Якби комусь із науковців спало на думку досліджувати феномен виховання в українських родинах, то сім’я Бевзів із села Козинців Вінницької області зацікавила б їх неодмінно. Адже саме тут, на Поділлі, у звичайній селянській родині батьки виростили аж двох генералів, а точніше, генерал-лейтенантів міліції. Явище це — з виняткових. Тож про тонкощі батьківських наук, які гартують характер, «Голосу України» розповів один із братів, нині народний депутат Валерій Бевз.

 — Я народився у простій селянській родині, — без пафосу й гонору починає свою розповідь знаний на всю Україну генерал міліції. — Серед братів я наймолодший. Найстарший — Анатолій — працював у школі: спочатку вчителював, потім став завучем, а пізніше подався на партійну роботу. Наступний за віком — брат Олександр, він забажав стати правоохоронцем. Третій — Микола — обрав для себе робітничий фах — усе життя пропрацював у Вінниці на заводі слюсарем і токарем. Ну а я вирішив узяти приклад з Олександра і присвятити своє життя боротьбі зі злочинцями.

Одначе трудовий шлях Валерій Бевз почав не під братовим крилом, а з походу в кадровий відділ УМВС у Вінниці. Олександр свого часу закінчив Кишинівську середню школу міліції, пізніше — Київську вищу школу міліції. Валерію ж, з огляду на його майже відмінний шкільний атестат, одразу порадили вступати до вищої школи МВС у Горькому, яка тоді єдина в СРСР готувала спеціалістів для боротьби з розкрадачами соціалістичної власності. На рідну Вінниччину Валерій Ананійович повернувся вже після закінчення вузу і свою кар’єру розпочав з посади інспектора ВБРСВ (відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності).

Сини зростали, мужніли, а батьки залишалися простими трударями: тато завжди за кермом автомобіля, а мати працювала на землі в колгоспі. То в чому ж секрет виховання?

— Нас виховували в строгості, — зізнається народний депутат, — але в нашій сім’ї ніколи не було хамства, завжди панувала повага один до одного, особливо до батьків, до старших.

— Ви своїх батьків називали на Ви?

— Ні, на ти, але це не знижувало рівень нашої поваги до них. У нас ніколи не було скандалів і, вибачте, якихось мордобоїв. Ніколи не було в сім’ї п’янок, грубості. І цю теплоту ми зберегли й понині. За це, напевне, маємо дякувати покійним уже батькам.

— Вас батько карав за дитячі пустощі? Як?

— Мені завжди було легше, бо я був наймолодшим, старші брати мене постійно захищали. І я їм за це дуже вдячний. А лупцювати нас не було потреби, нам усім чотирьом було достатньо батьківського погляду, щоб ми все зрозуміли і зробили відповідні висновки.

Пригадую, як у четвертому класі я виправив двійку на п’ятірку. Загалом-то я навчався добре, але одного разу трапилася така прикрість. Тож я, «попрацювавши» над щоденником, утік із дому. Недалеко, правда. І грався собі з друзями. Коли, дивлюсь, батько на велосипеді їде з роботи. Тікати вже пізно. Підхожу, а він мене посадовив на велосипед і повіз додому. А потім спокійно так каже: сідай за уроки. Цього мені було достатньо, щоб я на все життя запам’ятав, що за великим рахунком виховувати дітей можна й так.

— То батько, виходить, про двійку ще не знав? 

— Знав він усе. Але мені нічого не сказав, тільки зауважив: у тебе є проблеми у щоденнику, тож сідай і роби уроки. Ця батьківська наука закарбувалася в пам’яті назавжди, тому і Вищу школу міліції в Горькому, і Академію МВС у Москві намагався закінчити на відмінно.

...Щось визначальне таки було і в тому батьковому погляді, і в татових настановах, що спонукало братів Бевзів підніматися на дедалі вищі щаблі міліцейського главку. Бажання завжди бути відмінником, мабуть, посприяло й тому, що Валерій свого часу став наймолодшим в Україні начальником райвідділку міліції. А на початку 90-х брати-генерали Бевзи вже очолювали обласні міліцейські главки. Старший — у Київській області, а Валерій Ананійович — спочатку Чернівецьке, Чернігівське, а потім і Вінницьке УМВС.

Фото з сімейного архіву. 

Ананій Бевз і його сини: Микола, Олександр, Валерій та Анатолій