20 серпня минуло 75 років з дня народження одного з найоригінальніших вітчизняних поетів другої половини ХХ століття Тараса Мельничука.
Його поезія чимсь нагадує легіт серпневого вітру на карпатській полонині, приємні обійми якого довго відчуваєш не так тілом, як усім єством своїм:
«Я знав/ що найкраща птаха/ на світі/ це жінка/ я кохав/ і вона кохала мене/ а потім їй стало/сумно зі мною/ вона вийшла у сад/ щоб я не бачив/ приміряла/ золоті крила — / і полетіла/ я плакав/ обіймаючи на ліжку/ її біле/ ледь засмагле/ тіло».
Чи озивається до нас притишеним голосом поета, схожим на шепіт трави, яка завтра зів’яне-загине від перших подихів морозу:
«Я подумав тепер/ що місяць тремтить/ земля тремтить/ зірки тремтять/ і лише пальці на спускових гачках/ надійні».
Мав тверду гуцульську вдачу
То поезія Тараса Мельничука — одного з найоригінальніших і несподіваних поетів другої половини ХХ століття. Який за свій самобутній талант, синівську любов до України, невміння і небажання плазувати перед імперською машиною сповна зазнав переслідувань, цькувань, провокацій і тюремного насильства з боку тих, хто цілеспрямовано і жорстоко прагнув зробити нас безвольними і без’язикими. Він належить до когорти вітчизняних митців, які своєю совістю, правдивістю і мужністю зберегли честь і гідність української інтелігенції. Поруч з Іваном Світличним, Василем Стусом, В’ячеславом Чорноволом, Михайлом Горинем, Опанасом Заливахою, Ігорем Калинцем...
Розмірковуючи над трагічною долею нескореного, непідкупного Тараса Мельничука, мимоволі згадуєш відомі Лесині рядки: «Не поет, хто забуває про тяжкі народні рани, щоб собі на вільні руки золоті надіть кайдани». Та він і не міг інакше, бо народився і виріс у мальовничих і вільнолюбних карпатських Уторопах, що зовсім поряд з Печеніжином і неподалік Космача. Нагадаю нашим читачам, що в містечку Печеніжині вперше побачив світ найвідоміший карпатський опришок Олекса Довбуш, який не терпів несправедливості й усіляко з нею боровся. А село Космач — то колиска гуцульського краю, одна з «лісових столиць» Української повстанської армії в 1944 році. Тобто майбутній поет виростав і формувався як особистість у краях, де не звикли скидати шапку перед різними зайдами, де плекали свободу й національну самобутність як найбільші людські цінності. Про таких тут досі кажуть: він твердої гуцульської вдачі.
Великий грішник з долею великомученика
Сьогодні одні дослідники поетичної спадщини Тараса Мельничука шукають впливи на його творчість передчасно померлого у 30-х роках минулого століття Богдана-Ігоря Антонича з його «Зеленою Євангелією», другі — переслідуваного більшовицьким режимом Тодося Осьмачки.
А його поезії, написані і у студентські роки в Чернівцях, і після страшних тюремних етапів — своєрідні й неповторні. Як вишита бісером шлюбна сорочка на молодому князеві-нареченому чи згарди на точеній шиї його красуні-обраниці. Чи не тому і найповнішу досі книжку вибраних поезій він назвав так просто і так романтично — «Князь роси». І як слушно зауважив один з дослідників його творчості, у цій чистій росі вічно випромінюватиметься сонце бентежної душі великого Князя української поезії.
У 1990 р. в Україні ця збірка нарешті побачила світ і була відзначена Національною премією ім. Т. Шевченка (1992 р.).
Злі люди спалили в 1990 р. хату поета, і хворий Тарас змушений був поневірятися по чужих кутках. Щоправда, уже в незалежній Україні йому двічі виписували ордер на квартиру. Спочатку в Чернівцях — місті його молодості, але хтось зі «спритніших» пільговиків самовільно заселився у те помешкання і вже його не звільнив. Як не встиг поет вселитися і в квартиру, яку йому виділили в Коломиї. Зболене серце Т. Мельничука зупинилося в лікарні цього ж близького йому міста 29 березня 1995 року. Похований поет, як і заповідав, на рідному батьківському обійсті, щоб після многотрудного життя йому легко спочивалося під мелодію карпатських вітрів і гірських потоків, під високим небом рідної Гуцульщини. Справді-бо, великий грішник з долею великомученика.
«Бо там слово моє і мій дім»
Багато з того, що написав Тарас Мельничук, не відоме широкому читацькому загалу. Та й доволі сумнівно, що взагалі до нього потрапить. Бо поет щедро роздавав щойно написані ним твори друзям, а то й зовсім випадковим людям. До того ж значна частина рукописів була знищена вогнем, коли згоріла батьківська оселя. Та й далеко не все, що він давав переховати людям, яким довіряв, у часи переслідування з боку спецслужб, повернулося в його архіви.
То тепер маємо зібрати все, що зосталося в чужих руках, і видати найповніше вибране письменника. Не завадила б і ґрунтовна книга спогадів про нього, заки ще топчуть ряст ті, хто мав змогу з ним спілкуватися і добре знав письменника.
Добре, що торік у столичному видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», у серії «Українське поетичне століття», вийшла книжка Тараса Мельничука «Князь роси», яку дбайливо впорядкував і відредагував відомий письменник і видавець Іван Малкович. Є в ній і низка спогадів та нарисів про поета. Буквально з дня на день ця збірка має побачити світ у московському видавництві «У Никитских ворот» у перекладі російською Володимира Артюха.
Навесні цього року на Буковині відбувся Третій всеукраїнський фестиваль поезії «Від Гуцулії — до кряжів донецьких», присвячений пам’яті Тараса Мельничука, ще один — «Покрова» — з осені 2009 року отримав постійну прописку на малій батьківщині поета — на Прикарпатті.
* * *
Що й казати, терниста дорога стелилася перед Тарасом Мельничуком, але він не схибив, не зламався перед системою, не заплямував себе навіть найменшим угодовством з нею. Бо належав до світу свободи. А ось перед такою бідою, як алкоголь, устояти не зміг. Та, втім, як писав один з наших класиків, «вибачайте поетам дивацтва незлі: небагато поетів живе на землі».
До таких поетів належить і Тарас Мельничук, який своєю творчістю, своєю нескореністю нагадував нам, хто ми є і до чого маємо прагнути, за що боротися. А також наближав незалежність України, річницю якої ми цими днями святкуємо.
Згадаймо й одного з її провісників, згадаймо його невмируще слово:
«На Вкраїну дорога моя, на Вкраїну — Із усіх безнадій і надій. Чи то в чорну, чи в ясну годину, Бо там слово моє і мій дім».
Дослівно
Василь Герасим’юк, поет, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка:
«Розповідали нам у Косові, що він (Тарас Мельничук. — Авт.) працював в одній газеті, і там була декада совєтської літератури. Приїхали навіть такі стовпи, як покійний Чингіз Айтматов. І прийшов Тарас у кирзових чоботах, після другої посадки (другого в’язничного терміну. — Авт.)... Від нього віяло — як від прокаженого. Хоча всі знали, що то першорядний поет... Це розповіла місцева літераторка з тих часів. Бо навіть до неї підійшла якась «шестірка» з райкому й каже: «Ти ж дивися, якщо він буде у вашу машину сідати — не дай Боже». Бо вони їхали з Косівщини на завод «Коломиясільмаш», де було модно ще й перед виробничим колективом виступити. І коли ця вся кавалькада совєцьких класиків сіла в машини, і це все від’їхало, позаду у кирзових чоботах понуро пішов Мельничук. І тут уже з розряду містики: за словами місцевої літераторки, коли вони під’їхали до «Коломиясільмашу», на порозі... зустрічає їх усміхнений Тарас Мельничук у тих же кирзових чоботах. Десь, напевно, попутку знайшов, і вона так швидко його довезла, що він усіх перегнав. Він і нині їх перегнав, бо тепер, наче відгомін відомої євангельської істини про камінь, якого відкинули будівничі, а він став межовим. Назвати його іменем фестиваль — це дуже благородно і поетично».
