Ксенія Ляпіна: «Жалкую лише, що свого часу не приділяла дочці й сину належної уваги»

— А ще я мама й уже двічі бабуся, — усміхаючись, починає свою оповідь про приватне життя для газети «Голос України» народний депутат Ксенія Ляпіна. — Своїх дітей я народила, ще коли була дуже молода. І почала їх виховувати, як кажуть, «в полной несознанке». Тоді ми всі читали Бенджаміна Спока, але мало хто застосовував ті «ультрамодні» поради. Свого первістка — доньку Дар’ю — народжувала, як кажуть, традиційно. У палаті вісім мамочок, діток нам привозили на каталках. Власне, спілкування з малям починалося тоді, коли породіллю вже виписували додому.

Той рік був дуже тяжкий не тільки для нашої сім’ї. За підрахунками лікарів, доньку я мала народити 26 квітня 1986 року (саме тоді сталася аварія на ЧАЕС, — Авт.), а народила — 5 травня. Виїхати з Києва нам з дитиною не було куди. Згадую той жах: безкінечно волога марля на вікнах, на дверях, постійне прання і прасування білизни, дезінфекційні килимки біля входу у помешкання. Повітря у кімнатах треба було зрошувати водою, весь час мити підлогу. Батько з заводу приніс спеціальний прилад для вимірювання рівня радіації. Він був такий старезний, що я навіть не впевнена, що його покази відповідали дійсності. Але тоді всі були дуже налякані, і ми намагалися хоча б зрозуміти, що відбувається...

— Не легше, а психологічно по-іншому. Михайла я народжувала в лікарні, де як експеримент дитину залишали разом з мамою в окремому боксі. Тому син весь час від народження до виписки був поряд зі мною. Я швидше познайомилися з дитиною, скоріше почала з нею спілкуватися. У мене вже не було істерик, переживань, викликаних тим, що ти не бачиш, де твоє немовля і що з ним зараз коїться. Нема вже у матусь тих післяпологових депресій...

— Рік і 11 місяців. Даші — 24, Михайлу — 22.

— Ні, окремо. У кожного своя родина. У Дар’ї чоловік Дмитро, їхньому сину Денисці вже п’ять рочків. Вони у нас усі на «Д». Донька разом зі своїм чоловіком мають маленький бізнес. Сподіваюсь, що колись доростуть до середнього або великого. Саме тому проблеми бізнесу для мене дуже болючі, — шуткує Ксенія Михайлівна. — Раніше ми з чоловіком усе це на собі випробовували, тепер спроможність бізнесу працювати в умовах нашого законодавства перевіряю на своїх дітях.

— Ні, старшим дітям квартиру віддали батьки Дмитра. А молодші поки що винаймають житло. Не хочеться їм з нами жити, я їх розумію. Вони будують свою сім’ю, свої стосунки.

— У сина вже є маленька донька Аліса. Їй два рочки. Дружину звуть Наталя. Діти рано поодружувалися. Але я це схвалювала. Ми виросли в часи, коли нас із дитинства програмували на створення міцної сім’ї, ніякі інші стосунки між дорослими чоловіком і жінкою не віталися. Наші ж діти вже зростали в добу ліберальних стосунків. Я непокоїлася, бо часто бачила на прикладі знайомих, як ліберальні відносини призводять до безвідповідальності молодих людей. Я ніколи не намагалася звужувати свободу дітей до якихось правильних тез. Але вважала за потрібне часто нагадувати їм про відповідальність. І я щаслива з того, що вони все ж таки втілюють мої настанови в життя. Сім’я для них, як і для мене, найважливіша цінність. Важливіша, ніж кар’єра, бізнесовий успіх чи творчі здобутки. Я завжди мріяла, щоб мої діти були щасливі в особистих відносинах. Це той базис, без якого людина не може бути повноцінною і благополучною.

— Мабуть, не завжди, бо... діти росли на руках у моїх батьків. Гадаю, саме вони і виховали у моїх дітей ту відповідальність, якою я тепер пишаюся. Тоді я могла собі дозволити працювати допізна і завжди знала, що діти доглянуті й нагодовані, їм і казку почитають, і колискову заспівають. З дітьми спілкувалася не так багато, як хотілося. Тоді мене більше цікавила самореалізація, кар’єра. Мріяла стати відомим програмістом, потім ми з чоловіком активно займалися бізнесом, вибудовували свою фінансову самостійність... Якщо про щось і жалкую, то лише про те, що свого часу не приділяла дітям належної уваги. Тепер намагаюсь надолужувати у спілкуванні з онуками.

— Даша якось одразу обрала інший шлях, пішла вивчати міжнародну економіку. А от Мишка ми сподівалися таки побачити у техніці. Мріяли, що він працюватиме в якійсь великій комп’ютерній компанії, матиме справу зі зв’язком нового покоління. А він, навчаючись на радіотехнічному факультеті Політехнічного інституту, маючи відмінні знання з фізики, заявляє: я особистість творча, хочу займатись фотографією. Для нас це була велика несподіванка. Ми ледь домучили навчання у вузі, тепер він займається художньою фотографією. Працює на відомого київського фотографа, у якого своя майстерня. Ніби ним задоволені. Побачимо, як далі буде. Може, ще й піде батьківськими стежками...

— Поки що так. Ще ж не заробляє стільки, щоб повністю забезпечити своє «самостійне» життя. Але окремо від батьків діти одразу відчувають свою відповідальність за витрачений сімейний бюджет, за його планування. Це, напевне, краще, аніж вони жили б із нами на всьому готовому.

— Мене ніколи в дитинстві не карали. Тим більше фізично, тим більше ременем. Я пізня дитина у своїх батьків і єдина. Народилася, коли мамі було 40, а батьку 53. Тож була дуже бажана і довгоочікувана. Тому про якісь покарання фізичні в принципі ніколи не йшлося. Можна сказати, що я росла в певних ілюзіях. Якось побачила, як мого друга, 6-річного Вовку, батько намагався провчити. Сусід вийшов у двір за своїм сином з ременем. Вовка йшов додому мовчки, бо знав-таки, що завинив і буде покараний. А я бігла за ними, ридала і намагалася познайомити Вовиного тата з... «базовими цінностями виховання дитини». Власне, так виховувались і мої діти: фізичні покарання у нас не практикувалися. Одначе були психологічні, які іноді переконливіші. Тоді дитина відчуває відповідальність за свій вчинок...