Якби малому Володі Терновому хтось сказав, що колись він стане автором трьох книг, нізащо не повірив би. Ну хто в дитинстві мріє бути поетом чи письменником? Хіба що його брат завжди просто марив художнім словом. Але хочеш писати — пиши собі. А от бути лікарем...
Хоч як його переконували, що хлопчині з невеличкого поліського села на Хмельниччині не пробитися до медичного вузу, він усе-таки подався до Вінниці. І став студентом. Тепер, коли оглядається на своє життя в медицині, по-всякому думає. Сказати, що цей фах дав йому змогу просунутися кар’єрними сходами на якісь вершини, — не можна. Чи заробив багато? Хіба що хвороби та проблеми. Чи був щасливим? Усіляке траплялося. Та чи зробив би інший вибір? Навряд.
Часто ловить себе на думці: з минулого багато забувається, а от сотні своїх пацієнтів, їхні хвороби, сімейні та житейські проблеми пам’ятає досі. А як їх забути колишньому сільському лікарю, котрий, бувало, по двадцять кілометрів у день проходив пішки, аби дістатися до своїх пацієнтів, що мешкали в буковинській глибинці. Чи малюків із чернівецької дитячої лікарні, де також довелося попрацювати? Не десяткам, а сотням і тисячам людей рятував життя і здоров’я.
За тими клопотами якось непомітно і своя сім’я відійшла на другий план. А вдома ж — п’ятеро дітей, усім треба дати раду. І хоч як банально — просто прогодувати та одягти. Як зробити це за крихітну зарплату? Хтось посміхнеться скептично: хіба медики живуть на зарплатню? Та хто як. Терновий на своїй медичній практиці збити капітали так і не зміг, тож, був час, поїхав... на заробітки до Москви.
Не лікарем, звичайно, а простим чорноробом. З багатьма українцями скуштував і цього заробітчанського хліба. І знову багатства не нажив, а лише інсульт. Бути тягарем для дітей і дружини не міг і не хотів, тож повернувся практично інвалідом до батьківського дому. Добре, що тоді підтримав брат. А потім, коли заробітчанина трохи відгодували та підлікували, ще й порадив: вертайся у медицину, ти ж дипломований спеціаліст. Так Володимир Терновий опинився на Деражнянщині, де знову все довелося починати з ФАПу. Вочевидь, така вже його доля: бути сільським лікарем. І скрізь працював просто затято — робив ремонти своїх лікарень, вибивав автомобілі для швидкої, відкривав нові відділення...
З часом перейшов на швидку допомогу до обласного центру. Тут, зрозуміло, організаційних проблем менше, та все ж медики добре знають, що така робота вважається однією з найважчих. І не надто престижною. І зовсім не грошовитою. «Зате якою філософською, — жартує Володимир Олександрович. — Бо дає змогу бути з людьми чи не у найважчі хвилини їхнього життя. А це, повірте, спонукає до роздумів про його сенс».
Хто знає, чи то справді робота вплинула, чи власне життя, а чи та божа іскра, яка дається лише обраним, але лікар одного разу, відклавши фонендоскоп, узяв до рук аркуш паперу та почав писати вірші. Справжнє захоплення поезією прийшло, коли переступив піввіковий рубіж. У такому віці вже не до юнацького романтизму, коли про свої почуття хочеться всьому світові розповідати саме віршами. Виводити рядки на папері змусило щось інше.
Коли склав до купи всі ті зошити, блокноти, просто клаптики аркушів, що потрапляли під руки під час чергувань, сам здивувався: назбиралося на добрячу книгу. «Я терен твій, моя Вкраїно», «Жайвором над життєвим полем» — почали з’являтися перші розділи. Потім їх вийшло аж вісім, у кожному — понад півсотні поезій. Переважна більшість — про Україну, її історію і нинішній день, гарячі зізнання в любові до всього живого: природи рідного краю, родини, друзів. А ще — філософські роздуми про вчинки і призначення людини. Потім до всього з’явився ще один цікавий розділ — «Пісня калинова». Там майже сімдесят віршів, покладених на музику. Причому деякі мелодії він теж писав сам, деякі — хмельницькі та львівські композитори. Хоча не має музичної освіти, спробував навіть покласти на ноти твори інших поетів.
Шлея від зла
так тягнеться
вже довго,
Квітуча воля —
то, здається, сни.
А сунуть зграями
щурячими
запроданці,
Неначе в пекло
на поклон
до Сатани.
По всій Вкраїні
ген бур’ян розрісся.
І сім’я це бридке,
мов не своє.
Є Верховина, Крим,
і є моє Полісся,
Жаль, каїнів загони
також є.
(«Зрадникам України»).
Та на цьому не заспокоїлося перо невгамовного лікаря. Поки шукав видавців для своїх поезій (а справа це така непроста), писав дві інші книги — «Я шукаю до сонця броду» та «Клятва Гіппократа». В них здебільшого оповідання, повісті, спогади і роздуми. Серед героїв — івано-франківські, чернівецькі, подільські селяни, колишні пацієнти, друзі й вороги, ті, з ким довелося зустрітися лікарю на своєму життєвому шляху. І ще, хоч як пафосно це звучить, — Україна. Адже не заради своїх авторських амбіцій, а саме для неї пише вірші та прозу просто лікар і просто українець Володимир Терновий.
Хмельницький.
На знімку: Володимир Терновий.
Фото автора.
