Щоліта мажу хату. Замішую глину і спочатку закидаю дірки, потім рівняю. Соромно, але ніяк у мене рівно не виходить. Та мама втішає: «Нічого, головне, щоб глина трималася, щоб хата не валилася». Я знаю, чому вона так каже: сама вже не може мазати — руки страшенно болять, ноги підводять. Я себе заспокоюю: як буде, щоб чистенька хата стояла. Та на душі кішки шкребуть, не вмію я мазати, як мама. В неї такого на стінах не було. А я хоч як стараюся — не виходить. Чи то я така бездарна, а може, не було коли.

Після восьмого класу в науку подалася, батько дуже хотів бачити мене вчителькою. І я йому на радість закінчила педагогічний інститут. Вчилася, то наче й не до мазання було. Мама здорова ще була, сама справлялася. А коли здоров’я почало підводити, задумали хату цеглою обкласти. Та вже не встигли. Пропали мамині заощадження на цеглу. Я серджуся на державу, а мама якось спокійно: «Було б здоров’я, то й грошей мені не потрібно, я і від пенсії відмовилась би, якби ноги носили».

Мажу хату і все-все передумаю. Дивно, хто б міг передбачити, що в цій хаті, яка колись вміщала величезну сім’ю, залишиться одна мама. А хата ж велика, на дві половини. Збудував її мій дід по батькові в далекому 1911 році. Діда я не пам’ятаю, покійна бабуся розповідала, що на толоці було все село. І місяці за два дід з сім’єю уже вселився в нову хату.

Та радість новосілля була недовгою — овдовів дід, залишившися з трьома дітьми в неповні сорок років. Важко було вдівцеві самому, отож незабаром посватав він мою бабусю, теж вдову, але набагато молодшу, двадцятичотирирічну з трьохрічною донечкою. Незважаючи на те, що мали вони дітей кожен своїх, а потім ще й восьмеро спільних (четверо немовлят, щоправда, померли від хвороб), зажили вони душа в душу.

Дід був надзвичайно доброї душі людина, а робітник, якого ще пошукати треба. Він ніколи не ділив дітей на своїх і чужих. Усі були свої. І скільки я себе пам’ятаю, вже після смерті діда й бабусі, їхні сини і дочки ніколи не згадували, що вони зведені чи нерідні. Досі живі дві дідові дочки і троє спільних дітей. Та всі вони мої рідні дядьки й тітки.

І тільки дякуючи моєму дідові вся велика сім’я вижила у голодний 1933 рік. Розповідають, на дідових плечах тоді весь час був мішок. Кілька разів на місяць він їздив у Дніпропетровськ та інші міста міняти бабині сукні, хустки, придане дочок на харчі. А то й підробляв там, щоб не померли діти в голодомор. Повертався з мішком висівок чи борошна, ішов пішки за кільканадцять кілометрів із залізничної станції додому, де чекали голодні діти.

Якось по весні уже ледве видибали двоє дідових дітей, мої дядько й тітка, до сусіднього жита, що вже наливалося, до свого сил не вистачило дійти, та й зірвали кілька колосків. За столом у хаті длубали зернята. І саме тоді нагодилися в хату активісти, склали акт, звинувативши дідову сім’ю у розкраданні колективної власності. Посадили мого діда в тюрму. Шість місяців був він далеко від сім’ї. Не знаю, яким дивом врятувався.

На цьому лихо в сім’ї не скінчилося. Незабаром їх вигнали з хати за несприйняття дідом колгоспів. Довелося поневірятися з дітьми по сусідських сараях і клунях. А хату забрали в колгосп і переобладнали під пекарню. У чистій світлиці змурували дві великі печі. Пекли хліб доти, доки не спалили дах. Потім її кинули напризволяще. Мокла вона все літо під дощами. Не знаю, як тоді витримало дідове серце — така наруга над його хатою, всім обійстям, бо й клуню розвалили, сарай розтрощили, забрали корову, пару волів, коней. Певно, таки козацького загартування був мій дід, бо знайшов у собі сили викупити власну хату в колгоспу, а згодом, щоб врятувати сім’ю від виселення до Сибіру, подав заяву в колгосп.

Не знаю, як обминули діда репресії, але війна пізніше не пощадила. Коли в село вступили німці, одразу чомусь облюбували дідову хату. Сім’ю виселили, а в хаті, у великій відремонтованій світлиці, влаштували стайню для коней. А в іншій половині жили самі. А сім’я поневірялася по сусідах.

Пережили війну. Бог зберіг живими й здоровими усіх дідових дітей: і тих, хто воював, і тих, хто був під німецьким чоботом. Узявся дід за хату, синів треба було женити. Найстаршому через дорогу нову поставив, а два молодші в батьківській жили через стіни. Коли моя мама вийшла заміж за батька і прийшла в цю хату, мешкала тут велика сім’я — дід з бабою, дідова мати, моя прабабуся, мої дві тітки та дядько з дружиною. З моєю матір’ю було дев’ять осіб. Ніхто ніколи не чув у цій хаті сварок.

Будували ще одну нову хату середньому синові всі гуртом. Повидавали дівчат заміж, потроху порожніла хата. А незабаром смерть підкосила й діда. Бабуся пережила його на сімнадцять років.

Залишилися в хаті тільки мої батьки. Та ненадовго, доля розпорядилася по-своєму, дуже рано забрала батька від мами. Тепер мама сама у великій батьківській хаті, яку безмежно любить і ні за які гроші не хоче залишати, коли кличу до себе.

Мажу хату і згадую, що розповідали тітки і дядьки, покійна бабуся, слухаю материні спогади і намагаюся вибудувати історію мого великого роду.

Мажу хату — найріднішу пристань мого дитинства, колиску мого великого роду.

Мажу стару батьківську хату, бережу її, як найсвятішу родинну реліквію.

смт Олександрівка Кіровоградської області.