До Пірнового щастя повертається на крилах сірих чапель?

А таким воно стало завдяки своєму розташуванню: село лежить між рукавами йодистої Десни й сосновим лісом, і здавна приречене виконувати роль оздоровниці. Ще до Великої Вітчизняної війни сюди приїжджали поліпшити здоров’я москвичі, ленінградці, жителі Мурманська, Зауралля й Забайкалля... Як і сусідній Ворзель, курорт Пірнове бурхливо розвивався за рахунок відпочивальників. Кожне велике столичне підприємство своїм обов’язком вважало побудувати тут базу відпочинку для своїх працівників. До кінця 80-х їх налічувалося 69. Селяни працювали в сфері обслуговування, здавали житло «дикунам» і, найімовірніше, були якщо не щасливі, то задоволені.

Усе кардинально змінилося після 1986-го, коли статус курортної зони змінився на статус чорнобильської. Про відпочинок і лікування іногородніх у Пірновому вже не говорили. Сумно популярним стало слово «безробітний». Оскільки в селі не було колгоспів-радгоспів, пірнівці не знають, що таке земельні й майнові паї. Хоча шматочок годувальниці (для городу чи будівництва будинку) хоче мати кожний. У сільраді накопичилося понад 200 заяв, але, схоже, одержать ділянки охочі нескоро. Потрібно затвердити новий генеральний план села (його розробляють), у якому і буде враховано потреби селян не тільки в землі.

Команда нинішнього сільського голови Сергія Книжникова з 2010 року цим і переймається. Та якби тільки цим. Колишня влада, розповідали пірнівці, мало уваги приділяла роботі з орендарями, які чи то ухилялися від плати, чи то платили незрозуміло кому. У підсумку, грошей не було ні на комунальні об’єкти, ні на соціальні. Не йшов у село й бажаний інвестор, зростало безробіття. Дві третини будинків відпочинку після адміністративного поділу відійшли до сусідніх громад, а 25 баз, що залишилися, поступово перетворювалися на зяючі дірками об’єкти. З десятка, що вижили, сьогодні лише одна база працює цілий рік.

Книжников і депутати почали поповнювати бюджет з упорядкування орендної плати за землю. Їхні попередники спромоглися укласти лише три договори, нині діють одинадцять. Добрі партнерські відносини з підприємцями дали можливість вивести з тіні нелегальний бізнес, у місцевий бюджет пішли податки від фізичних осіб.

Це дало змогу за свої та спонсорські кошти капітально відремонтувати дитячий садок, лікарню, істотно допомагати школі. Почали асфальтування доріг, освітили вулиці енергозберігаючими лампами...

Зміни відчутні, а плани сільського голови вселяють оптимізм у його виборців. Сергій Олександрович прагне дотримати слова перед усіма, незважаючи, як то кажуть, на політичні та релігійні симпатії земляків. Скажімо, старожили історично «червоного» Пірнового зажадали свого часу не чіпати вождя світового пролетаріату — Сергій Олександрович та односельці підсуєтилися й нещодавно пам’ятник Леніну знайшов нове життя... Молоді мами попросили обладнати дитячий майданчик у центрі, «щоб як у місті». Обладнали, огородили... Віруючі нарікали: «У всіх селах є церква, а ми як сироти казанські». Недавно освятили й встановили хреста на капличці. Коли її відкриють для богослужіння, гадаю, селянам і добродійникам, що пожертвували гроші, не соромно буде на храмове свято запрошувати гостей з округи. До слова, нинішнього року вдруге за історію славного Пірнового відзначатимуть День села.

Перелічені добрі справи команди Сергія Книжникова гідно оцінено більшістю односільчан.

Мені розповіли про забавну ситуацію: п’ятеро колишніх сільських голів жили на одній вулиці, але жоден з них (через скромність, небажання чи неспроможність?) не спромігся провести воду й освітлення, заасфальтувати дорогу. Якщо про себе, коханих, не дбали, то що могли односільчанам запропонувати?

Нинішня влада села обіцяє побудувати бювет, згодом реконструювати водогін, стадіон; продовжити ремонти не тільки об’єктів, що перебувають на балансі сільради, а й школи, лікарні.

— Там вчаться наші діти, лікуються й працюють наші люди, — зауважує Сергій Олександрович. — І якби ми склавши руки чекали допомоги зверху...

Люди поважають обрану владу за ініціативу, активний пошук виходу з будь-яких ситуацій і постійне прагнення поліпшити життя односільчан. Свідчення справжньої поваги — регулярні суботники з благоустрою рідного села. Спробуйте сьогодні підняти народ на прибирання території, якщо сільський голова не в авторитеті, а депутати бездарні й гребуть тільки під себе...

Вишгородський район

Київської області.