Пошесть пішла. Світ намагається стати з ніг на вуха. До кого не підійди, тільки й розмов — як відкрити мале підприємство, приватну фірму, брокерську контору, благодійний фонд. І товсті, й худі, і навіть ті, хто розумом не вийшов, — усі пнуться в директори й президенти, списують одне в одного, як школярі домашнє завдання, зразки статутів, запасаються бланками, замовляють печатки й візитні картки, палять не цигарки, а власні нерви, не дають спокою ні собі, ні рідним, оббивають пороги районних адміністрацій і міністерств, одне слово — реєструються.
Зустрів учора біля метро давнього знайомого, питаю:
— Як живеш, Степане?
А він мені:
— По шостому колу іду, — і дістає із зачовганого портфеля кіпу паперів: — На ось, почитай. Може, щось підкажеш?
— Що це?
— Протокол про наміри.
— Читати прямо тут?
— А чого ж. Європа вся так працює.
Я глянув на пожмакані папери і скис.
— Ну чого ти, старий? Там усе написано!
— Ти мені краще розкажи: як дружина, як діти?
— Діти як діти, — сказав, наче муху прогнав, нараз спохмурнів, в очах з’явилась така нудьга, ніби я в нього поцікавився, чи є життя на Марсі.
— Давай, прогляну, — знехотя промимрив я і взяв до рук його паперове горе.
Степан ожив, засвітився зсередини якоюсь небаченою досі приязню, став поруч мене і, заглядаючи через плече, й собі заходився перечитувати текст.
А коли я пробіг очима п’ять чи шість сторінок машинопису й дійшов до розділу «міжнародна діяльність», аж засопів над моїм вухом від хвилювання:
— Читай уважно, бо це один із найголовніших розділів!..
«Господи, яка міжнародна діяльність? Ти ж далі Жмеринки не бував, живого німця тільки в кіно бачив, з іноземних мов знаєш одну російську, та й ту калічиш!» — ледь не зірвалося в мене з язика.
Друг, либонь, відчув, що я хочу щось сказати, бо запитав:
— Не подобається? Тільки чесно...
Я завагався. На язиці крутилось: «Степане, схаменися! Куди тебе несе! У тебе що, теща в Ізраїлі чи дядько в Штатах?», але промовчав — як людині хочеться, хай має хоч на папері.
Степан ніби здогадався, про що я думаю, бо почав виправдовуватись:
— Ти, старий, не зважай... Цей розділ собі всі дописують.
— Для солідності?
— Еге ж! — зрадів він. — Про всяк випадок...
— Як так, то й так, — погодився я.
— А ти чого не реєструєшся? Чи, може, відкрив тихенько свою фірму й мовчиш? Ти ж на такому заводі працюєш!
— Авжеж, працюю...
— І що, у вас на заводі не утворюють малих підприємств? — не повірив Степан.
— Чому ж, утворюють.
— А ти чого ждеш?!
— Як тобі сказати... Якби я був директором чи головним інженером, то під маркою малого підприємства зареєстрував би на себе невеличкий цех, щоб потім сказати, що він мій. А так...
— Не переживай, старий! Ось відкрию власну справу —візьму тебе до себе заступником. Це не те, що роботягою на заводі... Віце-президент, звучить?!. Головне — знайти спонсора, а там такі справи розкрутимо...
Я глянув на свого майбутнього президента: черевики розлізлися, зачовганий зелений лапсердачок у білу клітинку, наче з старої баби зняв, штани пом’яті, дихає швидко, очі бігають, мов у злодія — такому на цигарки не кожен позичить, а він, сердега, спонсора шукає, власну справу хоче відкрити.
— Ти хоч обідав? — питаю.
— Чай пив, — признався знехотя. — Але сьогодні на презентацію піду в Будинок вчителя. Там, кажуть, фуршет буде зі шведським столом.
— І що ж презентують? - цікавлюся.
— Ну, цього, як його?.. Забув. Але не це головне. Я точно знаю: фуршет буде розкішний, бо і посольства запросили, і бізнесменів. Уявляєш, все по-європейськи: і підкріпитися можна, і з потрібними людьми познайомитись.
— Авжеж, авжеж, — підтакнув я, а при цьому подумав: «Тільки й коситимуться, щоб ти чого не поцупив».
— А то давай і ти зі мною, — загорівся Степан. —Зустрінемось о пів на шосту, я тебе проведу.
— Та ні, спасибі.
— Ну чого ти, старий? Там так цікаво! Он позавчора в Будинку кіно навіть бутерброди з червоною ікрою були. І головне — бери скільки хочеш, ніхто не рахує. Навпаки, ще й припрошують. Непогано придумано, скажи?
— Придумано гарно... — зам’явся я.
— То підеш?
— Ні, Степане. У мене сьогодні свій «шведський» стіл.
— День народження?
— Та ні. Дружина вдома унітаз розламала.
— Як то? — здивувався Степан.
— А так: там у нас антресолька в туалеті, то стала, щоб пральний порошок дістати, а воно й тріснуло. Ти ж мою Гальку знаєш, центнер важить без тапочок. Два місяці по Києву з кумом бігали, поки знайшли недорогий. Сьогодні ставимо.
— Стривай, це ж у тебе кум — Іван-холодна вода?
— А хто ж іще!
— Тю, стільки років не бачились. Як він там?
— Нормально. А то, може, заглянеш? Кум у мене —золоті руки. За годинку встановимо, тим часом Галя на стіл накриє, по чарці наллє, посидимо, погомонимо.
— Це можна... — погодився Степан.
По дорозі він почав розповідати, як колись, у добрі старі часи, вони з моїм кумом Іваном чергували на аварійці. Іван від комунгоспу, Степан від тепломережі, як віталися між собою («Привіт, гаряча вода!» — «Здоров, холодна вода!» Інакше один одного й не називали). Розповідав цікаво і весело, заодно висміюючи стару систему, за якої навіть іржаві труби були розписані по відомствах.
— Це ж треба! Сидимо разом в одній каптьорці, однією колодою в дурня граємо: рвоне в квартирі гаряча вода — ремонтують одні, заливає холодна — викликай інших. А в квартирах, до речі, все те об’єднане в один кран — «ялинкою» зветься. У тебе теж наша «ялинка» стоїть чи, може, імпортний поставив?
— Який там імпорт? Прийдемо, подивишся.
...Після третьої чарки, коли вже й моя дружина Галя перестала метушитися на кухні й підсіла до столу, Степан ні сіло, ні впвло почав розповідати про сім’ю:
— Уявляєш, не повірила... — цього разу він вирішив сповідатися не мені, а моїй дружині. — Моя Людка мені не повірила.
— Не побивайся, Стьопо,- спробувала заспокоїти Галя. — У житті як на довгій ниві. Порозумієтесь. Жінки довго зла не тримають.
— Вона ж у мене бухгалтер, прекрасний спеціаліст!
— Це добре, що ти її цінуєш, — підтакнула.
— Ні, Галю, послухай... Ось зареєструю мале підприємство. То що мені, чужу брати? Чи самому складати квартальні звіти та по податкових інспекціях бігати?
— Степане, стоп! — обірвав його мій кум Іван. — Ми з тобою унітаз поставили? Поставили. Спитай хазяйку —апарат працює?
— Працює, працює, — запевнила дружина.
— Значить, про роботу говоритимемо на роботі. А сьогодні відпочиваємо, — і налив по четвертій.
Степан не заперечував, і навіть уважно вислухав тост, який запропонувала моя дружина Галина за здоров’я його дружини Людмили. Випив чарку і закусив голубцем, потім ум’яв чималий шмат підчеревини, скуштував домашнього салату. І хоча бутербродів з червоною ікрою на столі не було, «презентація унітаза» вдалася на славу. Єдина страва, до якої за цілий вечір не торкнувся несподіваний гість — срібляста тюлька в олії з цибулею, яка так смакувала нам з кумом і чомусь не подобалась йому. Чи не тому, що сам приніс її у невеличкому кульочку (коли Галя чистила дрібненьку рибку, то головки складала на папір із написом «Протокол про наміри».
Налили «на коня». Степан виголосив тост: за унітаз, щоб служив надійно, за співпрацю спеціалістів з холодної і гарячої води, за їхню з Іваном скромну, але потрібну людям професію, бо поки існує філософське гасло «все тече, все міняється», яке, що не кажіть, не дурний придумав, сантехніки без роботи не залишаться, матимуть хліб і до хліба. Говорив красиво й піднесено, не як колишній жеківський слюсар, а як депутат щонайменше районної ради, бо то була чи не перша в цьому році його презентація, на якій він почувався не сусідським котом, що потрапив до чужого курника, а щонайменше куркою, котра здатна нести золоті яйця.
Павло ЩЕГЕЛЬСЬКИЙ, лауреат премії імені Остапа Вишні
Мал. Володимира ВАСЬКОВЦЕВА.
