«Хоспіс» і «паліативна допомога» для багатьох співгромадян досі лише незрозумілі іноземні слова. У перекладі з англійської «хоспіс» означає «гостьовий дім». На жаль, для онкологічних хворих, коли медицина безсила перед останньою стадією недуги, цей дім стає останнім. І це в найкращому разі. Тут реалізується право невиліковного пацієнта гідно піти з життя, не страждаючи.
За визначенням ВООЗ, паліативна та хоспісна допомога — підхід, мета якого є поліпшення якості життя невиліковно хворих та їх близьких шляхом попередження й полегшення болю та інших розладів життєдіяльності, психологічної й духовної підтримки.
В Україні функціонує дев’ять стаціонарних хоспісів і десять паліативних відділень на базі лікарень. А це всього близько 700 ліжок. За оцінками фахівців, такої спеціалізованої допомоги наприкінці життя щорічно потребують близько 500 тисяч чоловік. Для порівняння: у США — більше 4 700 хоспісів, і вони існують у всіх штатах.
У нашій області професійну допомогу раковим хворим, за твердженням заступника головного лікаря Луганського обласного клінічного онкологічного диспансеру з організаційно-методичної роботи Галини Паніної, надають в онкологічних диспансерах у Луганську, Алчевську, Красному Лучі, Стаханові та у спеціалізованому відділенні в Сєверодонецьку.
Робота персоналу в хоспісному відділенні дуже важка. І не стільки фізично, скільки морально: занадто складно звикати до того, що день за днем у тебе на руках помирають люди.
— Головна проблема лікарень — брак молодшого персоналу. Плинність кадрів просто неймовірна, що в принципі не дивно: це важка щоденна праця і фізично, і психологічно. Мало хто йде сюди добровільно, — каже голова Луганського обласного благодійного фонду ім. Юрія Єненка Олена Єненко. — Ми не можемо заманити персонал високими зарплатами. Сказати правду, вони одержують сущі копійки. Та й про необхідність відпочинку у нас у державі зовсім забули: відпустка в медиків коротка, санітарно-курортні путівки за рахунок держави не передбачені.
В організації вітчизняної паліативної допомоги один з каменів спотикання — доступність медичних препаратів. Більша частина медикаментів, що їх виписують невиліковним хворим для зменшення хронічного болю (а саме ця категорія людей і є основними пацієнтами хоспісів), — наркотичні речовини. Українське законодавство жорстко регламентує процес отримання таких медикаментів, однак лікарські показання чітко не сформульовані. Одержати сильнодіючі знеболюючі пацієнт може тільки за висновком спеціальної медкомісії.
Допустимо, комісія за, є рецепт. І постає проблема: де купити препарати? У нашому місті мінімум аптек, у яких продають опіати. Хоча, відповідно до останніх змін у законодавстві, право на їх реалізацію мають аптеки всіх форм власності.
В Україні дозволено тільки 10% «спец» медпрепаратів від кількості, дозволених до продажу в Європі. Торік, наприклад, вітчизняний МООЗ оголосив про плани закупівлі тільки 38 кг морфіну. А, за підрахунками Української ліги сприяння розвитку паліативної та хоспісної допомоги, середньорічна потреба в цьому препараті, необхідному для знеболювання тяжкохворих на рак і інші хронічні захворювання, становить близько 340 кг. У розв’язання проблеми включається чорний ринок. Але не у всіх невиліковно хворих і їх родичів є можливість і гроші отримати у такий спосіб ці препарати.
І ще. Залежно від захворювання та стадії, онкохворим потрібно різні дози морфіну. Держава дозволяє колоти лише дві ампули на добу. До того ж ін’єкційне введення медикаменту за законом варто проводити в присутності лікаря. У Луганській області всього 192 ліжка паліативної допомоги. Більшість хворих перебувають дома. Як забезпечити таку норму закону, адже напад нестерпного болю може виникнути будь-якої миті?
Луганськ.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА (з архіву «Голосу України»).
Хоспіс міської клінічної лікарні №10.
