Від редакції: ми одержали цього листа від одного з наших читачів. Це маленька повість, написана людиною, яка багато чого в житті бачила. Ми далеко не у всьому згодні з Автором, але в його сповіді зачіпає за живе простодушна щирість. Не всякий письменник зміг би таке написати — якби навіть захотів. Швидше за все, імена діючих осіб тут змінено. Але все інше — справжнє. Ми нічого в тексті не змінювали й не редагували (Автор писав тією мовою, що замінює багатьом людям забуту українську). Ми собі дозволили дописати заголовок. Замість нього в автора було написано просто: «На суд читача»...
Те, про що піде мова в цьому творі, — це жахливо, нестерпно, але колесо вже закрутилося.
У минулому столітті в одній із центральних областей України у чималій, працьовитій родині народилася одинадцята дитина, її назвали Яном.
Наближалася побудова колективізації. Життя ставало клубком у горлі, і на родину Яна зійшов смертний замах. За рік до появи на світ Яна два хлопчики Гриць і Петя — дев’яти і одинадцяти років — пішли з життя. Янові було вже два роки, як померла 16-літня сестра Дарина.
1933 рік. Агітація вступати в колгосп. На початку весни батько звідкись приїхав стомлений, заліз на піч і через кілька днів помер.
Основного годувальника не стало. І почали всі розбрідатися, хто куди. Рятували радгоспи за п’ять-шість кілометрів. Туди подалися сестри та брат, йому було років п’ятнадцять. Узяли його корів пасти. Він примудрявся нелегально доїти корів, а мама приходила умовними стежками і забирала молоко.
Так і вижили. А в мами за несплату податків конфіскували все господарство, залишили одну хату, оточену садом із солов’ями. А в 1936 році ще більше горе: брат Іван, що нас молоком підгодовував, помер.
У 1941 році почалася війна. Прийшли німці. Працездатних забирали в Німеччину. І Яна у 1943 році могли погнати в рабство. Все літо його мати ховала, де могла, а у вересні 1943-го їх визволила Радянська Армія. Було принизливо під владою німців. Та коли визволили, життя не стало краще, але люди зітхнули свіжим повітрям.
Радянська влада почала наводити порядок. Військовозобов’язаних, аж до 1926 року народження — мобілізували. А хто шкоду робив під час окупації, тих віддали під суд.
Сьогодні таврують рад. владу, що вона була жорстока. Але судіть самі. У 1942 році навесні, у полі, в скирті, жінка виявила партизана, він попросив нікому не говорити про нього. А вона не стерпіла й сказала напарникові по роботі, а той наполіг заявити в поліцію. Приїхали німці з поліцаями. Партизан не здавався, тоді підпалили скирту. Партизан не витримав, вийшов обгорілий. І що Ви думаєте? Цього, котрий наполіг заявити, замість вищої міри (смерть) засудили на 17 років, а жінці за те, що не виконала прохання партизана — п’ять років. За мірками війни — це дитяче покарання.
У визволених районах відразу йшла мобілізація військовозобов’язаних, аж до 1926 року, їм тоді було по 17 років. Ян знав, що за рік його заберуть на фронт (тоді говорили на м’ясобійню). Жили вони вдвох з мамою, і Янові треба було забезпечити маму паливом. Заради цього він пішов працювати в радгосп візником. Помотався він тоді, на роботу далеченько — 5 кілометрів. А у неділю й на вулицю тягло погуляти. Може, тут це й зайве, але в його житті — дуже важливий момент. Коли Янові було ще 16 років, з’явилася в нього серйозна схильність у дівочу сторону. Він вирішив: якщо залишуся живий і знайду собі супутницю, то буду вірним чоловіком.
Літо 1944-го пролетіло швидко. Дров він нарубав, і стіг сіна накосив, продав. І це мамі допомога.
Настала осінь і принесла повістку Янові в Армію. Мама, перехвилювалася й злягла — серце — і проводжати не змогла Яна. Сидячи, благословила Яна в дорогу.
Потрапив Ян на гармату, що кидає «цяцьки» на 24 тисячі метрів, а по вертикалі на 18 тисяч. Навчання пройшли під Карпатами, а на початку березня 1945 року Ян уже був на вогневій позиції. У тім же березні контузило його під Крайцбергом. Спасибі лікарям, глухим не залишився, але музичний слух зник.
Армія — зона підвищеної небезпеки. У частині, де служив Ян, у 1947 році помер старшина — від білокрів’я. Того ж року в липні двоє солдатів — 20 і 21 рік — загинули. Через три місяці і Яна тяжко поранило. Життя його висіло на волосині, й печатку (шрами) на собі він носить усе життя.
По службі Ян не любив уперед вискакувати й не відставав, але військову службу ніс на відмінно. Навіть військовий склад йому довіряли, а що було у військовому складі, знали тільки троє: командир частини, завскладом і Бог.
Після народження Яна, через три роки, на відстані 500 км, народилася дівчинка, яку теж назвали Яна. Народилася вона теж у працьовитій селянській родині, у роки колективізації. Щоб люди не розбігалися, у селах паспортів не давали, а батько Яни був головою сільради й комусь дав довідку, що той є жителем селища. Батька Яни заарештували й кудись діли, їй тоді було два місяці.
З мамою Яна жила до шести років, а потім і мама пішла з життя. Залишилася Яна на колгоспному утриманні. Сиріт колгосп розподіляв по бездітних і малодітних родинах. Яна потрапила до самотньої жінки, що змушувала ночами ходити за річку красти сіно, солому.
Почалася війна, їхню територію окупували, за півтора року місцевість не раз переходила з рук у руки. Одного разу німці поперед бронепоїзда поставили платформи, завантажені людьми. Там була й 12-літня Яна. І німці пішли в наступ. Що робити Радянській Армії? Вони відкрили вогонь по бронепоїзду, підбили його, люди розбіглися.
Німців прогнали, але попереду ще два роки війни. Армію треба годувати, і всі звільнені влилися в трудовий фронт, у тому числі і Яна. В 1944 році за 5 км жінки сапували буряк, Яна їм воду носила, телят молоком напувала й разом з ними спала. Хата в неї була, але стояла порожня. Яну там зустріти, нагодувати, обігріти не було кому. І так аж до 1948 року.
Потім Яна почала жити й працювати у великому промисловому місті. Зарплата 300—350 рублів. За квартиру платила 50 рублів, а на інші — крутись. У цьому місті ніс військову службу Ян. Отже, Яна і Ян живуть в одному місті, але ще одне одного не знають, а між ними відстань близько п’ятсот метрів.
Яна призвали в армію в 1944-му, і призову потім не було до осені 1947-го.
Один із хлопців призову 47-го встиг познайомитися з дівчиною, призначив побачення на неділю в 15:00, а йому звільнення не дали. Він підходить до Яна: «Допоможи вийти в самоволку». Ян йому допоміг. Вони вийшли, а нареченої немає. Ідуть по вулиці, а попереду, метрів за тридцять, з двору вийшли дві дівчини, й одна з них Янові сподобалася. Напарникові дає команду: заходь ліворуч, а я праворуч. З жартами-примовками дійшли до гарнізону, тільки з іншого боку. Ян показав напарникові, де лазівка в частину, і той пішов. А справа в тому, що Сталін в 1947 році видав указ для солдатів строкової служби: «самовільну відсутність понад дві години — вважати дезертирством».
І Ян опинився в такому становищі: втратити дівчину (а може, вона та сама, про яку мріяв) чи йти під трибунал. Пройшли гарнізон, слава Богу, ніхто з командирів не зустрівся. Дівчата вже зрозуміли, що солдатик примазується до молодшенької, до Яни. Але опікунка її не залишала. Вони йшли до подруги, а це близько трьох кілометрів. І вдалося там кілька хвилин посидіти одне проти одного, роздивитися. Це було миле чарівне створіння, обличчя молоденьке, кругле, очі, як сливи під темними бровами, чоло високе, щоки рум’яні, носик акуратний, прямий.
Погостювали й пішли назад утрьох. На щастя, біля гарнізону з’являється друг, що на пантомімах одержав команду забрати «опікунку» Яни.
Залишилися Ян і Яна удвох. Час минав, а Яна на пропозицію дружити не погоджувалася, мотивуючи тим, що вона сирота, бідна і ще молода. Ян їй теж сказав, що він небагатий — у чому він перед нею — то все, що має, і ще є бушлат. Він обійняв Яну, поцілував, адже таке боже створіння й поцілувати приємно. Після недовгих роздумів дівчина й каже: «Добре, я згодна, але з такою умовою: що в тебе було, я прощаю, але зі мною ніяких уліво чи вправо». Від таких мудрих слів Ян — на десятому небі.
Провів дівчину, подивилася, яка вулиця й номер будинку.
З’явився Ян у частину о першій годині ночі. Черговий по частині був хорошою людиною, фронтовиком, сказав: «Іди лягай спати». Янові, як то кажуть, дуже пощастило. Але ранком командир частини сказав: «Ось тобі місяць без виходу з розташування казарми». Тоді було таке покарання. Але тепер Янові служити стало веселіше. Поруч — кохана людина. Служив він в армії шість років і чотири місяці. У той час служили, не знаючи строку. Коли Ян зустрів Яну, він уже прослужив три з половиною року, а інші — служив за підтримки Яни.
Демобілізувався у квітні 1951-го. І вони дружили ще до листопада. За роки дружби вони стали немов рідні, але без яких-небудь близьких стосунків. Це все — коли одружимося, — така була вимога Яни.
Одружилися. За час служби в армії Яна так напічкали правдою, справедливістю, чесністю, а пішов на роботу, побачив зовсім протилежне. Хабарництво, нахабність, безкультур’я, підлабузництво. І з цим він зжитися не зміг. Була можливість виїхати аж в Іркутську область.
Виїхали. Півроку було дууже важко, а потім увійшли в колію й поїхало. Дали квартирку із двох кімнат, але далеко. Потім поставили на чергу на квартиру в селищі.
Через рік забрали до себе й стареньку матір Яна. Завели господарство. Там у них і народилися діти. У ті часи інженерного складу було мало, й зарплата була набагато вища, ніж у робітника. І Ян Яні вніс пропозицію: «Ми — неуки. Давай дітей вивчимо». І Яна цю пропозицію підтримала безсуперечно.
Мамі Яна зі здоров’ям ставало гірше й вона хотіла повернутися в Україну. І Ян з Яною вирішили оселитися в Україні, там, де є вузи. Поселилися біля великого міста. Цим переїздом Ян і Яна зробили для дітей добре, але себе посадили на мілину.
Ян, влаштувавшись на роботу, попросив: «Дайте можливість дві-три зміни відробити в мої вихідні, у мене діти!». Відповідь: «А хто тобі винен?». І це каже керівник зміни, в підпорядкуванні якого 60 чоловік і в самого дітей 7 чи 8. В аванс і получку підлабузники тичуть йому червінці.
Милий читачу, як дивитися на це людині, напханій правдивістю, чесністю й порядністю?
І Ян пішов шукати, де легкий заробіток. Знайшов. Ян і Яна проходили в спецівках аж до 1975-го. До цього часу набудували танків, гармат, бойових літаків, боєприпасів. І тільки потім почали піднімати зарплати. І тільки тоді в Україні Янові і Яні стало дихати легше.
У 1970-му їхній старший син вступав до вузу. Зажадали довідку про сімейний бюджет. На члена родини Яна він був 33 карбованці. Тоді все було дешево, але карбованець на день — мало. В їдальні на такі гроші не пообідати. І Яні доводилося позичати. Але за те, що позичать, вимагали відробити.
У ті часи вузи були переважно російською мовою. Тому вступати до вузу легше було тому, хто вчився в російській школі. А російська школа — за три кілометри. Діти Яна і Яни їздили туди автобусом. А за СРСР дітей возили безплатно, та й проїзд коштував тоді п’ять копійок.
По лінії поведінки старшого сина лише один раз дзвонили на роботу батькові й просили зайти до начальника залізничної станції — син на велосипеді їхав по перону. По цій справі можна було й не телефонувати.
А от уже будучи сімейним — кишки вимотав. В роду в нас була математична кмітливість, тож успішно закінчив фізико-математичну школу, спокійно вступив у вуз. Студентом став дуже молодим, тому що в школу пішов у шість років. Усе йшло нормально до четвертого курсу, а на четвертому заявив, що хоче одружитися. Батько йому пояснює, що таке сьогодні влаштувати весілля. А син у відповідь: «Ми живемо одним днем».
За місяць попередив: у вихідні привезе наречену знайомити.
Що залишилося робити Янові і Яні? Не суперечать, щоб потім не стати винними. Наречена вже квапиться — вона на три роки старша. Познайомилися зі сватами. Вони люди із вищого світу, але люди прості, тямущі.
Молоді наполягли відгуляти весілля в кафе — з п’яти вечора до одинадцяти. Поки столи накриють, буде шість. А що робити завтра, післязавтра? І довелося Янові, Яні і їхнім сватам робити три весілля: 1) у кафе, 2) у нареченого вдома й 3) у нареченої. Ну це дрібниці. Подумаєш, покарали Яна, Яну і їхніх сватів на пару тисяч рублів у той час.
Але це ще квіточки. Ягідки попереду.
Коники молоді почали викидати з перших хвилин. Автор цих рядків не прихильник пліток, але якщо щось пропустити, то не буде змісту. На другий день весілля наречена сховалася в кімнаті рюмсати. Прийшли гості, їх веселити треба, а наречена з кониками. Янові і Яні ніколи з нареченою возитися, треба гостей обслуговувати. Ян дав сватам команду: приведіть наречену в порядок.
Два тижні відпочинку — і весілля у сватів. Гості з’їхалися в п’ятницю, а в суботу — гулянка, а в неділю — циганщина. Гості — люди різного рівня, але розходжень не було. Виконувати роль циганки зголосилася Яна. Гадала на картах і жінкам, і чоловікам. Декому так сподобалося, що кілька разів підходили, щоб погадала. Отже, на «циганах» весілля скінчилося, о сьомій ранку із хвилинами потрібно на літак. Студентам на заняття, а батькам на роботу.
Харківська область.
(Закінчення в наступному суботньому номері).
