Уже не дитина, але ще не дорослий

Фастів.

Нагадаємо деякі психологічні моменти, викликані віковими змінами. Початок переходу від дитинства до зрілості (а це від 10-12 до 15-16 років у дівчаток і від 12-14 до 17-18 років у хлопчиків) знаменує почуття дорослості. У своїй більшості діти, які дорослішають, не хочуть бути схожими на своїх батьків, а, прагнучи злитися з натовпом, все ж воліють залишатися унікальними, неповторними. Підліток хоче, щоб до нього ставились як до повнолітнього, тож намагається відстоювати своє право на «дорослу» позицію. Прагне самостійності, свободи від контролю старших, намагається будувати нові стосунки з оточенням. У нього формується чіткий ідеал себе і потреба в розумінні самого себе, тому він починає прискіпливо аналізувати власні переживання, особистісні риси. Можна спостерігати незговірливого, зверхнього хлопця, який насправді важко переживає, бо не знаходить ладу з самим собою, і страждає від нерозуміння оточуючих.

Від вибору підлітка залежить позиція — лише справляти враження дорослого (мати відповідний одяг і поведінку, курити, пиячити тощо) чи справді бути дорослим, принаймні, намагатися, докладати до цього зусиль (самостійно приймати рішення, визнавати і вчасно виправляти свої помилки, правильно реагувати на критику, не уникати відповідальності тощо).

Успіх від своїх дій закріплює відчуття себе дорослим, а неуспіх, навпаки, повертає до дитячих проявів, викликаючи переживання власної неповноцінності, відставання від однолітків. Саме цим певною мірою можна пояснити неслухняність учня, бешкетні витівки на уроках, у стосунках з однокласниками. Та що вищий рівень розвитку групи, колективу, класу, і що зріліші особистості входять до її складу, то дорослішим, впевненішим у собі відчуває себе окремий підліток. Вимогливість і повага до будь-якого Юрка, Івана чи Оксанки позитивно впливає на формування їх самооцінки і становлення дорослості.

Є підлітки, які вважають себе дорослими, але поводяться зовсім по-дитячому. Так звані інфантильні діти вирізняються несамостійністю, некритичністю, у них слабо розвинуті почуття обов’язку, відповідальності. Мало здатні стримувати і регулювати свою поведінку, протистояти впливові групи. Не дивно, що незрілість декотрих виявляється у хибних формах поведінки, у тому числі й згадуваних автором листа.

Проте є й такі діти, що у думках і вчинках виявляються більш зрілими за деяких дорослих, які пояснюють таку невідповідність невихованістю, розпустою молоді. Такі діти начебто «переростають» своїх вихователів з їх недосконалими і несучасними методами впливу, шукаючи й утверджуючи власні життєві цінності. Звісно, вони припускаються помилок, переживають суттєві проблеми, але рухаються вперед, завдячуючи внутрішньому поштовху до саморозвитку. Взагалі людина здатна корегувати, вирівнювати шлях творення себе і свого життя та продуктивніше прямувати до зрілості й завершеності. На жаль, цього не можна сказати про дитину, яка не відчуває себе автором свого життя, відповідальною за свій власний розвиток. Таким дітям слід допомагати.

У бесідах з підлітками бажано розводити поняття «дорослість» і «зрілість», пояснювати, що орієнтація лише на дорослість, її окремі атрибути — не є «стеля», до якої прагне людина, бо не кожний дорослий є зрілою особистістю. Добре, коли підліток зрозуміє, що співіснування рис дитячості й дорослості — нормальне явище, бо відображує картину індивідуального розвитку, який у кожного відбувається за власними законами. І прагнутиме досконалості, високого рівня відповідальності та особистісної зрілості, гармонії між зовнішнім і внутрішнім.

Підліток — вже не дитина, але ще не дорослий, йому належить вчитися жити. Та якою він стане людиною, значною мірою залежить від зрілих особистостей, що його оточують.