможемо! Слава Україні! Героям слава!
Іванна КЛИМПУШ-ЦИНЦАДЗЕ, фракція «Європейська солідарність»
— Як і більшість українців, 24 лютого 2022 року я прокинулася від звуків вибухів. У чаті фракції з’явилося повідомлення про те, що всім депутатам «ЄС» треба їхати в партійний офіс, а звідти йти на засідання Верховної Ради.
Тривали переговори про місце проведення цього засідання, і саме наша фракція запропонувала і наполягла, щоб депутати зібралися в залі засідань, а не деінде, як спочатку пропонувалося.
І 24 лютого, і на початку березня, коли відбувалися наступні засідання, ми не були переконані, що збереться достатньо парламентаріїв, щоб ми могли ухвалювати рішення. Пам’ятаю, наскільки раді ми були бачити своїх політичних опонентів. У той момент, коли Київ був у напівоточенні, ми попрощалися зі своїми родинами і не були впевнені, що повернемося з парламенту живі та неушкоджені, адже ні в кого з нас не було охорони. Іноземні дипломати пропонували нам виїжджати з України, щоб зберегти Український парламент в екзилі. Ми дякували за пропозицію, але жоден із нас не погодився.
У ті дні, крім прямих депутатських обов’язків, я 24/7 давала інтерв’ю ЗМІ з різних країн, щоб світ знав, що тут відбувається. Головне було не забути, коли і куди маю увімкнутися.
Погоджувальна рада відбувалася постійно в режимі онлайн, і в ній не брали участі представники ОПЗЖ, що було дуже цінно. Із
керівників комітетів участь у погоджувальних брали я як голова Комітету з питань інте-грації України до ЄС та Олександр Мережко як голова Комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва.
Будь-яке рішення, яке виносилося в той період на розгляд, обов’язково було таким, яке не викликало найменших застережень від будь-якої фракції. Ось це була цілковита єдність, яка, на жаль, зникла за кілька тижнів, щойно росіян відігнали від столиці.
Багато наших колег організовували опір у Києві, допомагали забезпечувати базові потреби військових і цивільних, про які напередодні не подбала держава.
Ми трималися разом, кілька родин депутаток «ЄС» жили разом в одному місці, і це допомогло нам триматися в ті чорні дні. Ми підтримували одне одного психологічно і ділилися всім: від їжі до речей першої необхідності.
Таке не забувається. Хотілося б, щоб керівництво парламенту теж пригадало той час і зрозуміло, що небезпека нікуди не поділася, як і потреба у справжній єдності.
Кіра РУДИК, депутатська фракція «Голос»
— Засідання Верховної Ради України 24 лютого 2022 року не забуду ніколи. Це один із найяскравіших моментів у житті. Тоді ми зібралися, щоби проголосувати за введення в дію воєнного стану, а також звернулися до наших міжнародних партнерів для того, щоб отримати зброю для захисту нашої країни та для боротьби за свою свободу і незалежність.
Пам’ятаю, як похапцем усі збиралися на засідання. Ситуація була дуже непередбачувана, бо Київ атакували. Пам’ятаю, якими наляканими були деякі парламентарії, як ми всі трималися за руки та співали Гімн, як знак єдності всіх українців перед обличчям ворога. Ця традиція співати Гімн збереглася й дотепер — кожне засідання ми розпочинаємо з нього, щоби нагадати, що пропри політичні амбіції, попри завдання, які кожен із нас ставить, є дещо більше за нас. Є дещо важливіше. Це гідність. Перемога у війні. Прагнення зробити все необхідне для українського народу.
Відтоді минуло два роки. Звісно, зберігати єдність протягом такого тривалого часу нам дуже складно. Але кожного разу, коли ми заходимо до сесійної зали Верховної Ради, ми нагадуємо собі, що є щось більше, ніж ми.
