Прочитала із близькими в «Голосі України» № 195 за 17 жовтня 2012 року статтю «Блаженні чисті серцем», в якій йдеться про Василівську церкву та святих новомучеників. Автор — Олександра Ментель розповідає, що жителів села Василівка Снігурівського району — настоятеля церкви Різдва Христового ієрея Сергія Штенка та мирян Прохора Бунчука (церковного старосту) і Кирила Приймака (попечителя церкви) — замордували 26 квітня 1922 року в балці поблизу Снігурівки під час кампанії радянської влади з вилучення церковних цінностей. Щиро дякуємо пані Олександрі за те, що на шпальтах газети описала історію нашого краю, а нас повернула в дитинство та юність.

Я і мої рідні із села Павлівка, що поряд із Василівкою. Після 4-го класу ми навчалися у Василівській школі. На Великдень бігали босоніж до церкви, що зображена на надрукованому знімку, на всенощну. У ті часи деяких учнів за це виключали зі школи.

Про історію нашого краю ми нічого не знали. Батьки і вчителі тоді мовчали. На кладовищі, яке розташоване між двома селами — Павлівкою і Василівкою, було багато пам’ятників козакам із викарбуваними на кам’яних плитах написами прізвищ та дат народження і смерті. Наскільки пам’ятаю, адже було це ще в 50-ті роки, там були написи 1636, 1638... Потім ті пам’ятники порозбивали і знищили. Був там один металевий монумент якійсь панянці (1800 рік) — його звідусіль було видно. Але і той знищили...

У школі ми вивчали історію компартії, яка веде до перемог. А ще нам товкмачили, що без старшого російського брата не вижити...

Про могилки біля церкви нам розповідали, що там хоронять батюшок, коли вони помирають. А наші матері нишком приносили і клали на них квіти. І тільки тепер, завдяки публікації, я дізналася, що там були поховані останки служителів церкви, яких закатували червоноармійці.

Пам’ятаю, на краю Снігурівки жила божевільна Мар’яна. Дітям казали, що в неї син загинув на фронті, тому вона збожеволіла. Можливо, це та сама Мар’яна, яку Олександра Ментель описала у своїй розповіді. За словами автора, дочка попечителя церкви Кирила Приймака — Мар’яна знайшла у балці голову свого батька. Не витримавши потрясіння, вона збожеволіла.

А ще пригадую, як у Василівській церкві обновилася ікона. Свідком цієї події був атеїст-комуніст Феодосій Минович Дідик. Уночі вся церква засвітилася — по ній перекидалися клуби жару. Тоді викликали комуністів, потім священика. Він зайшов до церкви, довго молився, після чого все затихло. А вранці побачили оновлену ікону. Минович (мій родич) про те розповідав, але пояснити нічого не міг, бо був невіруючий...

За радянських часів про голодомор дорослі розмовляли потай. Не оминув він і нашу родину — померла сестричка 1933 року народження. Бо в мами через голод не було молока. У дядька Степана померло семеро дітей: від двох до сімнадцяти років.

Ми вижили завдяки коням, біля яких батько працював. Він потай брав їхній харч: фураж та буряки. Ними наша родина й годувалася...

Це тільки частинка з нашої історії, до якої повернула стаття Олександри Ментель...

Брянка Луганської області.