77 жіночих головних уборів представлено на виставці, яка нині експонується у Дніпропетровському історичному музеї імені Д. І. Яворницького. Загалом же колекція нараховує понад 500 одиниць. У їх числі народні головні убори українців, росіян, німців, угорців, татар, мундирні головні убори чиновників Російської імперії та військових, а також елегантні капелюшки модниць 20 століття.

Відомо, що з нічого жінка може зробити великий скандал та... маленький капелюшок. Але зважаючи на те, що капелюшниці доводили до розорення поважні сімейства, не всі капелюшки робилися з нічого.

Батьківщиною цього головного убору вважається Італія, і Мілан зокрема. Хоч перша згадка про нього з’явилася в 1700 році у Великій Британії. Жіночий капелюшок був не просто частиною одягу, яка зігрівала взимку і захищала від сонця влітку, по ньому можна було багато чого дізнатися про його власницю: насамперед, про її соціальний стан, освіту, знання світського етикету, адже капелюшок, який можна було надіти на прогулянку, аж ніяк не міг «з’явитися» у театрі чи на балу. По головному убору ми можемо тепер упізнати епоху, країну, дізнатися про її географічне положення та кліматичні умови, про світогляд та релігійні вірування народу.

Колекція головних уборів Дніпропетровського історичного музею формувалася зусиллями багатьох поколінь колекціонерів, наукових співробітників, реставраторів. А початок їй поклав відомий історик і етнограф Дмитро Яворницький. Прикрасою колекції стали особисті речі, подаровані жителями міста. Наприклад, чепець із тюлю й мережива, що був популярний у кінці 19-го — на початку 20 століття, належав дружині викладача катеринославської гімназії Надії Павлівні Лікоть, а подарований у 1955 році школяркою очіпок належав її прабабусі Пелагеї Лизогуб.

Чепець побутував у дворянському, чиновницькому, інколи купецькому середовищі як домашній головний убір та для виходу на вулицю або в гості. Літні пані надівали його й на офіційні прийоми та бали. Невеликий, легенький, із напівпрозорих тканин, він повністю закривав голову, носився із зав’язками і прикрашався рюшами, стрічками, мереживом, дрібними штучними квітами. А очіпки у 18-му — першій половині 19 століття носили заміжні селянки. Поверх очіпка пов’язували хустку — бавовняну, вовняну, шовкову, іноді мережану. В колекції музею є близько десятка очіпків, виготовлених із парчі, затканої великими червоними квітами, яка була надзвичайно популярна на Катеринославщині й Черкащині. З неї шили також керсетки, нею оздоблювали російські сарафани. Але найбільше цінилися золототкані очіпки. Навмисно скинути очіпок, тобто опростоволосити жінку, вважалося дуже важкою образою.

У той само період у заміжніх жінок, переважно селянок центральних та південних губерній Російської імперії, обов’язковим головним убором була кичка, яка теж є на виставці. Одягалася вона під час шлюбного обряду, у різних місцевостях носили різні кички. Об’єднувала їх складна структура, яка налічувала у святкових варіантах до 15—18 деталей, що надягалися одна за одною. В основі її був твердий околиш, покритий чохлом. Зовнішні деталі святкових кичок рясно обшивали золотом і бісером. На кичку схожий кокошник, який, на відміну від неї, — суцільний і являє собою шапочку, що повністю закриває волосся, з високим оздобленим напівкруглим щитком над чолом. Кокошник вважався святковим і навіть весільним головним убором, тому його розшивали орнаментами-оберегами та символами подружньої вірності і родючості, оздоблювали перлами і різнокольоровим склом. Поверх кокошника зазвичай накидали фату або пов’язували дорогу хустку. Вперше одягали в день весілля, а потім носили на великі свята до народження першої дитини, в сім’ї передавали у спадок.

З 19-го століття починається капелюшний бум: тюрбани і берети, шуте (з великими полями) і токи (без полів), прикрашені перлами і вуаллю, крихітний «бібі», який, з’явившись у 1830-му, був ознакою найвитонченішого смаку, а вже через два роки засвідчував його відсутність, і пристосовані під так звану амазонку чоловічі циліндри... Тоді ж виробили й правила етикету, що дозволяли жінкам не знімати капелюха у приміщенні. Часом зняти його було просто неможливо, оскільки він буквально вплітався у зачіску. А бувало, що разом з капелюхом красуні довелося б зняти і розкішні локони, які кріпилися до полів головного убору.

Нова доба зафіксувала нові образи. У 1919 році, згадує Ілля Еренбург, він бачив у Москві пані у солдатській шинелі і в капелюшку зі страусовим пір’ям. У 20-ті роки на таке при здоровому глузді вже ніхто б не наважився: чоловіки заховали голови під картузи, а жінки — під хустки.

У повоєнний час мода на капелюшки повернулася і запропонувала жінкам фантастичні екземпляри, як от капелюшок-черевичок від Сальвадора Далі. Цей час називають останньою усмішкою капелюшної моди. І правда, представлені на дніпропетровській виставці фабричні капелюшки 50—60-х років не вирізняються особливою фантазією: практичність узяла гору над витонченістю, капелюшком насамперед стали прикривати голову, а не прикрашати її...

Фото автора.