Будь-яке навчання — справа нелегка, а у вищому військовому навчальному закладі — й поготів. Левову частку навчального часу з’їдають іноземні мови і спецпідготовка. Але як будь-який офіцер, випускник нашого інституту має відмінно стріляти, керувати автомобілем і бронетехнікою, бути гарним спортсменом, стройовиком тощо. Тобто, крім основних дисциплін, є ціла низка інших предметів, що — хоче він того чи ні — майбутній офіцер повинен вивчити і засвоїти. Серед цих предметів є улюблені і такі, до яких душа не лежить. До останніх належать: стройова підготовка, кроси і марш-кидки, зброя масового ураження й захист від неї, скорочено — ЗМУ. І більшість хоч і недолюблює заняття зі стройової підготовки, без особливого ентузіазму бігає кроси і здійснює марш-кидки, але розуміє, що офіцеру в армійському житті це потрібно. А стосовно ЗМУ майже всі іншої думки, ніхто не може уявити, як спецпропагандист у протигазі виконуватиме свої службові обов’язки. Тому впродовж навчального року курсанти ставляться до цієї дисципліни абияк.

Знаючи це полковник, А. Красовський, що веде в нас цей предмет, спуску нікому не дає. Скласти ЗМУ з першого заходу для ледарів — річ нереальна. Полковник вважає, що ЗМУ на «відмінно» опанував господь Бог, на «добре» — він, полковник Красовський, на «задовільно» — старанні курсанти, інші мають перескладати цей предмет нескінченно.

Під час перескладання він за старанність, як виняток, може поставити навіть «добре», але для цього треба аж надто постаратися. Найнедбайливішим з цього предмета у нас на курсі вважався курсант В. Бондаренко. Впродовж семестру він не одержав жодної задовільної оцінки ані з теорії, ані з виконання нормативів. Він мимоволі нехтував предмет як такий, зачитуючися закордонною періодикою і нашими поетами Робертом Рождественським, Булатом Окуджавою, Едуардом Асадовим, Расулом Гамзатовим і багатьма іншими.

Отож перед сесією полковник відкрито заявив:

— Курсант Бондаренко на екзамен зі зброї масового ураження може не приходити, тому що за будь-яких, навіть найфантастичніших умов, він його не складе.

Незважаючи на це, Бондаренко прийшов на іспит і, природно, успішно завалив його, після чого викладач сказав, що такого безглуздого курсанта в нього ще ніколи не було і він узагалі здивований, як той, з його розумовими здібностями вступив до такого престижного вузу.

Вислухавши полковника, Бондаренко встав і сказав:

— Порівняно з пушту чи арабською мовою зброя масового ураження — дурниця, до того ж цей предмет нікому не потрібний. Але щоб довести, що не святі горщики ліплять, я вивчу його на «відмінно».

Усім курсантам і мені було зрозуміло, як божий день, що після цих слів справа Бондаренка — цілковитий швах, а полковник посміхнувся і сказав:

— Якщо це станеться, обіцяю вам, що зроблю все можливе, щоб ваше прізвище записали в Книгу рекордів Гіннеса.

Усі посміялися і забули про цю розмову. Всі, крім В. Бондаренка. Закинувши всі інші підручники, складаючи сесію здебільшого на четвірки і навіть трійки, він ґрунтовно засів за 100-сторінкову книжку зі зброї масового ураження і захисту від неї. Через деякий час курсант прийшов на повторне складання іспиту. Іронічно посміхаючись, викладач запропонував йому тягнути білета. Почувши дуже пристойну відповідь на всі запитання екзаменаційного білета, він поставив курсанту багато додаткових і майже на всі одержав відповіді.

Украй здивований, полковник потиснув Бондаренку руку і сказав:

— Вітаю. Ніколи не думав, що ви здатні на подвиг. Ставлю вам «задовільно».

— На таку оцінку я не згодний, — відповів курсант. — Коли можна прийти ще?

— Я не радив би цього робити. Але якщо ви так наполягаєте, приходьте через три дні.

І ось курсант знову стоїть перед викладачем. Почався іспит. Здавалося, що Бондаренко вивчив усе напам’ять. Від теорії перейшли до виконання практичних нормативів: надягання протигаза, засобів хімічного захисту тощо.

Нормативи були виконані на «добре». Сказавши, що він вражений підготовкою курсанта, полковник Красовський поставив «добре», тому що загальна оцінка з предмета не може бути вище оцінки за практичне виконання нормативів.

Бондаренко подякував викладачеві за добрі слова і сказав, що не згоден і з цією оцінкою, й попросив призначити день для нового складання іспиту.

— Але ж завтра починаються канікули, — зауважив викладач.

— Поки не складу на «відмінно», у відпустку не піду, — відповів курсант.

— Ну добре, приходьте через три дні, якщо ви так хочете.

Відпустивши Бондаренка, полковник Красовський зателефонував мені (я тоді був начальником курсу):

— Ти де відкопав цього Бондаренка? — почав він з місця в кар’єр, — то рік нічого не робить, то зациклився на цьому ЗМУ і замучив мене своїми претензіями на відмінну оцінку. Він, напевно, не розуміє: у житті буде досить того, чого навчився. Навіщо йому п’ятірка?

— Із принципу, — скромно відповів я.

— Ну-ну, — зітхнув Красовський, — мабуть, на вашому факультеті в декого дах поїхав.

...Через три дні, коли всі були вже на канікулах, курсант Бондаренко знову стукав у двері викладацької. Його зустрів майор Миронов і сказав: Красовський на час канікул пішов у відпустку, а прийняти іспит доручив йому, майору Миронову.

— Вибачте, — пролунала відповідь курсанта, — іспити складатиму лише полковнику Красовському. Розвернувся і вийшов.

Ошелешений майор набрав номер домашнього телефону полковника, передав тому зміст розмови з Бондаренком.

Вилаявшися, Віктор Іванович зібрався і через дві години був в інституті.

Викликав Володимира на кафедру і впродовж години ганяв його по теорії, багато разів змусив виконати практичні нормативи, але причепитися не було до чого.

— Запам’ятаю вас на все життя, — сказав він, ставлячи курсанту в залікову жирну п’ятірку. — Ви справді гідні місця в Книзі рекордів Гіннеса.

...Нещодавно перегортав цю книжку. Прізвища В. Бондаренка там, на жаль, не знайшов.

Мал. Василя ФЛЬОРКА.