«Мені нігде так добре, як вдома»

Случ, як і 140 років тому, несе свої води біля того самого будинку, в якому тепер літературно-меморіальний музей Лесі Українки. Біля стежки, що веде вниз до річки, джерело, з якого охоче беруть воду жителі і гості міста. Особливо ж у спекотні літні дні, коли тут у Новоград-Волинському, що на Житомирщині, за традицією проходить міжнародне літературно-мистецьке свято «Лесині джерела».

У музеї через зал, де 140 років тому була вітальня Косачів, відвідувач потрапляє до найголовнішої кімнати — дитячої, відтвореної за спогадами Олени Пчілки. Куточок, де стояло ліжко маленької Лесі, символічно позначене віночком із безсмертника, його прикрашають живими квітами. А поряд на стенді — копія метричної книги, відкритої на сторінці із записом про дату й місце народження Лариси Петрівни Косач. У цій же кімнаті можна побачити особисті речі письменниці: український національний костюм — вишиванку, спідницю, фартух, тернову хустку, намисто, стрічки...

Реліквії родини Драгоманових-Косачів в експозиції музею, різні документи дають змогу зрозуміти, як формувався світогляд Лесі. А Віра Римська, яка вже 40 років завідує музеєм, часто цитує такі рядки поетеси:

На південній околиці села Колодяжного під Ковелем, у садибі, яку 1868 року придбав батько майбутньої поетеси Петро Антонович Косач, і де від 1882 року жила родина, тепер розташований літературно-меморіальний музей Лесі Українки.

У Колодяжному поетеса цікавилася народним побутом, звичаями, фольклором. У листі від 2 січня 1892 року до Михайла Драгоманова вона писала: «Досить того, що за чотири місяці маю півтораста обрядових пісень зібраних! Певна річ, що не все там цікаве і нове, але ж мене займають оригінальні мотиви сих пісень, їх же — я знаю добре — ще ніхто не записував».

Для своєї сестри Ольги відповідно до порад і за джерелами, надісланими Драгомановим, Леся 1890 року в «білому» будиночку зложила курс «Стародавня історія східних народів». Тут написала вона свої перші поетичні твори, зокрема «Конвалію», «Сафо». Під ними вперше з’явився підпис — «Леся Українка».

Село під Ковелем стало для Лесі тим джерелом, яке постійно живило її творчість. У листі до М. Павлика вона зауважує: «Тепер я вдома, і се добре, бо хоч тут мене з’їсть колись пропасниця, але мені нігде так добре, як вдома, і робота тут найліпше робиться».

У різні часи в родинному гнізді Косачів збирався цвіт української інтелігенції: Іван Труш, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Модест Левицький... У травні 1891 року в гості до Косачів приїздив із сім’єю Іван Франко.

У 1907 році страшна хвороба змушує Лесю Українку назавжди покинути рідне її серцю Колодяжне:

У травні 1941 року виконком Волинської обласної ради ухвалив організувати в Колодяжному в Лесиному «білому» будиночку музей. Війна перешкодила цим намірам. До того ж і сам будинок зазнав великої руйнації. Майстри-будівельники відбудували його, і 10 липня 1949 року Лесин «білий» будинок став музеєм великій українській поетесі. Згодом, у 1980 році, тут звели двоповерхове приміщення музею, а «білий» і «сірий» будиночки склали його меморіальну частину, де все нагадує нам про родину великих українських патріотів Косачів, членом якої була і геніальна Леся Українка.

Влітку 1899 року родина Косачів перебралась у двоповерховий особняк на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці, де протягом десяти років винаймали п’ять кімнат на першому поверсі у правому крилі. На цій же вулиці зовсім поруч проживали Лисенки і Старицькі. Невдовзі у тому ж кварталі, на вулиці Жилянській, оселився і Панас Саксаганський. Отож цей куток Києва став своєрідним центром українського культурного життя. «Українським Парнасом» справедливо назвали сучасники цей духовний осередок нашого народу.

Тепер тут, на Саксаганського, 97, розміщений музей Лесі Українки, який працює з початку 60-х років минулого століття. Але в середині 80-х його поставили на капітальний ремонт (будинок, де він розміщений, споруджено у 1889 році), тоді і вирішили повністю поновити експозицію. Отож 25 лютого 1991 року перших відвідувачів прийняла меморіальна квартира Лесі Українки. Її відтворили в тому вигляді, в якому вона була за часів проживання родини Косачів.

У листах до рідних і друзів, у спогадах сучасників співачка досвітніх вогнів згадує Київ без особливого пієтету.

— І на це були свої причини, — каже завідувачка музею Лесі Українки у столиці Ірина Щукіна. — Саме в Києві ще в дитячому віці їй зробили першу операцію на лівій руці, після чого хвороба трохи пригальмувала, але згодом дедалі частіше і болісніше знову почала нагадувати про себе.

Треба сказати й про таке: горбиста місцевість мікрорайону, де проживала родина Косачів, також додавала Лесі труднощів у пересуванні, що вона, безумовно, відчувала. 

— Та, з другого боку, Київ уже тоді, наприкінці XІX століття, був значним науковим і культурним центром в Російській імперії, — продовжує Ірина Анатоліївна. — Тут можна було сходити в театр чи на концерт відомого виконавця, побувати на вернісажі, зустрітися-поспілкуватися з відомими людьми, які були поетесі цікаві й навіть близькі по духу. Одне слово, набратися добрих вражень, чого, власне, і прагнула Леся Українка. А також, що особливо важливо для письменника — відвідувати бібліотеку, користуватися потрібними книгами, яких у Колодяжному чи Гадячі, звісно, не було де взяти.

— Експозиція музею представлена так, щоб кожен відвідувач міг тут знайти те, що насамперед цікавить його у житті і творчості Лесі Українки, — наголошує Ірина Щукіна. — Це не просто експонати, розраховані на старшокласників чи студентів-гуманітаріїв. Бо до нас навідуються і літературознавці, і школярі, і просто шанувальники творчості доньки Прометея, як почасти називають мужню письменницю. Отож, формуючи експозицію, в музеї прагнули найповніше показати життя і творчу спадщину Лесі Українки, прокоментувати знакові моменти з біографії поетеси, наголосити на тих чинниках, які формували її світогляд, її творче обличчя. Тобто маємо кілька пластів, на основі яких можна проводити і тематичні екскурсії. Скажімо, «Київ Лесі Українки» або «Фольклористична діяльність у родині Косачів».

Та окрім екскурсій і пошуків нових матеріалів, пов’язаних з видатною донькою українського народу, колектив музею активно долучається і до інших справ. Нещодавно на базі музею відбулася наукова конференція «Творчість та особистість Лесі Українки в історичному, культурологічному та філософському аспектах», в якій взяли участь провідні лесезнавці нашої країни. Тепер у музеї розгорнуто виставку графічних робіт-ілюстрацій до одного з найвідоміших творів Лесі Українки — «Лісової пісні», написаної сто років тому. Вона триватиме майже до кінця травня.

Цього року, восени, у приміщенні музею уже вп’яте відбудеться фінал літературного конкурсу «Надія» (таку назву має перший Лесин вірш, написаний у восьмирічному віці), в якому беруть участь юні поети столиці та Київської області.

Уперше на Полтавщину батьки привезли Лесю в трирічному віці — влітку 1874 року. А коли подорослішала, вже й сама рвалася сюди, адже Гадяч, де народилася її мати і дядько Михайло Драгоманов, назавжди став для неї не лише улюбленим місцем відпочинку, а і праці.

Спеціально для Лесі Олена Пчілка облаштувала й дачу в урочищі Голубівщина. Її перейменували на Зелений Гай, де з’явився чепурний двоповерховий будиночок з видом на Псел.

«Околиця тут гарна, широкий горизонт... Будем човном плавати і просто руками, коли вмієте... Мої сестри (їх у мене три) покажуть вам околицю, побачите ви таку Україну, що «українійшої» й нема», — так писала до Ольги Кобилянської про це місце сама Леся Українка, яка вперше приїхала сюди у червні 1899 року.

Поетеса слідкувала за громадсько-культурними подіями на Полтавщині, цікавилася людьми, яких тут знала, дбала про поповнення громадської бібліотеки. Їй дуже подобалися гадяцькі краєвиди. Якось навіть писала матері з Одеси: «Дуже вже мені хочеться додому, до тебе, на тихі води, на ясні зорі: все здається, що там скоріше минеться моя втома...»

Нині ім’ям Л. Українки в Гадячі названо центральну вулицю, районну бібліотеку, де діє літературно-меморіальна кімната поетеси. Пам’ять про неї бережуть і в місцевій гімназії імені Олени Пчілки, яка веде велику пошукову роботу, підтримує зв’язки з літературознавцями, науковцями, істориками. «Лесині джерела» — таку назву отримав фестиваль авторської пісні, започаткований у Гадячі 2007 року.

...А от доля самої Драгоманової гори, на жаль, склалася печально. Уже не той нині тут краєвид, яким свого часу захоплювалися і Олена Пчілка, і Леся. Свого часу тут вирішили спорудити пам’ятник командуючому армією, генералу П. Корзуну, який загинув у цих місцях і похований у Гадячі. І хоч цей проект так і не втілили у життя, але решти садиби Драгоманових, яка згоріла ще під час війни, знищити таки встигли. Тепер тут встановлено меморіальний знак. Лише він і нагадує про Драгоманових, про Лесю і про Зелений Гай...

Львівський муніципальний театр виступив з ініціативою з нагоди 140-ї річниці з дня народження відомої української письменниці присвоїти закладу культури ім’я Лесі Українки. Художній керівник театру Людмила Косович вважає, що йдеться не про формальну зміну назви, а про високі вимоги акторів до своєї творчості. Новий театральний сезон міський муніципальний театр розпочав прем’єрою — «Лісовою піснею» Лесі Українки.

Зі Львовом дочку Прометея пов’язувала не тільки творчість, а й щира дружба з відомими в Галичині письменниками, художниками, громадськими діячами, які мали значний вплив на її становлення.

Та й перші твори письменниці побачили світ у Львові: восени у 1884 році журнал «Зоря» опублікував перші вірші — «Конвалія» та «Сафо».

На початку лютого 1891 року Леся Українка зустрічається з Іваном Франком, знайомиться з письменником і журналістом Михайлом Павликом, якраз тоді поетеса разом з матір’ю Оленою Пчілкою їхала до Відня лікуватися і на кілька днів зупинилася у Львові. Спілкувалася з літераторами «Зорі», побували в гостях у подружжя Франків на вулиці Заблікевича.

Перша Лесина збірка «На крилах пісень» також побачила світ 1893 року у Львові, за сприяння Івана Франка.

Пізніше, під час перебування у Львові, Леся Українка відвідувала Наукове товариство імені Шевченка — нині будинок вулиці Винниченка, 26. Тут містилися редакції «Записок НТШ» та «Літературно-наукового вісника», друкарня і бібліотека. У ці роки вулицю називали Чарнецького.

У 1971 році з нагоди 100-річчя з дня народження доньки Прометея на сусідньому будинку № 24 встановили меморіальну дошку Лесі Українки, хоч це приміщення НТШ придбало аж в 1913 році. Останній приїзд до Львова письменниці датований 1903 роком. Усі зустрічі відбувалися саме в будинку № 26, де доцільніше було б встановити меморіальну дошку. Та в радянські часи з думкою інтелігенції не дуже рахувались.

Ми дедалі частіше потребуємо, як живильної води, її одержимого слова, її мудрих заповітів.

Новоград-Волинський — Колодяжне — Київ — Гадяч — Львів.