Михайлик свого рідного батька не пам’ятав. Увесь світ умістився в маминих добрих очах. Вони, здається, ніколи не бували сердитими. Навіть тоді, коли Михайлик не прибирав зі столу у своїй кімнаті, чого мама так не любила, вона, ніби між іншим, розмірковувала, що син у неї — неслухняний хлопчик, не хоче їй допомогти. Ніякого тобі підвищеного голосу чи сердитих вогників у погляді. Правда, одного такого слова вистачало, щоб Михайлик стрімголов кидавсь у свою маленьку, затишну кімнатку і робив з неї лялечку.

Михайликові так добре було удвох з мамою. Він ніяк не розумів, чого мамина подруга, коли вони усамітнювалися на кухні й ніби забували про його, Михайликове, існування, скрушно хитала головою й казала:

— Тяжко тобі, Катю, самій. Хай би доля твоя нарешті знайшлася...

Ось і того вечора. За вікнами злива, а вони все газети якісь гортають. Навіть сперечаються. Мама, схоже, з чимось не погоджується, а тітка Ліда все переконує, все щось пропонує, мовляв, і через оголошення в газеті долі поєднують. Михайлик вертівся поміж двох подружок. Мама поглядала на нього якось болісно й винувато, але мовчала. А тітка Ліда, втомившись дивитися на ту винуватість, відкликала Михайлика вбік і цілком серйозно, без усяких вступів, змовницьки підморгнувши, запитала:

— Ти хотів би мати тата?

Спалахнув в очах вогник надії. Ще б пак. Хто ж тата не хоче? Його неабияк діймає, коли хлопці з вулиці кажуть, що він — безбатченко, що їх з мамою покинули. А ще важче дивитись, як сусідський Вадик навіть за кермо автомобіля сідає. Тато йому дозволяє. Садовить до себе на коліна — і їдуть вони поволі їхньою сільською вулицею.

Отож-бо слова тітки Ліди зачепилися за таку струну в серці, що й не знав малий, як видихнути від хвилювання відповідь. Лиш прошепотів, що хоче.

...Вечоріло, коли на стежині, що розділяла подвір’я рівнесенько надвоє, з’явилася постать чоловіка. Мама захвилювалася, відвела погляд від вікна, щось підправила на столі. А тітка Ліда не зводила очей з тієї високої постаті, що, здається, накульгувала на одну ногу, раптом скрикнула — чи то від несподіванки, чи то від здивування, а може, й від розчарування:

— Та це ж твій іде!..

Мама зблідла, закрила обличчя руками:

— Господи, який сором!

Розгубилася навіть тітка Ліда, та, якій пальця в рота не клади і не вчи, як на світі жити.

Через хвильку на порозі з’явився той, кого подруги «виписали» з газети. Чоловік ледь чутно привітався. Ніхто йому не відповів. Тільки Михайлик голосно — як вчили в школі. Та тітка Ліда наказала йому йти до своєї кімнати. Там і заснув зі слізьми на очах.

А коли прокинувся, босоніж побіг споришевим подвір’ям, по холоднючій передосінній росі до мами, яка вже вибирала цибулю на городі.

— Де тато? — захекався.

— Забудь, синочку. Він нас колись покинув. Скільки років минуло — не згадував ні про тебе, ні про мене. Погано жив. Нам з ним буде важко...

...Михайлик захворів. Чи то від хвилювання, чи від тієї вранішньої роси, що обпекла маленькі його ніжки. Нічого не допомагало. Зайшла тітка Ліда, спиталася, як справи, чого хворому хлопчикові треба.

Михайлик з надією зазирнув їй у вічі:

— Винограду хочу і тата хочу, того, що приходив до нас.

Тітка Ліда підморгнула хитро й багатозначно:

— Ходити можеш? Збирайся.

Вони йшли поволі вулицею, греблею. Михайлик не знав, куди веде його тітка Ліда, й не бачив, що з города за ними пильно стежать мамині очі. Підійшли до забутої хатини коло самої школи. Там давно вже ніхто не жив. Але сьогодні не стало бур’янів коло неї, і з’явилися на вікнах фіраночки. З оберемком дров вийшов чоловік.

— Тато... — прошепотів малий і, мов на крилах, підлетів до чоловіка.

Дужі руки підхопили дитину:

— Синочку, пробач за все. І що так пізно прийшов. А може, не пізно?.. — запитально зазирнув синові у вічі.

Здригалося знесилене хворобою тільце — від сліз чи то радісних, а чи сумних. А на греблі тітка Ліда повертала додому маму. Нехай чоловіки між собою розберуться...

Хмельницька область.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.