«Знайомитися дедалі важче. Раніше люди були простіші, відкритіші...» — такі слова нерідко можна почути від молоді, що шукає собі пару. А як знайомилися наші батьки, дідусі та бабусі? Чи легше було їм зустріти рідну душу?

Із давніх-давен українська жінка рідко стояла в куточку й сором’язливо колупала піч, як ми собі це уявляємо. Вона брала активну участь у формуванні власної долі — такий уже наш менталітет. Ще у племінні часи дівчина мала право обирати собі чоловіка, і на її вибір мало хто міг уплинути. Порівняйте наше «одружитися» з російським «выйти замуж», «жениться». В основі українського варіанта — дружба, тобто рівні відносини, де кожен має права та обов’язки.

Лише в єдиному разі вибір пари обмежувався: якщо сім’ї приятелювали та мали однаковий соціальний статус, батьки намагалися одружити дітей.

За козацьких часів і до кінця ХІХ століття українська молодь шукала кохання на вечорницях, котрі можна назвати прототипами сучасних клубів. Вважалося, що найкраще місце для проведення досвіток — хата вдови. Там збиралися хлопці й дівчата, щоб поспівати, потанцювати, повишивати, під час цього пускаючи бісики в різні боки.

Двадцяте століття позначилося новими способами та місцями для знайомств, та у всі часи знайомство майбутньої пари за шкільною партою чи в університетській аудиторії було і залишається поширеним. У воєнні роки місць не вибирали: найчастіше знайомилися у військових частинах, де служили. Тоді була воєнна романтика. Існування багатьох із нас — її доказ.

Пізніше місцями зустрічі стали численні піонерські табори, дискотеки, клуби за інтересами, потяги (дорогою додому) тощо. Багато молоді їхало на БАМ, шоб відчути справжню радянську романтику. І вони її відчували! Ця магістраль була прокладена між безліччю сердець.

Реальні історії нам розповіла власниця міжнародної шлюбної агенції Наталія Коваль.

40-ві: Ніна та Шура

Блокадний Ленінград. Вона — юна дівчина, котра останні кілька років нічого не бачила, крім руїн голодного міста. Він — 23-річний артилерист, кароокий красень, який ніколи не був обділений увагою жінок. Хіба хтось міг повірити, що кохання застане його саме тут, у цьому сірому місці, де навіть подих завмирає від побаченого? Та сталося саме так.

Голодним містянам хліб тоді видавали пайками: 125 грамів на день. Ніна спізнилася в чергу. Коли йшла додому заплакана, її побачив Шура. Віддав свій шматок. Так і познайомилися.

Для тоненької естонської підданої юнак став справжнім героєм. Мізерний шматок хліба розпалив згаслий вогонь в очах дівчини. Відтоді пара не розлучалася: все життя вони прожили на Харківщині вдвох. Не дав Бог дітей Ніні Іванівні та Олександрові Кузьмовичу, та наділив їх великим коханням, яке вони пронесли через свою долю.

70-ті: Тетяна і Сергій

Це сталося в Києві майже 40 років тому. Таня сіла у знайомий тролейбус, що підвозив її після лекцій до найближчого метро. Провела байдужим поглядом по сірих пасажирах, вмостилася на улюбленому місці та поринула у книгу. Зупинка, двері відчинилися, і до салону зайшов він. Студентка підвела очі й відчула, як перехопило подих. Було відчуття, ніби вона знає цю людину все життя. Та дівоча сором’язливість не дозволила Тетяні зробити перший крок, хоч юнак теж не зводив із неї очей. І ось — наступна зупинка, хлопець її мрії виходить із тролейбуса. Як таке може статися? Невже вони загубляться на все життя? Дівчина не витримала і останньої миті вискочила з салону і побігла за ним. Спитала перше, що спало на думку: котра година? І, побачивши усмішку Сергія, зрозуміла, що пропала...

Вони виростили двох дітей і до цього часу вдячні долі за ту зустріч осіннього дня та жіночу сміливість.

80-ті: Римма і Сергій

Римма була старанною студенткою Харківського медичного університету. Нарешті видався вільний час, щоб поїхати додому в Рубіжне, — батьки вже не могли дочекатися донечки. Дівчина стояла в черзі до телефонів-автоматів. Здалеку почула крики: просто до неї бігли з сумками двоє хлопців. Почали благати, щоб дівчина пропустила їх до телефону. Наша героїня нікуди не поспішала, тому дала дорогу юнакам. На пероні ці двоє допомогли Риммі донести клунки, потім обмінялись адресами і розпрощалися. Приїхавши додому, вона і забула про хлопців. А коли повернулася до гуртожитку, у дверях кімнати побачила букет і записку: «Я приходив, тебе не було. Чекаю зустрічі. Валерій». Невдовзі вони побачилися і почали зустрічатися. Та стосунки не склалися, пара розійшлася. Другий юнак — Сергій — вирішив не втрачати шанс, адже давно був закоханий у дівчину друга. Із армії він написав їй лише 2 листи і в другому запропонував одружитися. Римма вирішила ризикнути і приїхала у військову частину до Сергія. Яке ж здивування і обурення її переповнювало, коли її ніхто не зустрів! Дівчина зі слізьми на очах брела полем у новеньких італійських білих туфлях. І раптом когось побачила. Не схожий на себе, з вусами, Сергій біг і щось їй кричав... Цього ж дня майбутнє подружжя поїхало додому до хлопця в Чернівці, де бабуся нареченого змусила його збрити вуса. Так і почалася історія Римми та Сергія, котрі знають, що кохання — непередбачувана штука.

У ті часи не потрібно було чекати дзвінка, есемески, повідомлення в Інтернеті. Люди знайомилися просто. Призначали побачення біля найближчого пам’ятника, чекали зустрічі з трьома гвоздиками в руці та постійною думкою: прийде — не прийде...

Та це все не означає, що нам треба озиратися назад. Те, що звело твоїх бабусю і дідуся, може не спрацювати для тебе. Тому знайомся, зважаючи на наші реалії. Хтозна, може твоя половинка зараз сидить за монітором і чекає лише твого кроку?

Фото з архівів героїв матеріалу.

Ніна та Шура.

Весілля Тетяни та Сергія.

Сергій і Римма.