Поклади що-небудь на ручку і почуєш усе, що захочеш

— Чорнявий, можна тебе на хвилинку? Маю дещо тобі сказати.

Передбачаючи наперед, чим ця справа закінчиться, виймаю з кишені двадцятку. Даю циганці. Вона нібито неохоче бере, тримає її в руках і каже:

— Я не циганка, я сербка, скажу тобі без грошей, мені люди тисячі дають, щоб я їм сказала, а тобі скажу так... Бачу, ти благородний, щедрий та справедливий чоловік. Ти не сподіваєшся, але на тебе чекає велика радість, щоправда, бійся «казьонного» дому та «казьонних» людей, бо можеш звідтіля дістати неочікувані неприємності. Ти розумієш, про що я кажу?

Я в думках аналізую усі можливі варіанти, і десь глибоко у душі з нею погоджуюся. Адже, якщо правду сказати, то усі ми так чи інакше пов’язані з «казьонними» людьми та «казьонними» домами: податкова, лікарня, Пенсійний фонд, міськрада і т. д. і т. п. Тож хоч як крути, все одно десь зачепишся...

— Ти красивий чоловік, тебе люблять жінки... Поклади ще щось на руку, бо це за просто так не можна казати.

— Я так і знав, — усміхаюся. — Те, що красивий та маю успіх у жінок — це вже не туди. Вам заплати, то ви й дідьку скажете, що він — Аполлон. А мені куди: лисий, беззубий, сивий... Тут ви явно перестаралися...

А ворожка продовжує:

— Мені тисячі дають, щоб я сказала. Поклади що-небудь на ручку, бо просто так розказувати не годиться, ти ж бачиш, я не циганка...

Виймаю гривню, даю в руки. А вона майже ображено:

— Мені тисячі дають, щоб я людям розказала, а ти поклади гривню, поклади на руку ще щось, ти ж добрий, хіба тобі шкода?..

Її настирливість починає мені набридати. Я кажу, що уже більше нічого не дам і мені потрібно йти...

— Невже ти не покладеш ще щось, ти ж добрий... Поклади, ти повинен знати, що ти хворий. Колись тобі підсипала одна жінка з дочкою мертвої землі, тож ти до пояса хворий, але не бійся, від цього я тебе вилікую. Поклади щось ще на ручку. Я не циганка, не бійся. Мені тисячі дають, і я не беру, а ти нічого не хочеш покласти... Я ж тобі майже задарма усе відверну, увесь наговір відведу... Дам тобі ліки від навороту. Тільки знай — ліки даром брати не можна. Поклади щось, ти ж справедливий і розумний. Невже ти не хочеш бути здоровим? Я тобі допоможу, — настирливо продовжує мене обробляти «нециганка».

— Ось мої ліки, вони багато коштують... Люди мені тисячі дають за них, щоб я їм тільки дала, а я не даю... А тобі за що-небудь хочу дати, бо ти справедливий, ти добрий... Поклади ще щось на долоню.

Я вибачаюся і намагаюся піти.

— Зачекай, тримає вона мене за руку. Я тобі так дам. Слухай уважно. Та тільки нікому не розказуй. Візьмеш дві освячені зернини маку, три крихти хліба, ложку цукру і носи це все дев’ять днів з лівого боку. В тебе ліва сторона хвора, в’яне серце...

— Правду кажете...

— Ось бачиш? Я знаю, що кажу... Клади щось у руку.

— Ні, досить, — вперся я, і йду.

— Зачекай, я ще не дала тобі моє зілля, — доганяє вона мене.

А далі відкушує із зеленого горіха два невеличкі шматочки.

— Бери. Це дуже дороге зілля... Та хоч щось дай...

Деякий час «цілителька» мовчки, як досвідчений психолог, дивиться на мене. І зрозумівши, що я все одно нічого не дам, каже:

— Добре, бери так. Воно тобі допоможе. Коли потрібно, приходь. Ти мене завжди можеш знайти на базарі...

Увечері, вже вдома, дістаю «сербське зілля», пригадую самовпевнені очі та думаю: закінчив два вищі учбові заклади, а ще, дурень, вірю у циганські казки. Шкода, тільки даремно віддав двадцять з гаком гривень, а скільки попадається людей, у яких такі псевдоцілителі та знахарі виманюють усе до копійки...

Кирнасівка

Тульчинського району

Вінницької області.