У мене є друг — грузин. Якось батоно Гурам зізнався мені, як сепарує «осіб слов’янської національності». Якщо візаві вчить, як треба жити, включно до правильного пихкання цигаркою, — перед тобою стовідсотковий росіянин, запевняє Петриашвілі. Якщо чоловік слухняно вислуховує ці повчання — не сумнівайся, маєш справу з українцем, каже він. Я таких тестів не проводила, але, схоже, мій товариш має рацію...

Нещодавно «Інтерфакс» повідомив, що російський союз колишніх неповнолітніх в’язнів фашистських концтаборів вимагає засудити спроби деяких українських політиків «обілити злочини ОУН-УПА», на совісті яких, за їхніми даними, «життя мільйонів чесних людей». Потерпілі від коричневої чуми обурюються тим, що «останнім часом в Україні дедалі голосніше лунають голоси ідейних нащадків ОУН-УПА, які намагаються фальсифікувати історію, посварити братерські народи Росії та України. У хід ідуть будь-які засоби. Так, наприклад, Росію відкрито звинувачують у геноциді українського народу, у «голодоморі» 1932—1933 років... Ми знаємо, що таке фашизм, які страждання він несе людям... Прирівнюючи СРСР до милого їхньому серцю «третього рейху», українські націоналісти проводять політику подвійних стандартів, навмисне спотворюють історичну істину...»

Я погоджуюся з тими, хто вважає, що історію не повинні переписувати. Переписувати не слід. Її просто треба знати. А коли істина оголюється від ідеологічних нашарувань, чергова заява представників країни, що претендує на звання «третього Риму», відгонить навіть не подвійним стандартом, а небаченим фарисейством. Скажіть, будь ласка, її автори не мають проблем з фашистськими проявами під носом — на Батьківщині? У країні, де навіть дітей із смаглявою зовнішністю переслідують за національною належністю. Де скинхеди за мовчазної підтримки «добродушних, як російський ведмідь», громадян серед дня вбивають іновірців, а уряд уже більш як десять років виполює з життя непокірну чеченську націю. Чи замислювався хтось з колишніх неповнолітніх жертв фашизму, що в наш час — не в «окоричненій» Німеччині, а в їхній країні — гинуть діти: від шквального обстрілу «Градів», від катувань у фільтраційних таборах, від «зачисток». Якщо це не фашизм, то що це? Чому саме Українська повстанська армія нині стала причиною їхніх тривог?

Я дуже прошу не звинувачувати мене в русофобії, як дехто закидає мені з читачів: я не можу претендувати на фобію хоча б тому, що дуже шаную і люблю маму свого чоловіка — генетичну росіянку. Як і недавній герой мого матеріалу віце-адмірал Володимир Безкоровайний, вважаю, що загроза українцям визирає не з-за Хутора-Михайлівського, а тут, купчиться в нас самих. Тобто наше лихо — не в тих, хто вчить, як жити, а в тих, хто покірно зносить це повчання. В тих «нефальсифікаторів історії», чиїх предків викидали в рови, як бродячих псів, в кого родичі гинули страшною голодною смертю, бо за наказом з Москви вимітали з хат останні грами зерна. Найпекучіша українська проблема не в енкаведистах, а в тих нащадках їхніх жертв, хто сьогодні по-блюзнірськи боїться навіть серед своїх запалити свічку пам’яті. Наше лихо в тих українцях, що «по-хохляцьки» покірно виконували (й продовжують це робити) будь-які побажання з сусідньої столиці, аби «не образити почуття братерської дружби». Яких ворогів ще треба з такими земляками?

...Я зателефонувала давньому знайомому — колишньому неповнолітньому в’язню фашистського концтабору киянину Володимиру Литвину. Запитала, чи є в нього претензії до власовців — Російської визвольної армії. Адже, якщо перефразувати згадану заяву, «на совісті цих катів — життя багатьох радянських людей». «Ви знаєте, — сказав Володимир Васильович, — мого батька, двох дідів, бабусю і трьох дядьків знищили в радянських концтаборах. То кому я маю виявляти претензії — бандерівцям, власівцям, німецьким фашистам?..»

Братерські народи Росії та України сварять не ОУН-УПА, не РВА. Їх намагаються звести лоб у лоб з конкретною метою сучасники. Їх мій друг Гурам називає так: «озадачені провокатори». Схоже, він і тут має рацію.