Із теплого дому за холодний поріг змушені йти діти з особливими потребами

Коли ходиш чистенькими, гарно прибраними і зі смаком обставленими класами, коридорами, спальними кімнатами, важко навіть уявити собі, що ще теперішні учні (а діти тут навчаються лише до дев’ятого класу) пам’ятають суцільну розруху. Тепер тільки на фотознімках збереглися стелі, в яких зяяли діри, обшарпані стіни, провалена підлога...

Не в повоєнні злиденні часи, а лише п’ять років тому стіни просто рухнули, бо були збудовані без підмурків. Не те що комп’ютерів, навіть елементарної побутової техніки тут не було, а на всю школу — лише один телевізор...

— Було, збираюсь я чи хтось із колег на роботу, беремо з дому буханець хліба й банку варення — діти голодні, — розповідає Алла Миколаївна.

І судячи з фото, не вірити їй не можна.

Важко сказати, яка надалі була б доля інтернату та його вихованців, якби не збіглося кілька обставин. Насамперед депутати обласної ради виявили ініціативу привести в порядок подібні соціальні заклади і, як могли, фінансово підтримали цю ідею. А для Солобковців підшукали ще й нового директора, яка буквально на своїх плечах разом із колегами просто витягла з руїни інтернат.

Уперше за багато років існування закладу тут з’явився новий спортивний зал. Перебудова його зі старої їдальні обійшлась майже в три мільйони гривень, але кошти пішли справді на розвиток школи, а не лише на проїдання, як це частенько буває. Тепер у планах директора ще одна реконструкція: дуже хочеться зі старенького, напівзруйнованого приміщення у дворі зробити для дітей справжній родинний дім. Щоб у ньому були кімнати, кухня, ванна — не щось особливе, а звичайні, як у будь-якій квартирі. Для багатьох вихованців інтернату все це — щось зовсім незвичне і незнайоме. Адже виростати дітям довелось, як то мовиться, у казенному домі. Тож багато елементарних домашніх речей і звична для нас хатня робота для них — щось нове і зовсім невідоме. Хто, де, коли навчить їх готувати сніданок, мити посуд, прати, приймати у своїй кімнаті гостей — просто жити у своєму домі?

От тільки вся ця «наука» має обійтись закладові десь у двісті тисяч гривень. А де взяти такі кошти, директор поки що не знає. Тож доводиться сподіватись або на щедрість бюджету, або на милість добродійників.

Цій дітворі й справді не обійтись без сторонньої допомоги буквально в усьому — від уміння налагодити своє життя серед інших до опанування грамотою, а пізніше — основами професії. Більшість теперішніх вихованців народилась у дуже важких родинах, тож від батьків у спадок дістались саме ті вади розвитку і психічних затримок, що приводять саме у подібні інтернати. Щоправда, буває, шокуючий діагноз з’являється і в цілком здорових та забезпечених сім’ях. І якщо таким батькам рекомендують віддати дітей у спеціалізований інтернат, вони спочатку, як правило, категорично відмовляються. Але з часом, коли з’являється досвід відвідування звичайної школи, все-таки погоджуються.

Стандартні шкільні програми виявляються не під силу таким діткам. Довгі роки йдуть на те, щоб вони засвоїли письмо, навчились читати та рахувати, набули елементарних знань. Наука дається їм нелегко. Та не в цьому найбільша біда. У багатьох країнах давно намагаються зробити все, щоби інтегрувати таких дітей у звичайні класи. На жаль, у нас усе залишається на місці: не стільки діти, скільки школа не готова до того, щоб вони навчались у ній. Там нікому та й ніколи видавати знання дуже крихітними порціями. Та й виявляти особливу терпимість до тих, хто різниться від загалу, не готові ні вчителі, ні ровесники. Тому вибору в цих дітей з особливими потребами практично немає: хочеш навчитись елементарної грамоти — мусиш стати інтернатським вихованцем.

Варто побути в солобковецькому колективі буквально кілька годин, щоб зрозуміти, що тут панує атмосфера справжнього розуміння і любові. Без особливих надмірностей, але з тією простотою і щирістю, котра буває у теплій і дружній родині. Недаремно вчорашні випускники за найменшої нагоди поспішають відвідати саме цей дім, а не той, який формально вважається їхнім рідним.

З Олею ми познайомились у кабінеті директора. Дівчинка росла без матері. А батьківська «любов» виявилась такою, що хоч із хати тікай. Що було дивуватись — в інтернаті вона потрапила загнаним звірятком. Про які успіхи в навчанні можна було вести мову, якщо дівчинка перші місяці навіть говорити не наважувалась.

— А торік, коли Оля закінчувала школу, вона найкраще склала іспит із швейної справи, — розповідала Алла Миколаївна. — Ніхто не навчився шити краще за неї. Тому ми й направили її вчитись на швачку до одного з хмельницьких училищ. Хочеться вірити, що вона не просто навчиться чогось, а таки знайде собі роботу і зможе заробляти на життя. Адже цим дітям так непросто знайти своє місце серед інших.

Мало того, що вони не вміють брехати, хитрити, викручуватись, їм важко розрізнити неправду, жорстокість чи просто байдужість з боку інших. А коли так, то й протистояти всьому цьому вони не можуть і не вміють. От і спробуй прожити.

Це жорстокі життєві реалії: поза стінами інтернату, як правило, мало хто не те що з особливою радістю і любов’ю, а просто з елементарною терпимістю зустрічає цих дітей. Наше суспільство поки що не навчилось бути гуманним і доброзичливим до них, а тому й будь-якої підтримки не обіцяє. Усі проблеми, котрі не дозволяють дітям учитись у звичайних школах, виявляються недостатніми для того, щоб надати право хоча б на якісь мінімальні соціальні виплати. Лише за наявності інших супутніх хвороб вихованці інтернату можуть отримати інвалідність, а значить, і пенсію. Для декого ці гроші залишаються чи не єдиним засобом для існування на довгі роки.

Так уже є традиційним, що після закінчення солобковецької дев’ятирічки випускників намагаються прилаштувати в подібні ж спеціалізовані школи-інтернати, де можна здобути повну середню освіту. Підлітки йдуть туди не стільки заради знань, скільки для того, щоб мати ще два роки теплого, нагодованого, одягненого та взутого дитинства. І це при тому, що інтернатське життя ніколи не буває солодким. Але іншого, теплішого, ситнішого, сповненого більшою любов’ю і увагою, доля їм не дала.

Дехто обирає професійно-технічні училища. Там менше опіки, але є можливість здобути спеціальність. Правда, якщо для цього вистачить хисту й терпіння. Та найважливіше навіть не це, а те, чи вдасться потім знайти хоч якусь роботу, житло, можливість заробити...

Залишаючи свою дев’ятирічку, 15-річні підлітки дуже часто опиняються на крижаному порозі надзвичайно складного життя. Бо їм треба не просто знайти своє місце в ньому, а й подолати неймовірно жорстоку конкуренцію зі здоровими, сильними, розумними, кмітливими або ж нахабними, хитрими й злими... І все це практично без жодної допомоги. Бо рідні немає. А якщо і є, то така, що її ще треба тягнути за собою. Бо ніякою, хоча б елементарною, підтримкою держава у цьому випадку себе не обтяжує.

Та й більшості з нас теж байдуже, що поруч є люди, котрим не просто знання, а й саме життя дається дуже важко. Ми не звикли до них, мало знаємо про їхні проблеми. Та й звідки? Адже вони не на виду. А хто й коли навідається до сільської школи-інтернату, щоб якщо не зрозуміти, то хоча б побачити на власні очі цих дітей?

 

Хмельницький.